Тоді все зупинилося, навіть «злочинний світ». Всі вирішили видихнути, щоби зрозуміти, що треба робити, аби жити далі, – спогади учасника Революції гідності

З цієї нагоди ІА Дивись. Іnfo поспілкувалася із Кирилом Новіковим – директором благодійного фонду «Допомога "Львівському оборонному кластеру"», який займається допомогою українським військовим від початку повномасштабної війни. Він брав участь в Революції Гідності та поділився власними спогадами про ті події.

Відправною точкою став кінець листопада, коли «беркутівці» побили майданівських студентів, які зібралися на черговий протест

- Пам’ятаєте, з чого розпочалася Революція Гідності? Коли та за яких обставин Ви долучилися до неї?

До Революції Гідності я долучився саме у Львові в 2013 році. Тут живу з 2011 року. Бо сам родом з Луганська. Там у мене було російськомовне середовище. Однак згодом я почав переходити на українську мову, з 20 років, ще коли навчався в Харкові. 

Спочатку я також брав участь в Помаранчевій революції. Тоді був студентом першого курсу в Харкові. Вона була там дуже активна. Ми допомагали Харківському обласному штабу. Листівки розклеювали по місту. Тому, коли розпочиналася Революція Гідності, то для мене це було щось таке, наче повертаємося в 2004 рік. Адже ми не знали, що буде далі.

Євромайдан розпочався зі студентських протестів у Києві та Львові, після того, як Янукович не підписав угоду про асоціацію між Україною та ЄС у Вільнюсі. Тоді студенти ходили групами та протестували. Пізніше мітинги стали більш масовими. 

Відправною точкою став кінець листопада 2013 року, коли «беркутівці» побили майданівських студентів, які зібралися на черговий протест, і їх влада вирішила розігнати. З цього, власне, все розпочалося і для мене. На наступний день ми прокинулися в іншій Україні.

Десь в перших числах грудня ми поїхали до Києва та підтримали ті мітинги, які відбувалися там. Нагадаю, що коли побили студентів, то дуже багато киян вийшли на їх захист. Шукали студентів у лікарнях, щоб підтримати, щоб ніяку охорону злочинна влада не поставила. Тоді вже активізувався протестний рух по всій Україні.

У Львові виникла ініціатива з декількох активних людей, щоб робити для майданівців захисні елементи.

- Розкажіть про свої спогади: що найбільше запам’яталося про ці події? Якою була Ваша участь у Революції Гідності?

Як настав відправний момент, після побиття мітингувальників, люди розпочали згуртовуватися для того, щоб вже протести в Києві чимось забезпечувати.

Тоді влада швидко розпочала «закручувати гайки», щоб люди не збиралися, та обмежувати їхню присутність на Майдані. У Києві активно працювала тодішня міліція. Різні були перевірки на дорогах. Наприклад, у нас було багато перевірок на трасі між Львовом і Києвом. Міліція постійно зупиняла ці автобуси, в яких збиралися протестувальники, щоб вирушити до Києва. Їх перепиняли, перевіряли документи, не допускали до столиці. Те саме відбувалося в потягах.

Коли вже розпочалися, я б сказав, жорсткі протистояння з «Беркутом» в Києві, тоді у Львові виникла ініціатива з декількох активних людей, щоб робити для майданівців захисні елементи. Це були легкі обладунки. Вони були схожими на бронежилети – такі шматки бляхи, які вирізані та зашліфовані. В них така була ще тасьма, якою можна обв’язатися. Так ми почали робити такі мініброніки, тому що майданівцям потрібен був захист. Ця ініціативна група, яка зібралася, почала робити їх масово і дуже багато. 

Кожного тижня їх відправляли бусами на Київ. Зробили близько 3 тисяч захисних таких «бронежилетів». Оце для мене була така найбільша згадка з Майдану - допомагали в цей час, чим могли: хтось продуктами, хтось медикаментами, хтось мітингуванням. Тоді долучилася велика кількість волонтерів.

Тому спогадів було чимало, я б не міг виділити щось конкретне. Я пам’ятаю, як ми записали ролик, який мав щось поза 100 тисяч переглядів. Його знімали львівські журналісти. Ідея ролику була така, щоб звернутися до мешканців Донбасу. А саме – у відео зверталися ті, хто був родом зі східних регіонів України, але мешкали у Львові. На той момент я вже більше 2 років жив тут та ще знайшли близько 10 таких людей. Ми зверталися до тих міст, звідки ми родом. Я – до Луганська, хтось – до Дніпра, решта – до інших міст. 

Ми записали таке звернення, щоб донести до свідомості тих людей, передусім до молоді, що від них залежить майбутнє України, тому вони мають стати в опір, стати частиною опору цій злочинній владі. 

- Чи можете щось розповісти, про те, як розпочалися перші серйозні сутички та розстріли на Майдані в Києві? Якою тоді була ситуація у Львові?

Я був в ніч на 10 грудня в Києві. Там була сильна штовханина, боялися, що Майдан впаде. Тоді була так звана хвиля «помаранчевих касок», коли треба було мати хоч якийсь захист на голові. В цей час мітингувальники одягали оці помаранчеві каски на голову. Так, їх дуже чітко можна було відрізнити від поліції та «Беркуту». Відповідно в цих подіях я брав участь. Крім того, до Києва приїжджав ще десь в кінці грудня і на початку січня. На подіях, коли розпочалися масові розстріли, я тоді не був.

Читайте також Революція Гідності: боротьба з росією, яка розпочалась на Майдані

У Львові, наприклад, 18-19 лютого була так звана «ніч гніву». Якраз тоді вже всі розуміли, що йде знищення українців в Києві, коли відбулися перші розстріли. У всіх обласних центрах розпочалися жорсткі протести. Переважно без вбивств. Хоча ми знаємо, що в деяких обласних центрах загинуло кілька людей та були стрілянини. Було таке, що понищили деяку інфраструктуру, попалили техніку, але на цьому все закінчилося.

Для мене, як для всіх львів’ян та українців, ці події були страшними. Це був шок, від якого ти довго оговтувався. Пам’ятаю, як ми, тут, до Львова, привозили перших загиблих хлопців, стояли на колінах – всі плакали.

Вимоги змінювались з часом, як і в будь-якому протесті.

- Розкажіть, які тоді були настрої серед мітингувальників. Як змінювалися їхні вимоги протягом протесту?

Настрої були різні. Не можна сказати, що агресивні, але це були досить однозначні вимоги. Я пам’ятаю, що на сцені львівського Майдану, там, де виступало багато громадських діячів та тих, хто представляв місцеву владу – то вони говорили стримано, а коли на сцену виходили вже лідери протестів – то вони висловлювалися так, як тоді хотів народ. Хоча вимоги змінювались з часом, як і в будь-якому протесті. Спочатку була вимога – євроінтеграція, але вона провалилася. 

Те, що я можу пригадати, то насправді найміцніші вимоги розпочалися вже тоді, коли розпочалися перші смерті на Майдані. Це був же січень 2014 року. Коли вбили в Києві Нігояна, Жизневського та львів’янина Вербицького. В цей час люди в Києві та у Львові та інших містах почали вимагати тотального перезавантаження влади, відставки президента, зміну повністю керівництва МВС.

Знаєте, що мене у Львові вразило. Це коли у грудні фактично розпочалася така блокада військових частин. Це було не тільки у Львові, але тут я пам’ятаю, як це виглядало. Там постійно чергували львів’яни. І наше завдання було не дати військовим виїхати на подавлення протестів до Києва. Але це була якась така дружня атмосфера. Скажу вам більше, ті хлопці, які служили у Львові вони, мабуть, не дуже рвалися тоді. Командири звісно змушені були виконувати накази, але хлопці, з якими ми спілкувалися, які стояли в наряді, вони підтримували саме Майдан. Тоді вони дійсно боялися, що їм накажуть робити якісь такі страшні кроки. І ми також боялися, що у Львові може розпочатися стрілянина. Тому там постійно чергували та блокували їхні виїзди чимала кількість львів’ян.

Українці – унікальна нація тим, що ми вміємо згуртовуватися в найважчі часи, і ми тоді якраз згуртувалися. Це був найважчий час.

- Коли, на Вашу думку, мітингувальники зрозуміли, що Майдан вже завершується і ті вимоги, які були висунуті – розпочали виконувати?

Ви знаєте, я не можу сказати, що була якась відправна точка, коли всі зрозуміли, що Майдан переміг. На ейфорії всі вважали, що Майдан переміг, коли втік Янукович. Тобто ніч, коли зі сцени Парасюк казав свою знамениту фразу: «Або ви виконуєте умови Майдану, або ми завтра йдемо на штурм». Станом на той момент, коли він все це казав, то Янукович втік вже з України – спочатку через Крим, а потім вже в Ростов. Просто вже на ранок стало відомо, що він втік.

Українці тоді зробили вже згідно Конституції, передали владу Верховній Раді. Так, в.о. президента став Турчинов. А Кошулинський був як перший заступник голови Верховної Ради. Тому ніхто не мав права нас звинувачувати ні в якому перевороті. Продовжила насправді та сама влада керувати. Це найбільш парадоксально.

Тоді, напевно, місяць міліції не було на вулицях і прекрасно все функціонувало. Пам’ятаю, як по Львову швидко почали їздити авто. Не було регулювання світлофорів певний час. І якось їздили. Потім було таке, що люди регулювали на перехрестях дороги, бо міліції не допускали навіть до цього. Навіть я стояв пару разів та таким займався, коли вже закінчився Майдан.

Люди самоорганізувалися. Також тоді все зупинилося, навіть «злочинний світ». Всі вирішили видихнути, щоб зрозуміти, що треба робити, щоб жити далі: як місцева та центральна влада має працювати; що робити з представниками міліції, як вони мають працювати. Пам’ятаємо, як тоді дуже швидко розпочалася ця люстрація – виганяли людей, які були поплічниками тієї злочинної влади. Потім відбулися вибори. Однак цей процес переходу трохи затягнувся.

Але розумієте, українці унікальна нація тим, що ми вміємо згуртовуватися в найважчі часи, і ми тоді якраз згуртувалися. Це був найважчий час. Коли Майдан переміг, то розпочалася війна. Тоді міг відбутися хаос, але його не трапилося. Саме цього хотів досягнути путінський режим. 

Свобода – це базова цінність людства.

- В Україні 21 листопада згадують події революцій та відзначають День Гідності та Свободи. Чим, власне, для Вас, як українця, є Гідність та Свобода?

Гідність – це передусім увага до свого народу, до своєї Батьківщини. Де би ти не був і щоб не робив – ти завжди не маєш права забути про свою Батьківщину та мусиш допомогти, коли їй важко. Гідність – це бути гідним своєї держави, своєї Батьківщини і свого народу. Тому, якщо ти робиш погані дії, то ти не гідний представляти свій рід, свою родину та свою країну. Тому гідність – це й особистий аспект і гідність – насамперед щодо держави.

Свобода – це базова цінність людства. Українці дуже багато часу жили під різними коронами. Це і австрійська, і польська, російська, пізніше радянська, потім пострадянська. Цей пострадянський вплив на Україну він нікуди не подівся і після Майдану. Тільки зараз можна сказати, що ми виборюємо, на жаль, в такій кривавій війні, цю свободу. Та й все те, що було до того, це була боротьба за свободу. Ця нинішня війна – це одна з найтяжчих воєн за незалежність. Ми маємо гідно її пройти та здобути цю свободу разом. А «імперія зла» має раз і назавжди померти та бути зруйнованою силами всього «цивілізованого світу».

---

Нагадаємо, що у вівторок, 21 листопада, до Дня Гідності та Свободи у Львові відбулася спільна молитва та тиха хода зі свічками.