Як одягалися українці в холоди сто років тому: фото
Надворі стає все холодніше. Так і хочеться закутатися в щось тепле! А як одягалися українці сто років тому, коли приходили холоди?
Традиційний зимовий одяг українців на наших землях формувався не одне століття, отож був перевірений роками на практиці, й не дозволяв замерзнути навіть у найлютіші зими.
У селян у хаті були визначені особливі місця для одягу: зимову верхню одіж зберігали в коморі, а юпки та керсетки – на жердинах під стелею.
Ширина домотканого сукна була 50-75 см, тому широкі деталі верхнього одягу збирались із декількох частин, що зумовлює його мозаїчний характер.
Колір домотканого, валяного сукна для виготовлення свит залежав від породи та віку овець, поширених у певній місцевості. При стрижці ягнят отримували вовну більш однорідну по кольору: чорну, білу, сіру.
Верхній суконний одяг чоловіків і жінок зазвичай був однаковим по крою. Різниця була лише у кількості оздоби – жіночий більше декорували різноколірними шнурами, вишивкою тощо.
Сардак – верхній святковий одяг, пошитий із валяного овечого сукна, оздоблений викладкою вовняним шнуром.
У селян у хаті були визначені особливі місця для одягу: зимову верхню одіж зберігали в коморі, а юпки та керсетки – на жердинах під стелею.
Ширина домотканого сукна була 50-75 см, тому широкі деталі верхнього одягу збирались з декількох частин, що зумовлює його мозаїчний характер.
Верхній суконний одяг чоловіків і жінок зазвичай був однаковим по крою. Різниця була лише у кількості оздоби – жіночий більше декорували різнокольоровими шнурами, вишивкою тощо.
Колір домотканого, валяного сукна для виготовлення свит залежав від породи та віку овець, поширених у певній місцевості. При стрижці ягнят отримували вовну більш однорідну по кольору: чорну, білу, сіру.
Як одягалися українці: важкі вовняні свити носили навіть влітку
Загалом нічого складного в подільському зимовому однострої не було: за верхній одяг наші земляки мали кожухи або свити, на ногах – чоботи, на голові – смушеві шапки (у чоловіків) та хустки (у жінок). Але були цікаві нюанси та назви.
Чоботи. З довгими халявами, юхтові, у чоловіків чорного кольору, у жінок – червоні або жовті. Правда, жінки старшого віку ніколи кольорових не носили, а одягали тільки чорні.
Зазвичай кожен подолянин мав дві пари чобіт: одні “нові” й одні “підшивані” (або “пришиви”). “Підшивані” не означає, що вони були старі та залатані. Це теж було нове взуття – єдине, що до нового низу пришивали стару халяву. Так люди заощаджували: готуючись до чергової зими, купували у крамниці лише низ чоботів, а халяву брали з тих, які носили минулого року. Звідти, до речі, й прижилося друге значення слова “халява” – тобто, задарма.
“Нові” чоботи одягали на вихідні та свята, а “пришиви” – у повсякденні. Аби взуття не боялося снігу та не пропускало води, його змащували дьогтем. Для захисту ніг від холоду на ноги намотували теплі онучі, а в сильний мороз – ноги натирали горілкою та обгортали у грубий папір, а вже потім зверху – онучами.
В кінці ХІХ століття парубки носили важкі вовняні свити навіть влітку. Якою б не була спека, виходити “на люди” в одній сорочці вважалося непристойним. Тому свити одягали наопашки (накидали на плечі, не вдягаючи в рукава).
"У кого кожух та свита – у того душа сита”
Найпоширеніший зимовий одяг – кожух, відомий ще з давніх-давен. Він згадується в Судійському уставі 1193 р., в Іпатіївському літописі від 1252 р. Виготовляли кожухи зі шкіри овець, довгі, приталені, як правило, білі або коричневі, прикрашали чорним смушком (комір, поли, низ рукавів) та вовняними кольоровими нитками. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді виложистий, із чорного хутра овець. У людей заможних окремо були святкові кожухи – прикрашені вишивкою, кольоровими шовковими нитками. Але не всі подоляни у ХІХ ст. мали статки, аби купити власного кожуха. Часто був один кожух на родину – носили його по черзі “на вихід” як батьки, так і діти.
Народ бідніший, що кожухів не завжди міг собі придбати, мусив носити всю зиму верхній одяг, який у різних районах Поділля називався по-різному – здебільшого свита та опанча, рідше – гунька, сіряк, сермяга, чугай, чемерка, чекмен. Всі ці назви означають теплий суконний одяг. Відмінність – лише фасону, кольору сукна та вишиваних прикрас. Святкові свити (а також інші її різновиди) мали багаті вишивання та прикраси, були доволі яскравими та гарними. До того ж свити та кожухи підперезувались кольоровим поясом, модними тоді вважалися сині чи червоні.
Гарний верхній зимовий одяг у подолян був мірилом заможності селянина. У народі навіть казали: “У кого кожух та свита – у того душа сита”.
Чоловічий стрій подолянина завершувала чорна смушева шапка. У західній частині Поділля вона була висока, циліндрична, з розрізом опушки з тильного боку та з суконним верхом синього чи червоного кольору. Колір денця головного убору мав гармоніювати з кольором широкого пояса. Таку циліндричну смушеву шапку називали “почаївською шапкою”. На східному Поділлі смушеві шапки були не такими високими та здебільшого без верху.
Не менш розповсюдженим головним убором була кучма – патлата шапка з овечих шкірок. Причому, кучма зі шкірок овець волоської породи називалась волоською кучмою, зі шкірок звичайної м’ясної породи овець – простою кучмою. Найбільшим шиком серед молодиків-франтів була кучма волоська біла.
Жіночі зимові головні убори були традиційними – різноманітні хустки та намітки. В барвисті хустки “завивалися лише молодиці”, а от літні жінки одягали намітки – стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови.
Весь названий одяг на Поділлі вироблявся фактично у кожному великому селі чи містечку власними майстрами “для внутрішнього ринку”. За бажанням, на ярмарках можна було придбати й завезені вироби з інших місцевостей. Адже були на Поділлі окремі населені пункти, що славилися своїми швачками і шевцями. Так, містечко Соколець (нині село Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл.) було відоме шевським ремеслом – тут 265 майстрів займалися пошиттям чобіт та черевиків. А якщо врахувати, що кожен швець за рік виготовляв від 80 до 150 пар взуття, то чимало соколецьких чобіт потрапляло на різні ярмарки.
Читайте також: Український національний одяг: що, як, коли і де носили наші предки
Потужним центром кушнірства на Поділлі був Зіньків, де цим промислом займалося понад 120 сімей. Крім вичинювання та обробки шкіри в домашніх умовах, у містечку діяло два шкіряних заводи. У зіньківських кушнірів були секрети при дубленні та фарбуванні шкір, вони славилися тим, що вміли досягти гарного світло-жовтого відтінку овчини. Кожухи з Зінькова за загальним силуетом, конфігурацією та розмірами окремих деталей наближалися до виробів прикарпатської України, при цьому подільські кушніри вміли надати своїм виробам своєрідності та неповторності в художньо-композиційному, колоритному вирішенні орнаменту.
Свити, опанчі та гуньки вироблялися з саморобного сукна, але продавали й фабричне. Перші суконні мануфактури з’явились у Миньківцях та Ярмолинцях, а з 1829 року – у Дунаївцях. Саме останнє містечко стало головним місцем суконного виробництва, де у 70-х роках ХІХ ст. діяло 53 фабрики.
Джерела: Всвіті, НСК Україна, Український Інститут Історії Моди
