Декомунізація Львова: про історика та громадського діяча Ісаєвича, на честь якого перейменували вулицю

У межах проєкту «Декомунізація Львова» ІА Дивись.info розповідає містянам про видатних українців, на чию честь перейменували вулиці, що колись носили «радянські назви».

Вулиця Академіка Ярослава Ісаєвича розташована у Франківському районі міста, у місцевості Вулька. Сполучає вулиці Княгині Ольги та Цегельського. У 1936 році вона мала назву Скшинецького, на честь Яна Скшинєцького, польського генерала, учасника листопадового повстання 1830—1831 років, під час німецької окупації — Пфіцнерґассе, на честь німецького композитора Ганса Пфіцнера, а від 1992 року вулиця була названа на честь українського радянського державного діяча Олександра Шумського.

Однак рішенням виконкому Львівської міської ради від 18 серпня 2022 року вулицю Шумського перейменовали на вулицю Академіка Ярослава Ісаєвича.

Ярослав Ісаєвич досліджував середньовічну історію України

Народився він у вчительській родині. Батько – Дмитро Ісаєвич, був активним учасником національно-визвольних змагань 1917–1921 років, членом Української Центральної Ради, одним із сподвижників М. Грушевського, дипломатом УНР. З 1944 року мешкав у місті Стрий, на батьківщині матері, там же закінчив середню школу № 5. У 1952–1957 роках навчався на історичному факультеті Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка. У 1957–1958 роках працював в університеті старшим лаборантом кафедри історії південних і західних слов’ян.

Від березня 1958 року до кінця життя Ярослав Ісаєвич пов’язав свою професійну діяльність з Інститутом суспільних наук АН УРСР (з 1993 року – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). Працював під керівництвом українського історика І. Крип’якевича. Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника, старшого наукового співробітника, завідувача відділу історико-культурних пам’яток до директора Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (1989–2010). Також завідував відділом історії середніх віків цього закладу.

Одночасно науковець працював на викладацьких посадах: доцентом Львівського університету, професором Івано-Франківського педагогічного інституту, професором-гостем Гарвардського університету. Захистив кандидатську дисертацію «Місто Дрогобич у XV–XVIII ст.» у Львівському університеті, докторську дисертацію «Історія друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.)» – у Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова.

Наукові інтереси Ісаєвича зосереджувалися, здебільшого, на середньовічній міській історії України, у тому числі й у сфері культурології, джерелознавства, друкарства та видавничої справи, стародруків, діяльності братств тощо.

Він є автором понад 1000 наукових праць, зокрема 15 монографій, численних розділів у колективних дослідженнях, сотень статей, опублікованих у вітчизняних та закордонних часописах. Значне місце у його науковому доробку посідає цикл праць з історії рукописної книжкової справи, бібліотек і друкарства.

Вивчав також історію Львівщини

Чоловік здобув загальне визнання як фахівець з історії українського друкарства й української книги.  В його монографії «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні» (1975) проаналізовано зародження видавничої справи у широкому історичному контексті. У книзі «Преемники первопечатника» (1981) подано узагальнювальну характеристику історії української культури 16 – першої половини 17 століття, проаналізовано функціонування українських видавничих осередків, їх місце в культурному обміні України з країнами Заходу і Сходу. У фундаментальному каталозі стародруків «Пам’ятки книжкового мистецтва» у трьох книгах (1981, 1984), підготовленому у співавторстві з Я. Запаском, репрезентовано найповніший репертуар українських друків 16–18 століття. 

Я. Ісаєвич також є автором десятки розділів і статей в колективних монографіях і збірниках та складених самостійно або у співавторстві каталогів стародруків «Львівські видання XVI–XVIII ст.» (1970) та ін. Заслугою вченого стало також видання у власному перекладі з німецької на російську нарису І. Кестнер про Й. Ґутенберга (1987).

В Україні та низці країн Європи вчений виявив невідомі стародруки українського походження й докладно їх проаналізував. У монографії «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002) розглянув історію української книжності як фактор духовної культури українського народу, простежив шлях української книжки від фоліантів і стародруків до сучасного видання й електронних засобів реєстрації та розповсюдження інформації.

Я. Ісаєвич – автор низки бібліографічних праць: «Юрій Дрогобич» (1983), «Видання Івана Федорова» (1983), «Каталог кириличних стародруків Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН України. Вип. 1» (1993). Він  написав багато статей, зокрема про замовчувані або маловідомі постаті, в УРЕ, Радянській енциклопедії історії України, Енциклопедії історії України, Енциклопедії Сучасної України, «Довіднику з історії України»; довідок з української тематики в «Енциклопедичному довіднику середніх віків», виданому французькою, італійською та англійською мовами.

Дослідження вченого відзначаються повнотою джерельної бази та наявністю розгорнутої бібліографії. Свою концепцію бібліографії він виклав у статті «Бібліографія українознавства: стан і перспективи» (1992). Багато уваги вчений приділяв науково-редакторській праці. За його редакцією або співредакцією за роки Незалежності опубліковано понад 25 томів різних видань. Серед них 9 випусків збірника «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність», два випуски бюлетеня Комісії української бібліографії Міжнародної асоціації україністів «Бібліографія українознавства» (1992, 1994), випуски «Історико-культурологічних студій» тощо.

Був громадським діячем

Ярослав Ісаєвич брав участь у розробленні концепції багатосерійного корпусу джерел «Пам’ятки історії України», дбав про активізацію дослідження античної культури. Читав лекції з середньовічної історії України та історії культури в Українському Науковому Інституті Гарвардського університету (1988), брав участь у підготовці окремих томів «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства», вивчав рукописні й книжкові фонди бібліотек США, поповнював базу даних про українські стародруки. 

Виступав також із доповідями та лекціями в університетах Польщі, Канади, Німеччини, Австралії, Японії. Приділяв увагу інформаційно-бібліографічному забезпеченню гуманітарних наук: разом із працівниками Державної історичної бібліотеки України (нині –Національна історична бібліотека України) налагодив видання бібліографічного покажчика «Історія України» (1993), а  Національної парламентської бібліотеки України (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого) – випуск реферативно-інформаційного бюлетеня «Українознавство» (1993–1997).

Брав активку участь у науковому і громадському житті. Був головою і членом оргкомітетів багатьох міжнародних та національних наукових форумів, учасником ХVІІІ та ХІХ Міжнародних конгресів історичних наук.

Визнанням наукових заслуг історика стало обрання його членом бюро Комісії з комплексних проблем книгознавства Наукової ради з історії світової культури АН СРСР, членом Комісії з проблем Відродження цієї ж ради, членом Міжнародної редакційної колегії Зведеного каталогу і опису стародрукованих видань кириличних і глаголичних шрифтів, членом Міжвідомчої наукової ради з історії книги (Київ) та членом багатьох інших вчених рад.

Ярослав  Ісаєвич – заслужений діяч культури Польщі (2000), заслужений діяч науки і техніки України (2001). Нагороджений орденами: «За заслуги» ІІІ ступеня (1996); Ярослава Мудрого V ступеня (2007). Також відзначений нагородою Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (2002), Капітули польсько-українського поєднання (2007). Почесний громадянин Стрия.