Відданий українській справі: про Євгена Чикаленка

А в цей день, 9 грудня 1861 року, він народився. Дивись.інфо розповідає його історію.

Він був знайомий з видатними українськими діячами ще за молоду

Народився Євген Харлампійович у селі Перешори на Херсонщині (нині село Куяльницької громади в Подільському районі Одеської області). Там минало й дитинство хлопця. Зростав разом зі звичайними селянами, в атмосфері народних традицій. Коли йому виповнилося дев’ять – батьки відправили на навчання до пансіону Рандаля в Одесі.

Цей пансіон був для великопанських дітей, де навчали італійської, французької, німецької, англійської. Євген, окрім української, а вірніше сказати народної, селянської, інших мов не знав, це спричинило глузування та цькування зі сторони не тільки учнів, а й викладачів. Утім, ці нападки лише допомогли загартувати характер, та сформувати власний світогляд. За три роки Чикаленко перевівся до іншої гімназії.

У 1875 році Євген вступив до реального училища в Єлисаветграді. Тут він заприязнився з Панасом Тобілевичем (відомий актор Панас Саксаганський), а згодом із усією славетною родиною Тобілевичів. Завдяки їм, захопився театром.

Завершивши навчання, Чикаленко подався до Києва, щоб отримати вищу освіту, але вступ провалився. Право навчатися у виші мали лише випускники класичних гімназій. Але доля звела молодого Євгена з професором історії Володимиром Антоновичем, Миколою Лисенком та Дмитром Багалієм (ще студент, у майбутньому – ректор Харківського університету). Разом із товаришами долучився до роботи словарної комісії, яка згодом дістане вигляду відомого “Словаря української мови” за редакцією Бориса Грінченка.

Його заарештували та виключили з вишу

У 1883-му Євген Чикаленко поїхав до Харкова, адже думки про вищу освіту не покидали хлопця. Зрештою, сподівання справдилися, його зарахували вільним слухачем природничого факультету Харківського університету на агрономічне відділення. Тоді ж одружився з Марією Садик (українська громадська діячка, голова Бестужевських курсів у Києві та “Жіночої громади”).

Окрім навчання, до якого Чикаленко підходив із усією відповідальністю, поринув у громадське життя. Став членом української організації “Громади”. Незабаром за приналежність до цього гуртка Чикаленка заарештували й виключили з вишу. П’ять років під наглядом поліції та заборона проживати в Києві, Харкові, Москві й Петербурзі – такий вирок отримав Євген. Місцем заслання стали рідні Перешори, де чоловік провів понад 10 років.

Там, у родовому маєтку, Чикаленко займався сільськогосподарськими справами. Зокрема, запровадив сучасну культуру землеробських робіт – використовує машини, селекціонує худобу. Маючи значний досвід у цій царині, Чикаленко почав популяризувати агрономічні знання – У Перешорах облаштував для селян школу й домігся того, щоб викладання, читання творів та співання пісень тут проводилося українською.

Після смерті доньки зайнявся відродженням української нації

У 1894-му Чикаленко їде до Одеси. Одразу по приїзді став членом української “Громади”, фінансово допомагає видавати часопис “По морю й по суше”. Власним коштом видав збірку українських пісень, які він збирав ще в юнацтві. За три роки Євген Чикаленко опублікував свою першу книгу “Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни й сіяна трава”, яка мала чималий успіх у хліборобів. Після вийшло ще шість книг агрономічного змісту: “Худоба: коні, скотина, свині, вівці”, “Розмова”, “Сіяні трави, кукурудза і бур’яни”, “Виноград”, “Сад”, “Лад у полі”.

У 1895-му нагло померла його восьмирічна донька. Згорьований батько вирішив усі кошти, які він готував на її майбутній посаг, пожертвувати на громадські потреби, тим самим вшанувати пам’ять дитини. Пожертвував тисячу рублів до редакції журналу, узяв на себе фінансове зобов’язання виплати гонорарів авторам “Києвской старини”. У такий спосіб він підтримав Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького, Михайла Коцюбинського та інших.

До Києва Євген перебрався в 1900 році. Його прийняли до “Старої громади” (організація української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю). Сам Чикаленко згадував той період так:

“В той час треба було мати багато мужності, віри в справу відродження української надії, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до “незаконного сообщества”, за яке загрожувало “поселення в Сибіру”.

Чикаленко переймався не лише проблемами Наддніпрянщини, він чимало жертвував на функціонування Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, виділяв кошти на будівництво Академічного дому у Львові тощо.

У 1905 році, коли Російську імперію лихоманило від революції, українці організували видання газети “Громадська думка”, видавцем якої став Євген Чикаленко: “се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість і смерть його була б для нас другим Берестечком”.

З початком Першої світової війни газету закрили, а поліція стала надто пильно придивлятися до постаті Чикаленка. Побоюючись потрапити до в’язниці, Євген перебрався до Фінляндії. Та туга за Батьківщиною змусила вертати до України. Як тільки-но меценат переступив поріг дому в Києві, до нього завітали поліціянти. Але нічого не знайшли.

 Окупація більшовиків після Жовтневого перевороту в Петербурзі змусила Євгена Чикаленка виїхав до Галичини. Згодом він перебрався до Варшави. Там йому пощастило зустріти Симона Петлюру, і той посприяв меценату переїхати до Чехословаччини, а звідти – до Австрії. За три роки Чикаленки перебралися до Праги. Там Євген Харлампійович став очільником Термінологічної комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах.

Але хвороба знесилила чоловіка. Болі в шлунку ставали нестерпними, не допомогли й дві операції. До того ж, колишній меценат, який не шкодував коштів на національне відродження, доживав віку в злиденності.

У 1929 році хвороба загострилася, лікуватися не було за що, тому його відправили до загального шпиталю в Празі. Там він скінчив своє земне життя 20 червня того ж року.