Жертва сталінського терору: про Олексу Слісаренка

А в цей день, 2 листопада 1957 року, він загинув.

Ще юнаком він не любив рутину та байдужість

Слiсаренко Олекса Андрiйович народився 28 березня 1891 року на хуторi Канiвцові, Шатовськоï волостi, Вовчанського повiту на Харкiвщинi (нинi село Шипутове, Великобурлуцького району).

Батько майбутнього письменника, Андрiй Прокопович Снiсар, назвав свого сина, п'яту дитину, Олексою. Але пiд час хрестин пiп, який погано чув, записав хлопчика сином Слiсаря (звiдси й пiшло Слiсаренко). Багатодiтна сiм'я Снiсарiв, у якiй пiзнiше народилися ще двоє дiтей, недовго затрималася на хуторi. У зв'язку з матерiальними нестатками, батько, який працював майстром на панськiй лимарнi, змушений був шукати новi заробiтки й переïхав у хатнянськiй маєток Генрихова.

Олексi на ту пору виповнилося дев'ять рокiв. Прийшов час подумати про його освiту. Хлопчика вiддали до сiльськоï школи. Наука давалася Олексi легко. Вiн виявляв неабиякi математичнi здiбностi.

1901 року батько вчергове змiнив мiсце роботи. Цього разу родина переïхала до села Засупаïвки, що розкинулося на березi мальовничого озера неподалiк вiд Яготина. Саме в Яготинi Олекса й продовжив своє навчання: став учнем мiсцевоï двокласноï школи. Учився, як i ранiше, добре. Та невдовзi йому довелося розлучитися зi своïми новими друзями - батько ще раз змiнив мiсце роботи. На цей раз шлях багатодiтноï сiм'ï Снiсарiв пролiг у село Сергiïвку Лебединського повiту.

Тут Олексу вiддали до церковно-приходськоï школи. Роки навчання в нiй залишились у пам'ятi Слiсаренка надовго: жадiбний до знань хлопчина нарештi зустрiв людину, яка багато в чому вирiшила його майбутню долю. Йдеться про вчительку словесностi С.А Люмiнарську. Вона мала значний вплив на смаки та вподобання пiдлiтка, вiдкриваючи перед ним чарiвний свiт лiтератури украïнських та росiйських класикiв.

Пiсля закiнчення церковно-приходськоï школи хлопчину вiддали на службу до мiсцевоï контори - треба було заробляти на хлiб. Почалися нуднi й сiрi буднi. Проте Олексин дядько, рiдний материн брат Н.В Кисельов, знаючи про здiбностi племiнника, вирiшив допомогти йому влаштувати життя iнакше. І через деякий час юнак вступив до Кучерiвськоï сiльськогосподарськоï школи. Однак навчався вiн у цьому закладi недовго. Не мiг витримувати байдужiсть i рутину, яка панувала в усьому: i в системi викладання предметiв, i в стосунках примiтивних педагогiв та безталанних учнiв.

Однак Олексу чи не найбiльше вражала «тупiсть i самодурство директора». Вразливий юнак залишає школу й починає самотужки готуватися до вступу в Харкiвську середню хлiборобську школу. Сподiвання здiйснилися: 1906 року Олекса Слiсаренко став учнем «хлiборобки».

Змiнив цивiльний одяг на солдатський мундир, але писати не припинив

Нове оточення, незвичнi умови життя, бурхливi подiï, пiд час яких не лише десь у мiстi, а й у самiй школi вiдбувалися полiтичнi зустрічі, що закiнчувалися спiвом революцiйних пiсень. Вiн дорослiшав й незабаром почав брати активну участь в обговореннi не тiльки художньоï, а й фiлософськоï та полiтичноï лiтератури. Тогочасну атмосферу життя учнiв «хлiборобки» Слiсаренко пiзнiше змалював у повiстi «Страйк».

На час навчання в школi припали й першi спроби вiршувати. Як i бiльшiсть початкiвцiв юний Слiсаренко наслiдує тих, ким захоплюється - Бальмонт, Бунiн, Олесь, популярнi поети-символiсти. Їхнiми мотивами та настроями перейнятi першi вiршi Слiсаренка.

Декiлька з цих раннiх вiршiв 1910 року з'явилось у пiдпiльному студентському журналi «До працi». 1912 року, пiсля закiнчення «хлiборобки», Слiсаренко перейшов на практичну роботу. Але працював недовго, бо почалася Перша світова війна.

Тоді двадцятилiтнiй Олекса Слiсаренко змiнив цивiльний одяг на солдатський мундир. Вiд рядового - до офiцера-артилериста - такий шлях письменника у роки вiйни. Шiсть рокiв перебування у вiйську були творчо безплiдними. Натомiсть на фронтi його захоплює вир революцiйноï боротьби. Разом з багатьма iншими по-революцiйному налаштованими однополчанами вiн самовiльно демобiлiзується з фронту й вирушає до Києва.

Ішов 1918 рiк. Пiсля нетривалоï роботи агрономом Олекса Слiсаренко стає до лiтературноï працi. 1919 року вийшла перша його збiрка - «На березi Кастальському», перейнята символiстськими мотивами. Проте, захопившись футуризмом - «найпередовiшою» течiєю, - вiн змiнює свiй стиль. До надрукованоï 1923 року збiрки «Поеми» увiйшли кiлька футуристичних поем, що були справжнiми гiмнами машиннiй цивiлiзацiï, технiцi, з розвитком якоï автор пов'язував надiï на кардинальнi змiни в життi людства.

Першим досвiдом прозаïка стала збiрка оповiдань «У болотах» (1924). Далi - одна за одною - виходять новi книги Слiсаренка: «Плантацiï» та «Сотнi тисяч сил» (1925), «Камiнний виноград», «Слiди бурунiв» та «Спроба на огонь» (1927). Вийшли друком повiстi «Бунт» (1928) та «Страйк» (1932). Крiм цього, було опублiковано романи «Зламаний гвинт» (1928), «Чорний Ангел» (1929), «Хлiбна рiка» (1932).

Визначальною рисою прози Слiсаренка була виняткова увага до сюжету як головноï рушiйноï сили твору. На тлi лiричних, з млявим сюжетом новел i повiстей середини 20-х рокiв, проза письменника одразу ж привернула до себе увагу i критикiв, i читачiв. Разом з тим письменника гостро критикували за слабке iдейне навантаження творiв та ïх ретроспективне спрямування.

Вiн заглиблюється в третє та четверте тисячолiття до нашоï ери, планує приступити до написання iсторичного роману про скiфiв та грекiв-колонiстiв. Пишучи цi твори, вiн мiг залишатися самим собою й не виступати в ролi iлюстратора «великого перелому», трагiчним наслiдком якого стали напiввимерлi села. Однак здiйснити своï творчi задуми, навiть попри доведену лояльнiсть, письменнику не судилося.

Його розстріляли за участь у контрреволюцiйнiй органiзацiï

29 квiтня 1934 року до Харкiвського будинку письменникiв «Слово» пiд'ïхав чорний автомобiль. У квартиру 34, де мешкав Олекса Андрiйович, постукали. Не допомогли письменниковi навiть написанi на тему дня романи, якi вщент розвiнчували мiжнародних терористiв, славили непримиренну класову боротьбу та оспiвували першi кроки колгоспного будiвництва.

«Ворогом народу» став колишнiй громадський обвинувач процесу СВУ. На першому етапi допитiв Слiсаренко «зiзнався» в належностi до пiдпiльноï контрреволюцiйноï органiзацiï, яка ставила за мету повалення Радянськоï влади й встановлення фашистськоï диктатури на Украïнi. Через два мiсяцi пiсля арешту О. Слiсаренко вiдмовився вiд цих «зiзнань», заявивши, що дав ïх пiд фiзичним впливом слiдчого, втративши контроль над свiдомiстю й перебуваючи в станi моральноï прострацiï.

Пiсля цього почалося тривале добування вiд Слiсаренка зiзнань у найтяжчiй, як думається, «винi»: приналежностi до «Ваплiте». Письменник не заперечував своïх зв'язкiв iз цiєю органiзацiєю i дав ïй таку характеристику:

«Тодi я на цю групу дивився як на приховане нацiонал-демократичне угрупування, а тепер розглядаю ïï як групу, котра могла бути первинним осередком фашистськоï органiзацiï. Єдиним моïм полiтичним виступом проти цiєï групи був виступ на процесi СВУ, в якому я в своïй промовi пiдкреслив роль хвильовизму як продовження СВУ, поставивши знак рiвностi мiж Хвильовим i лiтературною групою СВУ на чолi зi Старицькою-Черняхiвською».

На судi О. Слiсаренко ще раз вiдмовився вiд своïх попереднiх зiзнань про участь у контрреволюцiйнiй органiзацiï, але це вже нiкого не цiкавило. За вироком Вiйськового трибуналу Украïнського вiйськового округу О.Слiсаренка позбавили волi на 10 рокiв, прав - на 3 роки, «без конфискации имущества, в виду отсутствия такового».

Письменника заслали до одного з соловецьких концтаборiв. У листопаді 1937 року його розстрiляли.