Перший ідеолог самостійної України: біографія Миколи Міхновського

А в цей день, 11 лютого 1873 року, видатний діяч народився. ІА Дивись.info розповідає його історію.

Дитинство та юність Миколи Міхновського

Він народився у 1873 році в селі Турівка Прилуцького повіту (нині село Згурівського р-ну Київської обл.) в родині, яка походила з давнього козацько-священицького роду. Його давній предок Левко Міхновський у 1649 році служив у армії Б. Хмельницького.

Міхновський навчався у Прилуцькій гімназії, а після її закінчення, у серпні 1891 року вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. У студентські роки брав активну участь в українському русі: у 1891 році заснував першу українську націоналістичну організацію – Братство тарасівців. Про її створення було урочисто проголошено улітку 1891 р. студентами Харківського університету: М. Байздренком, М. Базькевичем та студентом Університету Святого Володимира м. Києва В. Боровиком на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Окрім М. Міхновського, до неї увійшли: Є. Черняхівський, І. Липа, Б. Грінченко та М. Вороний. Пізніше ця студентська організація переросла в Революційну українську партію (РУП) – першу політичну організація Наддніпрянщини. Автором політичної програми РУП був саме М. Міхновський.

Ще студентом університету, Міхновський переклав з російської мови на українську повість Тараса Шевченка «Музика». 1895 р. він закінчив навчання у виші.

Громадська діяльність Міхновського

Після отримання вищої освіти, він почав працювати в одній з київських адвокатських контор. У 1896 р. Міхновський став членом товариства «Молода Україна», 1897 р. їздив до Львова для налагодження співпраці з українськими громадсько-політичними діячами. У 1899 р. переїхав з Києва до Харкова, де відкрив свою адвокатську канцелярію. Він був одним з організаторів виходу у світ «Хлібороба» – першої україномовної газети на Наддніпрянщині, редагував в Харкові відомі газети «Слобожанщина» і «Сніп».

На Шевченківському святі у Харкові 26 лютого 1900 р. (за старим стилем), він виголошує основні цілі та шляхи української визвольної боротьби. Під назвою «Самостійна Україна» цю промову в повному обсязі було надруковано у Львові окремою брошурою в друкарні Уділовій. Потім її почали поширювати на Наддніпрянській Україні. Зміст тексту промови складається з двох частин: у першій, на підставі правових історичних доказів, доводиться історичне право України на державну незалежність, у другій розкриваються основна мета визвольної боротьби та шляхи її досягнення. Міхновський викриває твердження імперських істориків щодо бажання самого українського народу ввійти до складу Росії у XVII–XVIII ст. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Д. С. Сипягіна в 1900 р. він писав: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути собі визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові».

У 1902 р. Міхновський заснував у Харкові Українську Народну Партію (УНП) – першу українську націоналістичну партію, яка продовжила справу «Тарасівців». Головне завдання, яке ставила собі УНП, полягало у виході України зі складу Російської імперії. Завершенням оформлення нової політичної ідеології було написання М. Міхновським «Десяти заповідей УНП» – брошури з радикально націоналістичними закликами. Втіленням на практиці цих заповідей було те, що він також керував  напіввійськовою організацією «Оборона України» при УНП, що здійснила низку терористичних актів, зокрема, підірвала пам’ятник О. Пушкіну в Харкові (1904) та планувала знищити пам’ятники російським імператорам у Києві та Одесі. Крім того, М. Міхновський пропагував національну ідею серед робітників та селян Слобожанщини та Донеччини.

Як адвокат на судових процесах, Міхновський захищав борців із російським самодержавством: 1906–07 рр. був серед захисників у справі  «Лубенської республіки», що була проголошена у грудні 1905 р. на Полтавщині. Усього за цією справою було притягнуто до кримінальної відповідальності 38 осіб, зокрема, Андрія Лівицького – майбутнього президента УНР в екзилі, Анастасію Грінченко – доньку Б. Грінченка та її цивільного чоловіка Миколу Сахарова, Володимира та Миколу Шеметів. Під час слухання справи у суді М. Міхновський був адвокатом братів Шеметів: йому вдалось добитись виправдального вироку для своїх підзахисних. Причому, молодший серед братів Шеметів – Микола був навіть засуджений до вищої міри покарання, але касаційна скарга Міхновського до Лубенського суду вищої інстанції врятувала йому життя, оскільки, при перегляді справи в 1909 р., його було визнано невинним.

Боротьба Міхновського за самостійну Україну

Незадовго до початку Першої світової війни Міхновський вийшов з УНП через розбіжності в ідеології, тактиці та стратегії ведення революційно-визвольної боротьби.

Коли почалась Перша світова війна, його спочатку відправили до Північної армії, а напередодні Лютневої революції 1917 р., призначили юристом до Київського Військового Суду. 19 березня 1917 р. Микола Міхновський скликав у Києві перше українське військове «Підготовче Віче», в якому взяло участь 211 українських військовослужбовців. На ньому він виступив з доповіддю про особливе значення національної армії для створення майбутньої незалежної держави. Як наслідок, «Підготовче Віче» прийняло резолюцію про кінцеву мету негайного створення української національної армії одноголосно. Через три дні після «Підготовчого Віча», 22 березня 1917 р. відбулись, організовані Міхновським «Збори українських офіцерів та солдатів київської залоги». На них було затверджено постанову «Підготовчого Віча» про негайну організацію української національної армії та ухвалено вважати її за Тимчасову Українську Військову Раду до того часу, поки не буде створено українську військову установу.

Микола Міхновський зі своїми однодумцями вимагав від членів Центральної Ради при складанні тексту відозви «До Українського Народу», виданої 22 березня 1917 р., негайно розпочати організацію Української самостійної держави та повідомити про це український народ. У березні 1917 р. Міхновський заснував та очолив український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка, від якого у квітні того ж року на Всеукраїнському національному конгресі був обраний членом Української Центральної Ради. 29 березня 1917 р. за ініціативою М. Міхновського було скликано в Києві нараду українців-вояків київської залоги. На ній було одноголосно прийнято постанову відкрити в Києві «Український Військовий Клуб імені Гетьмана Павла Полуботка» як окрему, цілком самостійну українську організацію. Для втілення постанови на практиці було обрано бюро на чолі з М. Міхновським. Саме він ініціював скликання Українським Військовим Організаційним Комітетом Першого Всеукраїнського Військового З’їзду, який відбувся 18 травня 1917 р. в Києві. Членами президії З’їзду були обрані: Cимон Петлюра, Микола Міхновський, Володимир Винниченко та Юрій Капкан. У відповідь на твердження В. Винниченка, що війни залишились у минулому, а тому військо, як таке не потрібне, М. Міхновський виступив на з’їзді з промовою, в якій наголосив, що оскільки Україна «мусить воювати, то їй  потрібна армія!». Його підтримав С. Петлюра.

 Під час зборів численного об’єднаного засідання ради депутатів військ української воєнної округи й ради робітничих депутатів, що відбулися в Києві 3 травня 1917 р., М. Міхновський публічно заявив, що росіяни зобов’язані визнати право українського народу на самовизначення. Міхновський не поділяв cоціалістичних поглядів керівництва УЦР, яке намагалося обмежити діяльність самостійників в армії, на яких він мав вплив.

Після 2-го військового з’їзду у червні 1917 р. Міхновський вийшов зі складу Українського генерального військового комітету (УГВК) та  того ж місяця став провідним діячем Української демократичної хліборобської партії (УДХП). У липні 1917 р. М. Міхновський ініціював повстання полуботківців, що мало на меті проголошення самостійності Української держави, однак цей план зазнав невдачі, бо його було передчасно викрито. Восени 1917 р. УДХП взяла участь у виборах до Всеросійських установчих зборів, а М. Міхновський  заочно погодився  на участь у виборчому списку цієї політичної сили, оскільки ще перебував на фронті. Як секретар київського губернського партійного осередку УДХП, він підтримував політику партії щодо жорсткої опозиції до уряду УНР і вимоги змінити соціально-економічний курс УЦР.

Гетьман Павло Скоропадський, попри розбіжності в ідеологічних поглядах, запропонував М. Міхновському, який сповідував «вкрай націоналістичний український напрямок», посаду «бунчужного товариша» (свого особистого радника), але той відмовився. Міхновський разом з УДХП став опозиційно налаштованим до гетьманського режиму: критикував склад уряду П. Скоропадського та його політику. 26 жовтня 1918 р. він був одним з трьох головуючих (разом з С. Шеметом та В. Совачовим) на з’їзді хліборобів-демократів у Києві, де УДХП виступила за самостійну Українську державу з конституційним ладом, форми державного устрою якої «визначить сам народ, що вийде із загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування»; проти федерації з Росією; за створення «могутньої української армії і флоту»; «за автокефалію і повну незалежність» Української Православної Церкви; за примусовий викуп поміщицьких земель, аби створити «численну, економічно сильну, дрібну та середню земельну власність». Хлібороби-демократи запропонували зберегти Гетьманат на основі формування компромісного національно-демократичного уряду.

Під час антигетьманського повстання Міхновський мав намір переконати командування Запорозького корпусу не підтримувати заколотників на чолі з Директорією та агітував за примирення сторін (утворення коаліційного кабінету міністрів) для збереження держави у формі Гетьманату. В січні 1919 р. М. Міхновський, Д. Донцов, В. і С. Шемети розробили план встановлення в Україні за допомогою корпусу полковника П. Болбочана та корпусу УСС полковника Є. Коновальця – сильної національної влади у формі диктатури, але Є. Коновалець, дізнавшись про цю ініціативу, відмовився від її реалізації. На початку 1920 р. М. Міхновський виїхав до міста Новоросійська (нині Краснодарський край РФ), звідки марно намагався емігрувати за кордон. Деякий час він був директором Українського педагогічного технікуму в станиці Полтавська та вчителював у кооперативних установах на Кубані. Навесні 1924 р. повернувся до Києва та оселився в садибі В. Шемета. Його заарештували співробітники ГПУ та після кількаденного допиту, звільнили. Наступного дня його знайшли повішеним у садку, за не до кінця з’ясованих обставин. У 1998 р. Ждан, син В. Шемета, засвідчив, що його батько мав передсмертну записку М. Міхновського з текстом: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». М. Міхновського поховали на Байковому кладовищі у Києві.

На його могилі (2008) та у рідному селі (2013) встановлено пам’ятники. Також відкриті меморіальні дошки у Харкові, Львові, Полтаві, Кропивницькому, Прилуках. Його ім’ям названо вулиці, а також бульвар у Києві.