Автор тексту Державного Гімну: про Павла Чубинського

В цей день, 27 січня 1839 року, видатний діяч народився. ІА Дивись.info розповідає його історію.

Він народився 27 січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя. Павло Чубинський походив з української шляхти. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під більш «шляхетним» прізвищем — Чубинський.

Батьки віддали Павла на навчання до Другої Київської гімназії. Нині на тому місці (бульвар Тараса Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. По закінченні гімназії Чубинський вступив до Петербурзького університету, де здобув вищу юридичну освіту (1861 р.), дістав ступінь кандидата юридичних наук. Тема його дисертації, що досліджувала народно-правові звичаї в Україні, виразно вказувала на спрямування наукових інтересів молодого автора, тісно пов'язаних з життям і побутом рідного краю. Будучи студентом, Чубинський приєднався до петербурзької української Громади, що гуртувалася навколо редакції журналу «Основа». На зібраннях «основ'ян» він мав нагоду особисто познайомитись із світочами української культури Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед — Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті й творчості.
    
Юриспруденція не стала основним і єдиним заняттям Павла Чубинського. З юності він захопився вивченням народного побуту, звичаїв, фольклору, обожнював поезію Шевченка, почав писати вірші і записувати народні пісні.

А ще після повернення в Україну поринув у вир суспільного життя, котре у 60-х роках XIX століття було позначене у Російській імперії бурхливими подіями, революційними зрушеннями. Назрівало польське повстання, повсюдно лунало гасло «за нашу і вашу свободу». Впливав на суспільну атмосферу й відгомін героїчної боротьби сербів за незалежність від Османської імперії.

Серед української молоді все більшої сили набував національно-визвольний рух, інтерес до славного козацького минулого, вікових традицій, зміцніло бажання вибороти волю рідному народу. Ясна річ, царська охранка пильно стежила за «неблагонадійними» особами, у будь-який спосіб причетними до волелюбних змагань.

До таких неблагонадійних потрапив і Павло Чубинський. За ним встановили таємний нагляд, почалися переслідування, обшуки. Перебуваючи в епіцентрі зіткнень з ворожими імперськими силами, і саме на хвилі революційного піднесення, П. Чубинський у вересні 1862 року написав свій доленосний вірш «Ще не вмерла Україна», де прозвучали могутній заклик до боротьби за свободу і незалежність, гордість за своє минуле і віра в світле прийдешнє.

У поетичному тексті сплелися в єдине художнє ціле фольклорні образи, мотиви Шевченкової музи і відлуння тих революційних пісень, зокрема польських і сербських, що звучали довкола. На жаль, автограф цього вірша Павла Чубинського не зберігся. Широкий загал вперше ознайомився з ним завдяки публікації у львівському літературно-політичному віснику «Мета» за 1863 рік.

Ось цей текст:

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.

Тим часом терпець царської влади урвався. Серед інших заходів, спрямованих проти наростання бунтівних настроїв, рекомендовано «немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов». У результаті за «хлопоманст-во і українофільство» Павла Чубинського в адміністративному порядку було заслано до Архангельської губернії, де він пробув з 1862 по 1869 рік. Важко пережив юнак неволю. Його вірші і листи до близьких пройняті тугою за рідним краєм, свідомістю марно втрачених років, котрі можна було б використати для науки і праці на користь Батьківщині. Втім, і тут, «над Білим морем», працюючи на різних чиновницьких посадах, він не полишає улюбленої справи: досліджує побут місцевого населення, бере участь в експедиціях по північних губерніях, обстежує Печорський край, стає секретарем Архангельського статистичного комітету та редактором "Архангельских губернских ведомостей", де публікує ряд дознавчо-дослідницьких статей.

За наукові здобутки й досягнення в галузі етнографії та статистики його обрано у 1869 році дійсним членом Імператорського Російського Географічного Товариства (ІРГТ).

Після повернення із заслання в Україну Чубинський знову опиняється у центрі громадського й наукового життя. У спогадах сучасників (Софії ової, Федора Вовка (Волкова) та ін.) він постає як людина кипучої енергії, веселої запальної вдачі, прекрасний оповідач, та, мабуть, передусім — як чудовий організатор, котрий умів гуртувати навколо себе численних однодумців. Найголовнішою для нього завжди була громадська діяльність. Як висловився Ф. Вовк, навіть наука була для Чубинського "видом громадської служби".

Павло Чубинський очолив організовану ІРГТ у 1869 — 1870 роках грандіозну експедицію для збирання етнографічно-статистичних матеріалів Південно-Західного краю. Йшлося перш за все про Київську, Подільську і Волинську губернії. Дослідження поширилися також на Полісся, Холм-щину, Підляшшя та інші регіони. Експедиції передувала значна підготовча робота. Чубинський розробив чітку програму збирання матеріалів і розіслав місцевим кореспондентам. Для її виконання було залучено велику групу етнографів і фольклористів, сотні збирачів.  Наслідком проведеної експедиції стали сім томів: "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край". їх опубліковано у Петербурзі в 1872 - 1879 роках. Видання містить напрочуд цінні і різноманітні етнографічні та фольклористичні матеріали: легенди, казки, обрядові й побутові пісні, народний календар, огляд говорів, особливостей їжі та одягу, дані про проживання поляків та євреїв, волосні суди тощо. Цікаво, що в опрацюванні згаданих томів узяв участь композитор Микола Лисенко: він поклав на ноти мотиви обрядових пісень.  У 1873 році Чубинський став головним ініціатором відкриття Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства, працював його діловодом, а з 1875 — заступником голови.

За задумом Чубинського і здебільшого під його енергійним керівництвом 2 березня 1874 року здійснено перший одноденний перепис мешканців Києва (подібний відбувся лише у Петербурзі 1869 року). Завдяки продуманій організації, залученню до співпраці (як регістраторів) студентської молоді, захід увінчався відмінними результатами — відтворенням рельєфної картини населення українського міста.

До слова, варто звернути увагу на участь як у підготовці "Записок", так і в згаданому переписі молодого студента Федора Волкова, котрий називав Чубинського своїм учителем.

Етнографічні праці Павла Чубинського були високо оцінені вітчизняними й міжнародними науковими колами. У 1873 році Т нагородило його золотою медаллю, 1875 року він отримує золоту медаль "Міжнародного етнографічного конгресу" в Парижі, 1879 — почесну премію ім. Уварова Російської Академії Наук.

Етнографічно-статистичні дослідження — це лише одна сторінка суспільно корисної діяльності П. Чубинського. Інша, не менш важлива, — його членство в київській Громаді. Це товариство було організоване у 1858— 1860 роках, у період особливого піднесення національної свідомості. Воно зібрало найвидатніших представників української наукової і мистецької еліти того часу. До Громади входили М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяківський, Л. Ільницький, М. Лисенко, М. Старицький та багато інших. Громада ставила за мету передусім просвітницьку діяльність серед населення, відстоювання права на національну окремішність. Ініціювала складення великого словника української мови, видання підручників, збірок народних пісень і т. ін.

Прикметно, що діяльність Київського відділення ІРГТ та Громади часто перетиналася, як наприклад, у проведенні в Києві 1874 року масштабного III Археологічного з їзду, на якому виступав славетний кобзар Остап Вересай. Адже їхні цілі — утвердження наявності окремішньої, самодостатньої української нації, збереження народних традицій — збігалися у засадах, і чимало діячів були водночас членами обох товариств.

Суспільна заангажованість Павла Чубинського, завдяки його різнобічній обдарованості та невичерпній енергії, виявлялася в найрізноманітніших сферах. Зокрема, у Києві він приєднався до гуртка аматорів, які на чолі з Миколою Лисенком та Михайлом Старицьким організовували у будинку сестер Ліндфорс українські музично-драматичні вистави. Чубинський і сам грав на сцені, а ще більше допомагав ентузіастам як досвідчений консультант і режисер. Саме в такій якості він став причетним до постановки у 1873 — 1874 роках першої опери Миколи Лисенка "Різдвяна ніч".

А ще в душі Чубинського жив поет. Особливо захоплювався віршуванням у молодості. 1871 року в Києві вийшла друком збірка його віршів (щоправда, без зазначення прізвища автора) "Сопілка Павлуся". Вміщені тут ліричні поезії, здебільшого взоровані на народнопісенних зразках, приваблюють безпосередністю викладу та щирістю почуттів.

Тим часом над українським демократично-визвольним рухом густішали зловісні хмари. У пресі дедалі частіше з'являються статті, що за змістом фактично є доносами на "сепаратистські українофільські" тенденції. Особливо спеціалізувалась у цьому напрямку газета "Киевлянин". Автори цих статей, зокрема, піддають нищівній критиці діяльність Київського відділення ІРГТ, буцімто заснованого задля поширення "українського сепаратизму" та проведення III Археологічного з'їзду (мовляв, з такою ж метою), а також і перепису населення, оскільки він засвідчив, що багато киян вважає українську своєю рідною мовою.

У 1876 році грянув лихозвісний Емський указ, а з ним — заборона публічного вживання української мови, українських театральних вистав, концертних виступів, друку. Закрито Громаду та Південно-Західний відділ ІРГТ, а також рекомендовано видворити з України найбільш "небезпечних для режиму" діячів українського руху — Михайла Драгоманова та Павла Чубинського.

Зрештою, Михайло Драгоманов опинився за кордоном, а Павло Чубинський, уже вдруге насильно відірваний від рідної землі, був вимушений переїхати до Петербурга, де дістав посаду у Міністерстві шляхів. Через переживання, ностальгію і несприятливий клімат північної Пальміри його здоров'я значно погіршується. Друзям з чималими труднощами вдається добитися дозволу "на возврат его на жительство в губернии, населенные малороссами".

У 1879 році Павло Чубинський повертається на свій родинний хутір. Проте він важко нездужав, і 14 (26) січня 1884 року, лише за один день до власного 45-річчя, його не стало.

Доля відвела Павлу Платоновичу Чубинському коротке життя. Однак він устиг щільно наповнити його плідною працею й творчими здобутками. Внесок, зроблений Чубинським в народознавство, важко переоцінити. Його етнологічні і фольклористичні дослідження донині слугують важливим підґрунтям розвитку вітчизняної наукової думки.

Та найголовніше, що в усіх його починаннях — як у наукових звершеннях, так і в громадській діяльності — виразно проглядає безмежна відданість українській національній ідеї. Тож і не дивно, що його вірш «Ще не вмерла Україна», цей концентрований вияв патріотичних почуттів, підкорив рідкісну для поезії вершину — став неперевершеним виразником загальнонаціональних устремлінь, символом нації.