«Безкоштовної медицини не існує», - лікар-уролог Тарас Кльофа

Про це та багато іншого в інтерв'ю ІА Дивись.info розповів лікар-уролог Тарас Кльофа.

– Розкажіть, будь ласка, про себе трохи.

Ріс і розвивався в задовільних умовах.

Все свідоме життя практично минуло у Львові, тут я народився, закінчив школу, медичний університет. Після закінчення ВНЗ продовжив навчання у Київській військово-медичній академії, оскільки це був шанс добратися до хірургічної спеціальності і отримати спеціалізацію з хірургії.

Не буду приховувати, що були думки залишитися у Києві, але життєві обставини склалися таким чином, що я повернувся у Львів, відразу у військовий госпіталь. Не всім так щастило, але у мене були хороші успіхи у навчанні, а тому після закінчення академії я отримав посаду старшого ординатора відділення урології.

– Чому обрали саме урологію?

Під час навчання у медичному університеті, під час циклу урології на четвертому курсі, взагалі про це не думав. Гадав тоді, що буду займатися будь-чим, проте не урологією.

Але так життя повернуло, що особисто зіткнувся з тією проблемою — був кілька разів оперований колегами-урологами. І вже коли був у Києві, на третьому курсі академії, обрав відділення урології.

Не шкодую взагалі. Ця спеціальність дозволяє глибоко і швидко провести діагностичний пошук, тому що станом на сьогодні є необмежені можливості, які дозволяють роз'язати дуже складні медичні задачі. Крім того, методи лікування та ендоскопічної діагностики і хірургічного втручання також дозволяють з дуже мінімальними втратими ліжко-дня і з мінімальною травматизацією пацієнта проводити достатньо складні операції.

– Розкажіть про досвід в Іраку.

Я почав активно працювати та й загалом усе моє життя було насиченим. Розпочалися конференції, поїздки, декілька грантів вдалося виграти завдяки допомозі старших колег, які на той час займалися наукою. Мій світогляд у той час почав розширюватися.

У 2004 році випала нагода поїхати у миротворчу місію в Республіку Ірак. Не було на той час багато охочих, бо усі розуміли, що Ірак — це не Косово, там ідуть бойові дії, там війна. Це був такий перший досвід достатньо тривалого перебування у закритому середовищі та колективі впродовж восьми місяців. Там ми побачили першу бойову травму, там ми побачили перші мінно-вибухові поранення. Це залишило відбиток.

Пізніше цей досвід, на жаль, знадобився мені вже тут, в Україні. З Іраку не повернулися шість наших військовослужбовців, які там загинули. На той час це була велика цифра. Але порівнюючи з сьогоднішніми втратами українців у російсько-українській війні, це... важко порівнювати.

– Що було далі?

Після цього я повернувся, продовжив роботу і почав активно їздити на різні стажування — в Польщу, Німеччину, Австрію, Італію, Ізраїль. В мене завжди була така активна досить позиція, якій сприяли керівники центру, оскільки розуміли, що будь-яка поїздка за кордон дає лікареві можливість розширювати свій світогляд, привозити інновації, ідеї, методи оперативних втручань, які можна впроваджувати в Україні. Це ми і робили.

– Розкажіть про посаду заступника начальника військового госпіталя.

На цю посаду я був призначений у 2017 році. Фактично я став другою людиною в центрі. Той об'єм роботи був далеко непростий, але завдяки підтримці колег мені вдалося налагодити та вдосконалити роботу центру і налагодити ефективну комунікацію з колегами.

Але були певні нюанси, які, на жаль, привели до того, що у 2021 році я був змушений прийняти рішення і завершити військову службу. Тож сьогодні я не працюю у госпіталі, звільнився зі служби. Про причини цього рішення говорити не буду.

– Куди подалися далі?

У приватну медицину. Влаштувася у нову сучасну клініку, яка включає і стаціонар, і операційне відділення, і палату інтенсивної терапії, де можна проводити достатньо складні оперативні втручання.

Пізніше я отримав ще одну пропозицію очолити центр, який ще перебував тоді на стадії будівництва. Це було цікаво, бо це був своєрідний виклик — проект з нуля. Дякуючи наполегливості і своїй, і підтримці колег, зараз ми маємо достатньо успішну історію, яка дає результат.

– У вас є багато нагород. Що це за нагороди?

Мені вдалося за період роботи захистити кандидатську дисертацію, за участь в АТО я нагороджений Орденом Данила Галицького. Отримав звання «Заслужений лікар України». Є ще ряд інших нагород. Без перебільшення можу сказати, що за жодну з цих нагород мені не соромно, бо жодну з них я не здобув шляхом домовленостей чи щось таке.

– Якщо порівнювати приватну медицину і державні клініки, то чи є між ними різниця?

Не скажу, чи гірші, чи кращі державні клініки за приватні. Це є інша форма ведення діяльності.

Приватна медицина орієнтована, в будь-якому випадку, на прибуток. Тобто пацієнт, який потрапляє у приватну клініку, платить у касу гроші офіційно. В нього є рахунок, який включає все: витрати, амортизацію обладнання, оплату світла, оплату води, зарплату персоналу, гонорар хірурга та інші речі.

У державних клініках, для всіх відомо, є така система оплати, але іншого характеру. Станом на сьогодні відбуваються достатньо якісні зміни у державній медицині, але, на жаль, ще не до кінця достатні для того, аби пацієнт там почував себе повністю комфортно і не був навантажений фінансово необхідністю купувати ті чи інші витратні матеріали і ставити питання стосовно оплати праці спеціаліста.

Питання це, на мій погляд, надзвичайно складне. Всі хочуть, щоб еволюція в медицині була швидкою, але так не буває.

– Що маєте на увазі, кажучи «еволюція в медицині»?

В першу чершу, клініки мають брати до уваги інтерес пацієнта.

Про зарплатню, мотиваційні складові тощо я не говоритиму, бо це дуже глобальна тема для дискусій. Очевидним на сьогоднішній день є факт: немає жодної цивілізованої країни у світі, де лікар заробляє 200-300-400 доларів. Це утопія, тому що людина витрачає 9-10 років життя, аби здобути фах. І ця людина бере на себе відповідальність за чиєсь життя, здоров'я і приймає рішення. Від якого багато чого залежить. Тому запорукою розвитку медицини є достатня винагорода медичних працівників за їхню працю.

У приватній клініці це якраз і відбувається, бо за виконану роботу лікарі отримують гонорари: це може бути 30-50% від вартості оперативного втручання. Все чесно: працюєш більше — маєш вищу зарплатню.

– Що думаєте про безкоштовну медицину загалом?

Я взагалі не розумію фрази «безкоштовна медицина». Це утопія. Безкоштовної медицини немає ніде у світі. Не хочу викликати маніпулятивні відчуття у читачів, але хтось платить за це: це може бути пацієнт, це може бути страхова організація чи держава.

Якщо ми говоримо про Канаду, так, там немає приватної медицини, бо функцію платника взяла на себе держава. Але треба проаналізувати бюджет, який на це виділяється. Якщо ми візьмемо Штати, то є частина людей, які отримують послуги у державних закладах, а частина людей лікуються у приватних закладах. Усе залежить від типу страховки. Безкоштовною медицина бути не може і ніколи не була.

Але сьогодні медицина стала дуже високотехнологічною. Якщо ми візьмемо урологію, судинну хірургію, нейрохірургію, гінекологію тощо, то великий об'єм оперативних втручань виконується на складному та дороговартісному обладнанні з використанням різноманітних пристроїв, приладів та інструментів. Це недешеві речі, які лягають або на витрати лікарні, або страхової компанії, або пацієнта та його родини. Тож може існувати модель співфінансування або страхової медицини, але не безкоштовне лікування.

– Як буде виглядати медицина через 10 років, куди ми рухаємося?

Однозначно, ми рухаємося у європейський простір.

Хочеться вірити, що люди, які зараз приймають рішення, будуть враховувати і негативний досвід європейських країн. Бо важливо не допустити появи певних моментів, які присутні у медицині закордоном. До прикладу, в Італії, Іспанії, Британії та інших європейських країнах є поняття черги. Тобто щоб потрапити на консультацію до спеціаліста, треба отримати лист очікування, який може тривати від кількох тижнів до кількох місяців.

У мене особисто була пацієнтка в Ірландії з доволі складною хворобою. Їй сказали чекати на операцію до п'яти місяців. Увесь цей час їй сказали пити знеболювальні препарати. А коли ми говоримо про здоров'я, то деякі ситуації не можуть чекати.

У Польщі, до прикладу, відбулися також зміни, бо у деяких регіонах не вистачає спеціалістів — вони мігрують працювати до Німеччини, Австрії, Швейцарії, Швеції. Тож там оплачують роботу спеціаліста погодинно. Цього варто не допустити в українській медицині.

Мені дуже сподобалося, як це працює в Ізраїлі. Там є певна модель співпраці між пацієнтами та клініками: фонди беруть на себе оплату за лікування, а людина на операцію чекає дуже короткий період.

Однозначно, майбутнє за технологіями та високоточним обладнанням, бо чим якісніша діагностика, тим кращі прогнози для пацієнтів.

– Якою є проблема саме з боку пацієнтів?

Дуже багато є проблем. На жаль, у нас немає культури відвідування лікувальних закладів. Люди банально бояться ходити до лікарів. Вони бояться, що хворі чимось, або їх там, вибачте за слово, змусять платити за все. Або їм призначать зайві процедури чи препарати. На жаль, таке теж буває. Відповідно, люди не просто прямують у поліклініку, а шукають пряму рекомендацію лікаря від знайомих.

До того ж, люди не виділяють достатньо часу для свого здоров'я. Більшість наших співгромадян не розуміють, що достатньо багато захворювань можна попередити завчасно, просто прийшовши на прийом до лікаря. Це все не складно, але вимагає часу, довіри до спеціаліста та відносно невеликих фінансових витрат.

У кого частіше виникають проблеми в урології? У чоловіків чи жінок?

Існує міф у суспільстві, що жіночий лікар — гінеколог, а чоловічий — уролог. Але уролог потрібен як чоловікам, так і жінкам. Тут я би хотів наголосити на деяких моментах. В першу чергу, жінкам не слід боятися відвідувати уролога.

Які найчастіше виникають проблеми у пацієнтів?

Поширеною є проблема стресового нетримання сечі. Вона виникає у жінок. Це часто пов'язано з пологами та іншими факторами. Жінки зазвичай соромляться йти у такій ситуації до лікаря. Вони радше звернуться до цілителя, ніж до уролога. І це проблема, бо вирішити такий дискомфорт для людини нескладно.

Однією з найбільших бід, звичайно, є онкоурологія, бо онкологія в цілому прогресує в останні роки. Великою проблемою є рак передміхурової залози, рак нирки, сечового міхура. Доволі часто ці захворювання протікають безсимптомно, тобто пацієнта може нічого не турбувати тривалий час. Знову ж таки повернемося до важливості відвідування лікаря та планового обстеження. Це дає можливість запідозрити наявність тієї чи іншої патології. У більшості випадків вчасна знахідка такої патології є щастям для людини, бо її оперують одним блоком, і прогнози на одужання та відновлення є сприятливими.

Поширеною є також сечокам'яна хвороба. Але якісна ультразвукова діагностика чи інші методи дозволяють вчасно її виявити та зупинити розвиток. У багатьох клініках сьогодні є можливість робити оперативні втручання без розрізів. Йдеться про заклади з обладнанням та підготовленими спеціалістами.

Не менш важливою проблемою є захворювання чоловічої статевої сфери — хронічні простатити, еректильна дисфункція, зниження лібідо, потенції тощо. Чому це відбувається? Світ змінюється. Величезна кількість людей, які мають сидячий спосіб життя, страждають від розвитку тих чи інших проблем.

Взагалі, наголошу ще раз, ключовим на шляху до здорового життя є відвідування лікаря для вчасної діагностики та лікування можливих захворювань.