Вона була великим шукачем правди: спогади про Ольгу Кузьменко
Сьогодні минають 40 днів за мамою Кузьми Скрябіна - Ольгою Михайлівною Кузьменко
У цьому домі завжди було особливо тепло. Ти можеш прийти туди абсолютно виснаженою, з купою проблем, з повним нерозумінням, що робити далі. А виходиш – натхненна та з вірою в те, що все буде добре… Зрештою, думаю, що ці слова можу сказати не лише я, але й усі, хто колись переступав поріг тієї хати.
У неї був неймовірний мікс характеру: добра, весела і з гострим почуттям справедливості.
Ольга Михайлівна була душею компанії та вміла завжди підтримати. Але не дай Боже, коли образили когось несправедливо… Вона була великим шукачем правди. При чому, переживала не лише за своїх, але і за чужих. Мала навіть таке визначення «біднесенький». Коли хтось біднесенький, то йому треба допомогти. І це не обговорювалось навіть.
Загалом вона до останнього переживала за всіх. Питала як ми, пам’ятала про мого тата і його операцію, цікавилась справами загалом та подіями на фронті. Вона така завжди була – мусила переконатись, що всі «поїли і в шапці»…
Вона вміла підібрати ті слова, які потрібно
У мене росте син. І, так дивлячись на те, яким був Кузьма, і як вони взаємодіяли з Ольгою Михайлівною, то завжди хотілось побудувати схожі стосунки.
Ми дуже багато говорили про дітей, про виховання, про те, як закладається характер. Вона часто питала в мене про малого, розповідала як та чи інша ситуація вирішувалась у їхній сім'ї, щось радила.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Загалом певно найбільше ми спілкувались про стосунки. Вона розповідала історії своєї юності. Багато говорила про помилки і про те, що є речі, які зараз вона би зробила по-іншому. Хотіла мене вберегти. Я часто питалась поради. У нас навіть була традиція – показувати або приводити знайомитись до неї тих, з ким планувала завести стосунки. Правда, я не завжди слухала «вердикт», але згодом про це завжди шкодувала.
Ольга Михайлівна ніколи не бавилась в оце «а я ж тобі говорила», вона завжди вміла підібрати саме ті слова, які були потрібні. У ній мене надихало те мудре балансування між її порадою і свободою дій іншої людини.
Взагалі вона була дуже різнобічною людиною. Тут ми говоримо про стосунки, а через кілька хвилин Ольга Михайлівна вже розповідає, що домовилась про зустріч із політичним ключем.
Мала власну майстерню з виготовлення керамічних дзвіночків
Цю справу вона разом із чоловіком розпочала від відвідування ярмарки Казюкаса — традиційного щорічного ринку виробів народних промислів у Вільнюсі. Одного разу Кузьменків запросила туди знайома. Це був 1998 рік. Тоді виставка їх дуже вразила. Опісля вони почали їздити у Каунас. Там купували вироби і продавали їх у Польщі. Це тривало 10 років.
Під час однієї зустрічі їхня знайома, Регіна, запропонувала їм: «Подумайте зробити таку кераміку вдома, в Україні». Вони погодилися, що це - непогана ідея, адже витрачали дуже багато часу, грошей і зусиль на маршрут із Литви до Польщі.
Першу майстерню зробили ще у Новояворівську. Чоловік Ольги Михайлівни, Віктор Кузьмич, привіз для цього кераміста із Литви. Саме він і допоміг зробити пічку для випікання глини. Згодом сім'я переїхала до Брюховичів. І привезла родинну справу з собою. Її протяжність - 22 роки.
Спершу кераміку розмальовували у народному стилі, та після смерті Андрія вирішили, що традиційні дзвіночки із святковими написами хочуть частково замінити на слова його пісень.
Ольга Михайлівна мала великий хист до малювання, тому придумала візуал для кераміки та розмальовувала її власноруч. Віктор Кузьмич відповідав за технічну частину - виливав та випалював глину. Нова партія мала бути навесну...
До слова, те, що напишу нижче, я ніколи не чула безпосередньо від Ольги Михайлівни. Вона не любила хвалитись. Це розповів мені Віктор Кузьмич уже опісля. Коли Кузьменки почали продавати свої вироби на вернісажі, то їх запросили до складу творчого об’єднання народних майстрів та художників-аматорів, а ще - вони приймали участь у різноманітних фестивалях, виставлялись на днях міст та навіть представляли свою кераміку закордоном.
Захоплювалася українським фольклором
Займатися українським фольклором Ольга Михайлівна розпочала у 1985 році, коли почала працювати в музичній школі. Її дуже цікавили українські традиції та історія, тому вона вирішила їздити по селах та збирати матеріали - їздила з бабіною та записувала бабусь, дідусів та всіх, хто міг наспівати давні мотиви.
Оскільки назбирала багато матеріалу, то вирішила задіяти його у музичній школі - створила фольклорний ансамбль з дітей і викладачів. Він, до слова, зайняв перше місце по Україні за результатами республіканського огляду фольклорного мистецтва, який відбувся у Києві.
Не покидала її думка займатися фольклором і надалі. Серед останніх мрій - переінакшити давні українські пісні на сучасний лад, розповісти більше про наше коріння сучасникам. Вона хотіла зробити продовження Еутерпи, яку записав для неї Кузьма.
Багато всього було за ці роки
Ми їздили в невеличкі подорожі, вчились користуватись соцмережами, переглядали кавери на пісні, записували звернення, приймали гостей. І говорили: дуже багато та про все на світі.
Але найяскравіший спогад, певно, це коли з порогу чула: «Маняш, якраз борщ зварила. Ти не голодна? Як ні?! Та хоч трохи, одну ложечку». Я заходила та сідала. Тоді бачила таку картину: у вітальню спершу заходить величезна миска борщу, а тоді – Ольга Михайлівна з усмішкою від вуха до вуха, зі словами: «Там ще Кузьмич зараз торт і каву принесе». Тоді вона вже дорогою починала розповідати всі новини, про які ще не встигли поговорити.
Переглянути цей допис в Instagram
Наша остання зустріч була, коли вона вже хворіла
Я проїжджала повз Брюховичі і вирішила заскочити на кілька хвилин. Вона спала. Тож ми так і не поспілкувалися.
Знаю, що вона чекала на мене. Хотіла поговорити. Я мала бути в неділю. Але в суботу 23 вересня 2023 року вона померла. Не встигли…
*Текст створений на основі особистих спогадів нашої редакторки Марії Панчишин та Віктора Кузьменка.
Коментарі