Той, хто «був хрущем і жив колись на вишні»: про поета Богдана-Ігоря Антонича
Богдан-Ігор Антонич – український поет із Лемківщини, який жив у Львові на початку ХХ століття. Він швидко став відомим у мистецьких колах міста завдяки неповторному талантові. Однак поет так само стрімко згас у 27 років, знайшовши дім, як і писав у своїх текстах – десь «аж за зорею».
Сьогодні, 5 жовтень, минає 114 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича. З цієї нагоди ІА Дивись.info розповідає детальніше про життя та творчість поета.
«Росте Антонич і росте трава»
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня в 1909 році в селищі Новиця, що на Лемківщині (сьогодні Польща). Батько письменника Василь Кіт був греко-католицьким священником. Перед народженням сина він зі своєю дружиною Ольгою Волошинович – змінили своє прізвище на Антонич.
Ще в дитинстві Богдан-Ігор почав цікавитися поезією. Цьому сприяла його вчителька, яка викладала йому приватні уроки. Згодом поет здобув середню освіту в гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Там його відзначили як найкращого учня.
У 1928 році Антонич став студентом Львівського університету. Юний митець вчився на філософському факультеті (спеціальність польська філологія). В той час кафедри з українською мовою викладання були закриті, а університет вважався польським навчальним закладом. Проте така ситуація не завадила йому самостійно поглиблювати свої знання з української мови та літератури.
Під час навчання Антонич був членом гуртка студентів україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти» у Львові. На зібраннях товариства поет порушував проблеми українського письменства, які були в той час. Він наполягав на потребі утвердити єдиний український правопис, оскільки тоді його ще не було.
У 1934 році Антонич закінчив університет. Після навчання вирішив повністю присвятити себе творчій діяльності. Він залишається жити в квартирі брата матері на вулиці Городецька, 18 у Львові, де перебував у студентські роки. Автор друкує свою поезію в різних часописа, а також пише із літературознавчі статті.
Читайте також У мережі оприлюднили невідоме досі фото Богдана-Ігоря Антонича
Відомо, як описували зовнішній вигляд Антонича його сучасники: одягався в костюми та стильний одяг, спеціально підбирав оправу до окулярів, яка б йому пасувала, волосся зачісував назад та носив краватки та метелики.
Росте Антонич і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи,
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.
(уривок з вірша «Весна» Богдна-Ігоря Антонича)
«Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок»
Поезія Атонича – це насамперед наполеглива праця над стилем та мовою. Він намагався писати кожен день. Використовував безліч словників та ретельно підбирав до своїх текстів кожне слово. У статті «Як розуміти поезію» Антонич, зазначав, що зазвичай він творив одразі після того, як прокинувся.
«Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії…»
– підкреслював поет.
Студентські роки Антонича стали визначальними в його літературній творчості. Саме тоді він проявив себе як талановитий молодий інтелектуал. Цікаво, що в чернеткових записах автор ставив наголос на кожному своєму слові, так як правильно літературно, а не так як він звик говорити вдома, де спілкувався діалектом.
У 1931 році в пластовому журналі «Вогні» Антонич публікує свої перші тексти. Поет дебютує із віршем «Біг 100 м», який став незвичайним модерним явищем у тогочасній галицькій поезії та увійшов до його першої збірки віршів «Привітання життя» (1931 рік). Підкреслимо, що на обкладинці цієї збірки зображена кохана поета – Оля Олійник, яка була і музою-натхненницею в написанні віршів, а також – нареченою.
У 1934 році виходить друга збірка автора – «Три перстені», а через два роки третя – «Книга Лева». Решта зібрань поета «Зелене Євангліє» та «Ротації» вийшли друком по смерті Антонича. Також у творчому доробку письменника є роман «На Другому березі», який він не встиг завершити.
«Від спеки місто важко дише»
У «Книзі Лева» зображено авторське оспівування Львова. Хоча сам Антонич не позначає його назви, проте можна здогадатися, що це за місто з безліччю левів, які повсюди та в різних варіаціях постають перед читачем: камінні, емблематичні, міфічні чи зоряні. Леви, що монументально оберігають місто від ворогів із початку його заснування.
Львів у поезії Антонича контрастний. З одного боку, він оповитий темінню ночі, холодом будівель, брудом будинків розпусти та галасом людей. А з іншого – місто ангелів, зір, див, давньої історії та культури. Це все переплітається у вирі життя його мешканців. Особливо цікавою є символіка зір, що освітлюють темні провулки Львова, душі людей і являється магічним дороговказом до любові та добра.
Вас може зацікавити Що почитати з книг від львівських авторів: список новинок
Богдан-Ігор Антонич народився у сільській місцевості, тому спочатку місто здається хаотичним та неспокійним, на противагу гармонії рідного селища. Проте пізніше він відкриває для себе особливу красу Львова, наділеного власними ритмом та шармом, звучанням різних звуків на кожному кроці. Тому в «Книзі Лева» є багато музики, яка повсюди: в краплях дощу на бруківці, дзенькоті монет на ринку, вуличних концертах чи звуці верстатів на фабриках – усе зливається у неповторній мелодії поетичного світу митця.
Від спеки місто важко дише,
й чоло його шорстке й червоне
під віялом нічної тиші
поволі стигне і холоне.
Тремке натхнення віддзвеніло,
застигло в мудрій вірша брилі.
Твоє чи не твоє це діло,
ти сам збагнути вже не в силі.
Крізь гамір дня незмінне «завжди».
Заснеш,
заснеш без зір, поете,
життя на звуки розмінявши,
мов золото в дрібні монети.
(вірш «Літній вечір» Богдана-Ігоря Антонича)
«Мабуть, мій дім не тут — мабуть, аж за зорею»
Незважаючи на короткий життєвий шлях, Атонич залишив по собі унікальні тексти. Літературознавці вважають, що поетична спадщина поета настільки багатогранна та масивна, що її б вистачило на цілу літературну школу, покоління чи епоху митців. У Богдана-Ігоря Антонича все це співіснувало в одній особистості – скромній та мовчазній, високоінтелектуальній та легкій, через що його називають «поетом весняного похмілля».
Життя автора обірвалося раптово. Після того, як поету зробили операцію на апендицит, у нього відкрилося запалення легень. Тоді організм не витримав. Помер Богдан-Ігор Антонич 6 липня 1937 року. Його поховали на Янівському цвинтарі у Львові.
«…Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
тож вчусь в рослин сп'яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Поки
я тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую…»
(вірш «Дім за горею» Богдан-Ігор Антонич)
Антонич та сучасність
В Україні, яка перебувала під радянською владою, Богдан-Ігор Антонич був невідомий. Однак після проголошення незалежності зацікавлення творчостю поета зростає.
Український письменник Юрій Андрухович зобразив життя Антонича в своєму постмодерному творі «Дванадцять обручів». Тут він створив своєрідну літературну провокацію та містифікацію, оскільки образ митця не зовсім відповідає біографії, а створений для того, щоб привернути увагу читачів.
Вірш Антонича «Народився Бог на санях» став відомою колядою. Цей текст на музику поклав український бандурист Василь Жданків. Крім того, деякі твори поета стали піснями для львівського гурту «Три кроки в ніч» та інших виконавців: Оксани Мухи, Артема Пивоварова та Злати Огнєвіч.
Василь Жданків виконує колядку на слова Богдана-Ігоря Антонича:
ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.
Коментарі