«Знаю тепер, що я – українка»: про українську письменницю Чайку Дніпрову

В цей день, 1 листопада 1861 року, вона народилася. Тож Дивись.info розповідає про неї більше.

«Моя горілка – чорні чорнила, весільна шишка – хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце», – занотувала вона у своїй незрадливій «Записній книжці».

Зростала на художніх книжках Шевченка й любила солов'їну мову

Українська дитяча письменниця, прозаїк та поетка Дніпрова Чайка народилася 20 жовтня (1 листопада) 1861 р. у в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (нині – с.Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині сільського священика, і звали насправді її Людмила Олексіївна Березіна.

Батько майбутньої письменниці – отець Олексій Березін мав парафію у церкві Різдва Пресвятої Богородиці; храм було збудовано місцевим поміщиком Павлом Чуйком ще 1829 р. За походженням священик був великоросом із Владимирської губернії, він шанував книгу, взагалі освіту й змалку плекав духовний розвиток доньки. Безперечно, це сприяло формуванню культурних потреб попівських дітей, що зростали на художніх книжках Тараса Шевченка і Миколи Гоголя та історичних працях Аполлона Скальковського й Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича й Дмитра Яворницького.

Постаті найдорожчих людей назавжди вкарбувалися в дитячих спогадах:

«Батько мій був веселий, гостинний і до всього прихильний. Через таку вдачу він був ходячою збіркою фольклору. Од нього у мене напровесні життя з’явилася охота до пісень, казок, усяких словесних узорів нашої мови».

Мати, Наталка Угринович, вела родовід від славетного козацького роду з Запорізького краю. Тож у сім’ї побутували спогади про українську волю, колишній розквіт Гетьманщини. Окрім Люди, батьки мали ще двох синів і молодшу дочку.

За кілька років сільського священика перевели на нову парафію – до Таврії. Як писала сама Людмила Олексіївна в автобіографії, “пригадую Слобідку Стару, або: Малу Маячку... Отут минуло моє дитинство на половину, бо друга відбулася в Одесі”.

Читати Людмила Березіна почала рано, і у вісім років батько відвезли дочку до Херсонської жіночої гімназії, й розумницю одразу визначили у другий початковий клас, де вона “рада була вчитись”. Незабаром у Херсоні мала важко захворіла на кір, обтяжений бронхітом, від ускладнень дитина ледь не осліпла. Негайно тато забрали гімназистку на село, де тільки через рік під недремним матусиним оком здоров’я відновилося. Утім, до кінця життя майбутня письменниця залишилася короткозорою. Ні потяг до навчання, ні жагу літературно осмислювати світ фізична вада не послабила.

Звертаючись до незрадливої зіроньки, дівча про себе просило:

«Трошки світу, щоб я й другим / Колись посвітила».

Оскільки родина Березіних була вкрай набожною, старшеньку попівну віддали до спеціальної школи осиротілих дівчаток Свято-Архангело-Михайлівського жіночого чернечого монастиря, заснованого в Одесі у 1835 р. генерал-губернатором графом Михайлом Воронцовим. Досить швидко у похмурій атмосфері закладу, розташованого по вулиці Успенській, 4, Люся відчула себе сиріткою за живих батьків, злякалася та вблагала батька забрати її з холодного пекла, хоча вчили тут не стільки духовним наукам, скільки світським умінням: як бути дружиною – господинею дому, матір’ю сімейства, як вести домашнє господарство, вишивати, готувати, консервувати. Тобто всьому тому, від чого у майбутньому Дніпрова Чайка летітиме світ за очі.

До старшої дочки тато дослухались, отож освіту Людмила Березіна завершувала в Одеській жіночій гімназії (нині – вул. Грецька, 48) пані Ганни Григорівни Піллер (1864-1920), яка готувала педагогів початкових шкіл. Російською мовою там викладали Закон Божий, російську мову та словесність, історію, географію, математику, фізику, чистописання, французьку й німецьку мови, малювання і співи.

Аби не забути солов’їну, на всі вакації дівчина виїздила під Херсон. В основному то були села, де службу Божу правив батько, як-то: Мала Маячка і Збур’ївка, – або Гола Пристань, куди на гостини кликав дядько Петро Березін, або Білозерці чи Олешки (тепер – Цюрупинськ), де мешкала купа родичів та друзів.

Закінчивши першу в Одесі приватну гімназію у 1879 р. дівчина здобула право викладати російську мову та історію. Хоча тому батько пручався, вважаючи педагогіку негідною для попівни справою. Виявивши характер, 18-річна Людмила таки розпочала вчителювати: спочатку як приватний педагог, потім – як викладачка сільських шкіл Херсонської губернії.

Мала національно свідомі погляди

Уже на той час її погляди були національно свідомі, у записничкові з’явилося:

«Знаю тепер, що я – українка. І ніякі лихоліття, слова чи події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки – відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю Україну».

Нікого з українських письменників національна література до Жовтневого перевороту не годувала; кожен мусив чимось заробляти на життя. Від 1884 р. Дніпрова Чайка знайшла та обійняла посаду вчительки в Одеській приватній гімназії, де у вільні години переклала українською мовою поему “Мцирі” Михайла Лермонтова, якого все житті глибоко шанувала. Схоже, у 1883-1884 рр. на папір лягли перші авторські поезії – «Україно моя мила», «Думка», «Батьку щирий» та інші.

У власне літературне майбутнє вона щиро вірила, занотувавши у щоденнику:

«Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця».

Попри життєві поневіряння мисткині, в українській літературі з’явилося нове ім’я – Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом у 1885 р. уперше авторка підписала вірші «Вісточка» і «Пісня», а також оповідання «Знахарка», близькі до записів українського фольклору. Їх видрукував одеський літературний часопис «Нива», який Іван Франко не просто щиро вітав, а назвав «першою значною книгою, виданням в Одесі». Окрім дебютантки у збірці за редакцією Дмитра Марковича були представлені поезії Бориса Грінченка, оповідання “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького, лібрето Михайла Старицького до опери “Утоплена” Миколи Лисенка, переклад VI пісні «Одіссеї» Гомера і оригінальна поезія “Порада” (з нотами) Петра Ніщинського, добірка народних пісень, анекдотів, записаних на Одещині. Перший літературний альманах начебто російськомовної Південної Пальміри відкривав титульний вірш «Рідний край» Петра Панченка.

Дослідники стверджують, начебто образ чайки, з яким у псевдонімі асоціювала себе авторка, з’явився ще в Людмилиному дитинстві, що промайнуло неподалік Дніпра, а ще – з чумацької народної пісні «Ой горе тій чайці…», яку так любив співати батько письменниці, великорос із Володимирської губернії.

Часто бувала у Криму через недугу

Хирляве здоров’я давалося взнаки. Деякий час у 1887 році письменниця перебувала в Криму. Хотілося провітрити голову і саму душу. Там, у татарській слободі Алма-Тамак Дуванкойської волості (нині – с.Піщане Бахчисарайського району) Дніпрова Чайка створила цикл поезій у прозі «Морські малюнки», якими свого часу захоплювалися Михайло Коцюбинський, Павло Житецький, Максим Горький, інші майстри красного письменства.

Сталося так, що їх на літо покликав до Криму дівер (брат чоловіка), де той мешкав зі своєю родиною. Коли на місце приїхало жіноцтво Василевських: Людмила Олексіївна, однорічна донечка Оксана та годувальниця, – вони зніяковіли. Селище нараховувало 30 будинків і трохи більше сотні мешканців. На душі повеселішало, ледве із Сімферополя приїхала ятрівка (дружина брата чоловіка).

Вдихаючи волю на повні груди, не відчуваючи назирці ніяких нишпорок, невдовзі Дніпрова Чайка скучила за пером і папером та й утнула перші дев’ять п’єсок із циклу «Морські малюнки» та деякі свіжі вірші. Більше вона не квилила, а тішилася словом.

Маючи на увазі цикл «Морські малюнки» (1886), знаний в Україні літературний критик, історик літератури Сергій Єфремов (власне – Сергій Олександрович Охріменко; 1876-1939) так оцінив новаторство «першої української письменниці-мариністки» (В.Г.Пінчук):

«Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям».

Починаючи з 1887 р., твори молодої літераторки друкувалися здебільшого у західноукраїнських виданнях, як-то жіночий альманах «Перший вінок», а також часописи «Дзвінок», «Правда», «Зоря». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликав цикл «Морські малюнки», оприлюднений в альманасі «Хвиля за хвилею», поезії в прозі «Мирські малюнки», «Тень несозданных созданий», «Дві птиці», «Морське серце», «Тополя», «Хвиля».

Тим часом хмари над їхнім напівдомашнім українофільським товариством згромаджувалися. Восени 1887 р. Херсонське губернське жандармське управління припинило діяльність місцевої «Громади». За особистим наказом Одеського генерал-губернатора Х.Х.Роопа Феофану Василевському разом із дружиною було наказано упродовж 24 годин залишити межі Херсонської губернії. Саме через такі обставини подружжя Василевських оселилось у селі Королівка (нині – Фастівський район Київської області). Навіть у таких обставинах життєлюби шукали позитив: звідси до Києва недалеко – 65 км, що дозволяло частіше бувати у Місті на семи пагорбах.

І справді, доволі швидко Дніпрова Чайка роззнайомилася з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Любов’ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження. Утім, знаковою була зустріч із “батьком української музики” Миколою Віталійовичем Лисенком (1842-1912). Довгі роки той тандем єднали творчі зв’язки, хоча, зважаючи на репутацію ловеласа, літераторка відвідувала помешкання композитора тільки зранку.

Для початку з голосу Дніпрової Чайки Микола Віталійович записали низку народних пісень, а саме: «Хіба тільки рожам цвісти», «Я вірую  красу», «Єрихонська рожа» і таке інше. Лише потім вони приступилися до створення трьох дитячих опер.

Дніпрова Чайка померла 13 березня 1927 року в селі Германівка Київської області. Поховали її 16 березня 1927 року в Києві на Байковому кладовищі. Справдилося буремне життя Людмили Олексіївни Березіної-Василевської, символічно представлене нею самою 1892 року в легенді «Дівчина-чайка», що закінчувалося так, коли вільна птиця пурхнула у вічність.