Автокефалія УПЦ: про Скоропадського

В цей день, 12 жовтня 1918 року, гетьман України Павло Скоропадський узаконив автокефалію Української Православної Церкви. Дивись.info розповідає, як це було.

Москва контролювала Київ

Автокефалія Російської Православної Церкви була самопроголошеною й існувала майже 140 років без визнання Константинопольського Патріарха.

За таких обставин дивно звучать тези Росії, яка останні 30 років засуджує Україну за її прагнення до автокефалії та не визнає Київський Патріархат, хоча сама понад 4 століття тому дозволила собі ослухатися Константинополь.

Росії знадобилося півтора століття, щоб через кулуарні ігри та ув’язнення Борисом Годуновим Вселенського Патріарха таки добитися від нього визнання легітимності Московського Патріархату.

Згодом, вже наприкінці 17 століття Російська Православна Церква знову застосує всі важелі впливу на Константинополь, щоб попри протести українського духовенства приєднати до себе Київську митрополію.

Частина істориків та науковців вказують, що у той час Константинопольський Патріарх був у скрутному матеріальному становищі, а делегація з Москви могла заплатити йому за таке рішення велику суму грошей.

Принаймні, цю інформацію у своїй книзі «Історія Росії з найдревніших часів» наводить Сергій Соловйов, який згадує там золото та соболів.

Але тенденція змінилася за періоду Скоропадського

Але повернемося до подій 1917 року у Петрограді та періоду правління гетьмана Скоропадського в Україні. Окрилені поваленням монархії та можливою демократизацією суспільства, українці відразу після лютневих подій у Росії просили нового Московського Патріарха надати Україні автокефалію. Мовляв, Російська Церква тільки відновила патріархальний статус і новий предстоятель міг би проявити лояльність в українському питанні. Інші їздили з делегаціями до Стамбула, просячи аудієнції у Вселенського патріарха. Однак ні перші, ні другі не добилися успіху.

Російська Церква, не дивлячись на так зване «перезавантаження», продовжувала імперсько-шовіністичну політику по відношенню до України. Так само роками українські делегації чекали відповіді від греків у Стамбулі, аж поки до них не добралася рука радянських спецслужб.

Саме в період гетьманування Павла Скоропадського в Україні розпочався масовий рух за відновлення церковної автокефалії.

Вже на початку 1918 року відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор. Однак його засідання були перервані через наступ більшовиків. Якраз із приходом до влади Павла Скоропадського діяльність собору було відновлено.

Вже на початку 1918 року відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор. Однак його засідання були перервані через наступ більшовиків. Якраз із приходом до влади Павла Скоропадського діяльність собору було відновлено.

Гетьманат підтримав автокефалію. Тодішні українські міністри ухвалили законопроект від Міністерства віросповідань «Про правне становище Православної Церкви в Українській Державі», який передбачав визнання православної церкви «первостатейною» і автономною та такою, що виконує державно-громадські функції, освячує всі загальнодержавні акції, провадить релігійне виховання у школі та війську, а її свята є державними вихідними днями.

Звісно, визнавалися тоді законними й церковні шлюби та записи метричних книг про хрещення дітей. На жаль, цей золотий період швидко закінчився, адже сто років тому Україна не змогла втримати свою незалежність, заплативши за це у 30-х роках криваву ціну.

Тоді у результаті штучного Голодомору більшовиками було знищено не лише мільйони українських селян, а й розпочато терор проти українських культурних діячів та проти Української Церкви. У циркулярному листі Секретного відділу ГПУ УСРР «Про українську громадськість» (30 березня 1926 р.) містилися чіткі формулювання щодо УАПЦ: активісти українського національного руху бачать в цій конфесії «не мету, а засіб, і через церкву автокефалісти намагаються відновити те, що їм не вдалося провести шляхом політичної та військової боротьби».

Наводилися висловлювання єпископів і кліриків УАПЦ: «… Українці не повинні сподіватися на більшу допомогу з-за кордону, а повинні агітаційним шляхом, через автокефальну церкву, вести український народ до самостійної України, весь час бути напоготові для підняття народного духу, так як український народ може виступити за створення самостійної України».

Циркуляр від 4 вересня 1926 року “Про український сепаратизм” оголошував «Українську автокефальну церкву могутнім оплотом націоналізму і відмінним агітаційним знаряддям.

У листопаді 1937 року за рішенням так званої «трійки» НКВД було розстріляно у Сибіру митрополита Василя Липківського, якому на той час було 74 роки. Така доля спіткала все священство та багатьох активних вірян УАПЦ. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянській Україні.

Українці в діаспорі завжди оберігали історичну пам’ять України цього періоду, видавали книги, зберігали архіви у родинах, підтримували політичних біженців із Радянського Союзу. Адже українцям, які залишилися на зрадянщеній Батьківщині, заборонили бодай щось думати чи згадувати про ці події, а тим паче писати про них в газетах чи книгах, розповідати на телебаченні чи радіо.

Багато хто включав внутрішнього цензора під страхом бути покараним в’язницею чи розстрілами. Здається, що червоний терор і політика Сталіна залишили свій відбиток на генетичному рівні та посіяли страх в свідомості багатьох українців.

Зараз ми запитуємо в себе: – А що було б, якби… на початку 20 століття Україна втримала державну незалежність, якби політичні лідери в період української революції були більш одностайними, якби економічна криза не спровокувала масових міграцій українців по світах, якби ще тоді вдалося збудувати незалежну церкву… І таких «якби» виринає дуже багато…

Навіть зараз, отримавши автокефалію, точніше визнання церковної незалежності з боку Вселенської Патріархії та кількох інших грецьких Церков світу, ми зі здивуванням вчитуємося у Томос, привезений зі Стамбулу, який говорить про незалежність, але у той же час примушує до останку тримати звіт перед Вселенською Патріархією. І сьогодні тільки одному Богові відомо, коли Україна отримає від Константинополя свою Патріархію і чи отримає загалом, якщо озиратися на історію рішень Вселенських Патріархів. Навряд чи про таку незалежну церкву мріяли століттями українці всього світу.

Про Скоропадського

Навесні 1918-го Центральна Рада стрімко втрачала свій авторитет, чому сприяли відсутність боєздатних збройних сил, що не могли ефективно протидіяти більшовикам, невирішеність нагальних соціально-економічних проблем, постійні суперечки всередині фракцій і особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради.

Як згадував Євген Коновалець: «Швидко ми були примушені ставитись критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили  що їхня політика вводить у краю, замість ладу, щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни».

28 квітня прем’єр-міністр уряду УНР Всеволод Голубович звів нанівець всі успіхи Кримської групи полковника Петра Болбочана, а вже ввечері німецька військова влада заарештувала двох міністрів безпосередньо під час засідання Центральної Ради через причетність до викрадення київського банкіра Абрама Доброго. Як свідка було затримано й голову уряду (пізніше з’ясувалося, що до викрадення свого співгромадянина були причетні майже всі урядовці).

Уряд Центральної Ради із самого початку не задовольняв німецьких союзників з огляду на неспроможність забезпечення виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Вони почали шукати йому заміну і знайшли порозуміння в особі нащадка гетьманського роду, царського генерала і колишнього командувача Першого українського корпусу Павла Скоропадського. Останній спирався на підтримку Української демократично-хліборобської партії та Союзу земельних власників.

«Я все більше переконувався, коли я не здійсню перевороту тепер, у мене завжди залишатиметься  відчуття, що я є людиною, яка задля свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боягуз і безвольна людина, – писав Скоропадський. – Я не сумнівався у користі перевороту, навіть якби новий уряд не зміг довго протриматись».

У спогадах Павло Скоропадський описує, як напередодні з’їзду хліборобів, 28 квітня, «замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання… і візником поїхав до скверу, де стоїть пам’ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах… Я наблизився до пам’ятника і сів на лавку близько від нього. Народу майже не було. Тихий світлий весняний день нагадував про народження нового життя. Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок  не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє… “Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей”».

З’їзд хліборобів розпочався об 11-й годині 29 квітня в приміщенні київського цирку. На нього прибули понад 7 тисяч делегатів із восьми українських губерній. Попередньо планувалося, що першого дня з’їзд обмежиться лише підготовкою учасників до сприйняття ідеї про необхідність «сильної руки» для наведення ладу в країні. Однак, коли після однієї з промов було запропоновано оголосити Павла Скоропадського гетьманом, присутні сприйняли це з неймовірним ентузіазмом і шаленими оваціями.

Учасники з’їзду вирушили на Софійський майдан, де було проведено урочистий молебень, а архієпископ Никодим у Софійському соборі миропомазав гетьмана.