Хто такий Євген Маланюк

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

випалюючи ржу і гріх

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх...

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 років.

А в цей день, 1 лютого 1897 року, видатний діяч народився. Тож IA.Дивись.info розповідає його історію.

Творчий шлях Євгена Маланюка

Євген Маланюк народився 2 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в Архангороді (тоді Херсонщина, тепер – районний центр Новоархангельське Кіровоградської області) у родині Филимона Маланюка та Гликерії з роду Стоянових. Мати Євгена – донька тамтешніх поселенців – чорногорця Якова Стоянова та польки Марії Ліщинської.

«В лінії батька, – згадував пізніше поет, – були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття...».

Пізніше в «Уривку з поеми» поет писатиме:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правнук, –

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну...

У подальшому таке «інтернаціональне коріння» дало змогу поету тонко відчувати душі інших слов'янських народів, віднаходити однодумців по всьому світу: у Польщі, Чехії, Німеччині, Америці.

Дитячі та юнацькі роки письменника минули в літературно-мистецькій атмосфері колишнього Єлисаветграда (нині Кропивницький) і Києва. Хлопець непогано малював, а вірші почав писати уже в 11-13 років – спочатку російською, потім українською мовами. З дитинства зачитувався «Словом о полку Ігоревім», віршами Тараса Шевченка, прозою Едмондо де Амічіса та Марка Твена.

У 1914 році закінчив Єлисаветградське реальне училище, що славилося своїми гуманітарними традиціями.

Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту. Здавалося, мрія вже мала здійснитися, однак, як грім з неба, вдарила Перша світова війна. І довелося юнаку вступити до Київської військової школи, яку закінчив 1916 року.

Євген Маланюк захопився «неспокійними греками», епохою романтизму, парнасизмом і реалізмом, символізмом і новітніми мистецькими школами; надавав перевагу поезії О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, Ф. Тютчева, О. Блока, Ф. Сологуба, К. Бальмонта, В. Брюсова, Ш. Бодлера і П. Верлена.

Любив поет і твори Адама Міцкевича. У культурному житті колишнього Єлисаветграда добре пам'ятали приїзд до міста 1825 року цього великого польського поета. Адже, як свідчать оцінки дослідників, «крім Пушкіна і Лєрмонтова, в Україні не було інонаціонального поета, більш популярного, шанованого й улюбленого, ніж Міцкевич». Є. Маланюк згадує польського письменника в прозовому «Уривку з «Мінеї-четьї поетів» (1922 р.). Значно пізніше доля закинула Маланюка до Польщі, де він щиро заприязнився з польськими поетами, представниками групи «Скамандер» («Зкатапсіег»). Та особливо тісні стосунки мав з великим шанувальником А. Міцкевича – Леонардом Підгорським-Околувим.

Визначальними для ідеології та творчості Євгена Маланюка були 1918–1923 роки. Доля звела його з Василем Тютюнником, командуючим Наддніпрянською армією УНР (ад'ютантом якого він став), Симоном Петлюрою та політиком Станіславом Стемповським (з 1917 року – голова Польського демократичного центру, який брав участь в уряді УНР), з яким познайомився у Жмеринці, у вирі евакуаційного хаосу влітку 1920 року. Маланюка приємно вразило те, що в руках Стемповського була збірка віршів Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918 р.). Відтоді почалася, як пригадував поет, «наша багатолітня дружба: батьківська з його боку, синівська – з мого».

Діяльність Євгена Маланюка в Україні та за кордоном

Після поразки Української Народної Республіки в листопаді 1920 року письменник опинився в таборах інтернованих вояків УНА, розташованих на території Польщі. Але навіть у тих непростих умовах українські вояки та культурні діячі заснували церкву, школи і театри; видавали часописи і книжки. Є. Маланюк, разом з групою літераторів і митців, став причетним до організації роботи редакційної колегії журналу «Веселка» (Каліш, 1922–1923 рр.), а згодом – його редактором. 1923 року виходить «Озимина» – альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Селегія та Михайла Осики (справж. прізв. – Островерх). Добірку з 12 патріотичних і ліричних віршів Маланюка вважають літературним дебютом поета. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнувся про них на сторінках варшавського часопису «Скамандер».

Євген Маланюк був людиною, так би мовити, широкого діапазону, цікавою й оригінальною особистістю. Талант, ерудиція сприяли його добрим стосункам із відомими польськими літераторами, які належали до п'ятірного грона поетичної групи «Скамандер»: Антонієм Слонімським, Юліаном Тувімом, Яном Лехонем, Ярославом Івашкевичем, Казимиром Вєжинським. Гаслами цієї літературної групи були: вільний розвій кожного таланту, зв'язок із сучасністю, похвала всіх проявів життя в його повсякденному наповненні. Така спрямованість групи імпонувала Маланюкові. Цікавились його творчою манерою і «скамандрити». Скажімо, Ю. Тувім переклав поезію «Варшава» («Ти вдивляєшся хмуро й бронзово...»), присвячену роздумам українського поета біля пам'ятника А. Міцкевичу над долею Східної Європи.

До речі, польських письменників Ярослава Івашкевича, Єжи Мечислава Ритарда (Мечислава Козловського), Чеслава Ястшебєц-Козловського і Казимира Вєжинського, крім ідейних переконань національного спрямування, з Євгеном Маланюком об'єднувала ще «печать Києва». Кожен із них свого часу жив чи короткий час перебував у місті над Дніпром і зберіг про нього найтепліші спогади.

Згадуючи й осмислюючи дні визвольних змагань, Євген Маланюк писав: «Мистецтво взагалі, а поезія зокрема є завжди мірилом сили національного духу народу. Народ, що дає великих національних поетів, завжди дає великих національних вождів – це є незаперечним законом. Без Данте не могло бути Гарібальді... без Міцкевича й Сенкевича не було б Костюшка й Пілсудського. Без Шевченка трудно уявити українську національну революцію 1917–20 років...».

Вірші Євгена Маланюка динамічні, вирізняються риторичністю, історіософічністю. Наскрізний образ текстів – Україна («О земле вічна, ти одна на світі!»), що постає Степовою Елладою, яка попри крижані історичні вітри «вогонь буття не загасила», бо живить її «невичерпальний дух» і «непереможна сила» українського роду.

Євген Маланюк створив цікаву теорію, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України. У цій постаті, котра вивчить державний досвід Івана Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цілісність світогляду Тараса Шевченка, мали б поєднатися поет і державотворець.

Інтелектуально насиченими і плідними у поетичній творчості були роки перебування в Чехословаччині, які пов'язані з періодом навчання в Подєбрадській господарській академії (1923–1928 рр.) Маланюк був неформальним лідером української празької поетичної групи (до її складу ввійшли Юрій Дараган, Наталя Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Микола Чирський, Галя Мазуренко та ін.).

Живучи в Чехії, письменник не поривав зв'язків із польськими літературними побратимами, а 1928 року зустрічався з ними у Празі. Приятельські стосунки відображені у віршах-присвятах. Я. Івашкевич у поезії «Прага», з дедукцією «Євгенові Маланюкові», висловив свою любов до українських степових просторів і замилування українською мовою. Є. Маланюк, у свою чергу, звертаючись «До Ярослава Івашкевича», висловлює віру в демократичне майбутнє української держави.

Ранній період творчості характеризується активною співпрацею з празьким «Студентським вісником» (1923–1932 рр.), львівським «Літературно-науковим вісником» (1922–1932 рр.), а згодом – львівським «Вістником» (1933–1939 рр.), редактором якого був активний виразник національної ідеї Д. Донцов.

У східній Європі проживало чимало українців-емігрантів, колишніх учасників українського національного опору. Бажання письменника об'єднати зусилля культурних діячів, емігрантів і материкової України в ім'я єдиної мети – самостійної України, на жаль, тоді не могло здійснитися. Але і в цих обставинах завдяки віршам, статтям та есеям він голосно мовив про давню історію і непомірну красу Батьківщини. Попри заборону радянських «халіфів», його твори доходили до материкової України.

Знаючи про це, митець реалізовував у своїх віршах і критичних оглядах ідеї єдності, насичуючи їх аналогіями та аргументами зі світових літератур. Найчастіше проводив паралелі зі слов'янськими літературами, зокрема, з польською.

Наприкінці 20-х років Євген Маланюк переїхав до Варшави, де працював на посаді інженера. Тут разом з Юрієм Липою заснував літературну групу «Танк» (1929 р.).

На початку 30-х років у місті над Віслою організувалась група, пізніше умовно названа Варшавською (Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Юрій Липа, Андрій Крижанівський, Павло Зайцев, Євген Маланюк та ін.), яка підтримувала зв'язок із празькими й галицькими українськими літераторами. Постійне спілкування між українськими митцями, що залишилися в Чехословаччині (О. Ольжич, О. Лятуринська, Л. Мосендз, О. Стефанович, М. Чирський), львівськими колегами (Дмитро Донцов, Богдан-Ігор Антонич, Євген-Юлій Пеленський, Богдан Кравців, Святослав Гординський та ін.), – живило мистецькі інтереси, давало наснагу до творчої праці.

   У ці роки сформувалося глибоке переконання, що на еміграцію покладено особливу місію: зберігати й розвивати вітчизняну куль­туру, своїм словом протистояти більшовицькій ідеології, прискорю­вати майбутнє незалежної соборної України. У доповіді О. Теліги «Сила через радість», виголошеній в Українській студентській гро­маді у Варшаві 15 червня 1937 року, наголошувалося: «Дбаймо скорі­ше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами нашого минулого». Така позиція визначила їхній світогляд як «тра­гічний оптимізм».

Для них національна ідея – основний стрижень власного життя і творчості, єдиний порятунок для нації. Попри різні непорозуміння (симпатії, антипатії, еміграційні проблеми), у своїй творчості вони достойно несли українське знамено, адже, як писав Маланюк, «боліла в серці цілість свого народу і отчизни...».

Пізніше ідейна єдність українських поетів-емігрантів була ідентифікована як «Празька літературна школа». Як слушно зауважив доктор філології Юрій Ковалів, «позбавлене зовнішніх ознак літературного групування, засвідчене самоочевидною інакшістю, воно вимагає нетипового, не відразу вловного рецептивним чуттям об'єктивного висвітлення...».

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Поховали поета на цвинтарі святого Андрія у штаті Нью-Джерсі. Після смерті вийшла впорядкована ним при житті – збірка поезій «Перстень і посох».

У Львові є площа Маланюка.