«Я думав, що українською тут розмовляють тільки люди з провінцій», - розмова з мігрантом

Сьогодні, 18 грудня, Міжнародний день мігрантів. Журналістка Дивись.info поспілкувалася з Іадом Асхрафом Абделрахма, який переїхав до України у 2016 році з Єгипту. Хлопець вірить у перемогу України, а тому залишається тут після початку повномасштабного вторгнення.

– Розкажіть кілька слів про себе: хто Ви і звідки?

Я людина, яка шукає можливостей для розвитку не у тій країні, в якій народилася.

Коли мені було трохи більше року, моя сім'я змушена була мігрувати з Бахрейна, (ред — офіційно Королівство Бахрейн це держава, що об'єднує групу островів в Перській затоці між Саудівською Аравією й Іраном) до Катару через складне економічне становище. Безробіття змусило моїх батьків шукати нового дому, щоб прогодувати двох дітей. Там я виріс, закінчив школу. Після цього шукав програми для навчання за кордоном. Освіту хотів здобути, щоб отримати хорошу роботу у майбутньому й жити подалі від воєн, політичної та економічної нестабільності. Обрав Україну. Не буду приховувати, в першу чергу, бо цей варіант був по кишені моїй сім'ї.

І ось я тут — серед воєн, політичної та економічної нестабільності.

Хоча не все так погано: в західних регіонах ситуація відчувається стабільною. У Львові мені вдалося знайти роботу, яка до душі, у сфері маркетингу. І загалом усе здається не таким похмурим, як два роки тому.

– Чи були ще причини вступити до українського ВНЗ?

Багато моїх друзів вчилися в Україні раніше за мене. Від них я чув, що навчання тут цікаве, викладачі справедливо оцінюють знання студентів, а програма складена не такою важкою, як у Катарі. Маю на увазі, студенти там настільки завантажені, що починають ненавидіти навчання.

Тож я склав іспит з англійської мови та тест на айкью і вступив на факультет комп'ютерної інженерії та управління Харківського національного університету радіоелектроніки. Займався в англомовній групі, жив із друзями, все йшло за планом.

– Ваша сім'я зараз у Катарі?

Так. Мої батьки працюють у школі — мати вчителькою, а батько директором. І хоч Катар має найвищий у світі ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності відповідно до CIA World Factbook, там існує великий розрив між бідним та заможним населенням: близько 14 % домогосподарств є доларовими мільйонерами, а середньостатистичні громадяни воюють за обмежену кількість робочих місць та низькі зарплати. І все це в умовах росту цін на все, в першу чергу, на продукти харчування.

Люблю своїх батьків. Зв'язуюся з ними щодня.

– Чи подобалося Вам жити у Харкові?

Так. Люди та культура не відчувалися чужими. В першу чергу, тому що я ріс у мультикультурному середовищі і звик до того, що люди навколо можуть бути іншими. А з часом я почав дізнаватися про цю країну та її людей все більше. Здається, тут я знайшов осіб, з якими мені комфортно та які мене розуміють.

Чесно кажучи, я дуже люблю Україну. Найбільше — Харків. Мрію повернутися туди після закінчення війни.

– Усі наколо розмовляли російською?

Другою мовою у моєму університеті була російська. Тобто ми, іноземні студенти, навчалися англійською, а українські — російською. Тож я вивчив російську, щоб спілкуватися з місцевими. Я думав, що українською мовою розмовляють тільки люди з провінцій.

– Чи пам'ятаєте 24 лютого 2024 року?

Я був одним із тих, хто був переконаний, що війни між Росією та Україною не трапиться. Чесно кажучи, до приїзду в Україну я не знав, що Росія анексувала Крим та про війну на Донбасі. Люди очікували дипломатичного вирішення ситуації.

Але на Харків почали падати ракети, їх прилітало дуже багато кожного дня. Десять днів я очікував, що це завершиться: залишався у квартирі без світла, проте з водою. Рішення відправитися у безпечне місце з'явилося, коли ракета потрапила у будинок неподалік мого. Вікно на моїй кухні тоді вилетіло. А незабаром я дізнався, що мій добрий знайомий загинув.

До Львова прибув потягом.

– Чи Львів відрізняється від Харкова?

Я знайшов тут нову роботу, бо багато людей зі Львова виїхали західніше. Відтак, з'явилося багато робочих місць. Проблемою лиш довго залишалося те, що я не міг забрати свої документи на тривале перебування в Україні з харківської адміністрації. Я мав отримати їх відразу після закінчення навчального закладу, тобто теоретично через три місяці, якби війна не почалася.

Документи отримав десь через рік. Процес був стресовим: я не розумів, чи вдасться залишитися в Україні. За цей час мені кілька разів телефонували з адміністрації Харкова й казали приїхати за документами. Я приїжджав, жив кілька днів у хостелах під обстрілами, але повертався до Львова ні з чим, бо «так склалося».

У Львові мені жити подобається не менше, ніж у Харкові. Але мені складно порівнювати ці два міста. Я не знав Львів до війни і не знаю, як змінився після початку війни Харків.

– Чи володієте Ви українською мовою?

Я можу спілкуватися українською мовою. Але деколи мені соромно під час спілкування, бо деякі слова я можу вимовити неправильно або смішно. Перейшов на українську вже після початку повномасштабного вторгнення, приїхавши у Львів. Я зрозумів, що сьогодні перехід на українську мову дорівнює повазі до людей, які помирають у боротьбі за незалежність та можливість творити історію як сильна нація. Крім того, так я висловлюю свою політичну позицію.

Але в побуті, на роботі та з друзями спілкуюся англійською.

– Чи відчували дискримінацію через колір шкіри в Україні?

Звичайно. Але насправді це рідкісні випадки. Таке траплялося зі мною і у Харкові, і у Львові. Зазвичай це люди старшого віку або люди, які живуть в селах.

Але я не зважаю на такі ситуації, тому що є країни, де рівень расизму в населення набагато вищий. Тобто якщо українці на темношкірих людей реагують, здебільшого, з острахом, відстороненістю, можливо, жартами у стилі «чувак, тебе без світла у кімнаті не видно», то в багатьох інших країнах це може відбуватися у форматі фізичної розправи.

В Україні мене частіше бояться через релігію. Деякі люди тут думають, що мусульмани — терористи. А деякі вважають, що мусульмани б'ють жінок. Але річ у тім, що як терористами, так і домашніми тиранами можуть бути не тільки мусульмани.

– Чи плануєте Ви залишатися в Україні?

Так. Я планую отримати тут громадянство, купити квариру у майбутньому та створити сім'ю. Але після перемоги. Україна, безсумнівно, тоді буде іншою: міста поступово будуть відбудовані, як і економіка. Українці мають вірити у це.