Декомунізація Львова: про художника Олексія Венеціанова

На його честь у 2022 році перейменували вулицю у Львові. Тож Дивись.info розповідає його історію.

Він мріяв отримати звання художника

Олексій народився 18 лютого 1780 року. Батько – грецький купець Фармакі-Венеціано, мати – українка. Ще його прадід разом із дружиною в 1730-роках приїхав до містечка Ніжин Чернігівської губернії. Вже тут вони отримали прізвисько Венеціано, яке пізніше перетворилося на прізвище Веніціанови. Коли батьки Олексія переїхали до Москви, їх позбавили дворянського звання й записали до купецького прошарку. Змалечку хлопчина любив малювати. Його наставником був художник-самоук, ім’я якого невідоме. Першою роботою Олексія став портрет мами.

Спочатку хлопчик навчався в Московському пансіоні, по закінченню якого пішов служити в креслярське управління. Невдовзі його перевели до Санкт-Петербурга, де він обійняв посаду помічника землеміра. Водночас не полишав пензля, багато писав, здебільшого це були портрети.

У 1807 році Венеціанов став до праці в Канцелярії Дмитра Трошінського. Маючи тепер більше вільного часу, Олексій став частим гостем Ермітажу. Міг годинами роздивлятися полотна, копіював їх чи робив начерки. Тут же потоваришував із іншим видатним українським художником Володимиром Боровиковським і невдовзі став його учнем.

У 1808 році Олексій вирішив видавати «Журнал карикатур на 1808 рік в особах», це мав бути перший гумористичний лист, але до читачів він так і не потрапив. Хтось показав карикатури імператору Олександру I, і той наказав весь тираж вилучили та спалили, а Венеціанов ще довго виплачував позику.

Тоді Олексій працював то в одному департаменті, то в іншому, та мріяв тільки про одне – отримати звання художника. Взявши найкращу свою картину «Автопортрет», пішов до Академії мистецтв і представив її на суд майстрам. Робота раді сподобалася, і вони дали Венеціанову ступінь «призначеного в академіки», а також завдання написати портрет. Художник на полотні зобразив професора Головачевского з учнями, і йому присвоїли звання академіка. Вже за рік Олексій став відомим художником, писав картини на замовлення.

Вчив малювати навіть кріпаків

У 1815 році Венеціанов одружився з Марфою Азарьєвою. У шлюбі народилися двоє донечок. 1818-го написав цикл портретів державних діячів і подарував їх імператриці Єлизаветі Олексіївні. Вона ж у відповідь віддячила золотою табакеркою.

Весною 1819 року пішов у відставку і переїхав в маєток Сафонково. Тут художник зображував повсякденне життя селян і сільські пейзажі. Люди для його портретів не вбиралися і не позували – вони займалися своїми справами, повсякденною працею. Венеціанов писав селянок за роботою, матерів із дітьми, дівчат за ворожінням тощо.

Картину «Тік» Венеціанов писав у звичайному сараї, де молотили хліб. Та освітлення було замало, тому художник звелів випиляти стіну будівлі. У 1824-му картину презентували імператору. Невдовзі вона прикрасила Ермітаж. Інші картини побутового жанру були виставлені в Академії мистецтв. Глядачів захоплювала їхня реалістичність, тонкощі в передачі світла, новизна підходу та свіжість сюжетів.

Гроші, які Олексій Венеціанов отримував від продажу картин, пішли на створення своєрідної школи. Перші учні з’явилися в 1824 році, яких наставник одразу привчав писати з натури. Лише погана погода заганяла їх до майстерні, увесь інший час вони проводили на вулиці. Серед його вихованців часто зустрічалися кріпаки. Сам же художник ніколи нікого не ділив за походженням. Навпаки, якщо бачив справжній талант у селянина тут же вмовляв поміщиків дати вільну або власним коштом викупляв його. Та не завжди це йому вдавалося. Григорій Сорока був одним із найкращих учнів, Олексій намагався вмовити поміщика віддати йому кріпака, та той затявся – і крапка. Сорока, дізнавшись про відмову, вкоротив собі віку.

Помер він у віці 67 років. Похований на сільському кладовищі у Тверській області. Нині село називається Венеціанове.