Біографія Олександра Удовиченка або Про розвідника УНР у Франції

А в цей день, 20 лютого 1887 року, видатний діяч народився. Тож ІА Дивись.info розповідає його історію.

Діяльність Олександра Удовиченка в Україні

Народився Олександр Іванович Удовиченко у Харкові. Здобув хорошу військову освіту. Службу починав у російській армії. Після проголошення Української Народної Республіки вступив на службу до українського війська. Був старшиною Генерального штабу, начальником штабу Гайдамацького коша Слобідської України в обороні Києва від більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова в січні 1918 року. У подальшому обіймав різні відповідальні посади в армії УНР. Зокрема у березні 1920 року сформував і очолив Залізну дивізію, що вважалася однією з найбоєздатніших частин українського війська.

Із листопада 1920 року – у таборі інтернованих частин у міста Каліш (Польща). Із 1924 року мешкав у Парижі, очолював Товариство колишніх вояків армії УНР (із 1927), Європейську федерацію українських військових організацій (із 1937). Віце-президент УНР на еміграції (1954–1960). Автор низки військово-історичних праць і спогадів.

Цей перелік, звісно ж, не увібрав у себе всієї гостроти і драматизму подій, боїв і операцій, в яких брав участь О. Удовиченко. Поза увагою залишена посада помічника начальника розвідувальної частини оперативного відділу Генерального штабу Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Напевне, той досвід організації розвідувальної роботи в 1918 році відіграв певну роль, коли вже в умовах еміграції керівництво Уряду УНР відшукувало кадри для налагодження діяльності спецслужби Військового міністерства.

Діяльність Удовиченка у Франції як розвідника

У документах радянських органів держбезпеки (ОДПУ та НКВС), датованих 1920–1930 роками, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, неодноразово згадується прізвище Удовиченка як «представника розвідки УНР у Франції».

Зокрема, у «Списку визначних діячів української еміграції» про нього наводяться такі відомості: «У 1921 р. був зв’язаний з ІІ-м Від[ділом] ПГШ. Колиш[ній] член УПСР. Командував особливою армією Петлюри. У 1925 р. клопотав про в’їзд на Україну з групою соратників. У 1927 р., за дорученням Генштабу, генерал Сальський вів з ним переговори про його повернення до Польщі, обіцяв відповідальну посаду в ПГШ і посаду начштабу армії УНР. Голова Комітету з увічнення пам’яті Петлюри і Спілки колишн[іх] воїнів армії УНР. Нач[альник] військової організації УНР у Франції. На випадок війни з СРСР намічається головнокомандуючим армії УНР. Нині є одним із найактивніших діячів УНР у Франції».

Біля цієї характеристики є примітка: «мешкає в Парижі, українець, адреса є в ІНО ОГПУ за спр. "Старшина"». Отже, на нього в центральному апараті радянської розвідки в Москві вели окрему оперативну справу. Ці нотатки свідчать про те, що чекісти постійно тримали в полі зору Олександра Удовиченка, особливо в той період, коли Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі знаходився у Парижі.

А у 1924 році генерал переїхав з табору в Каліші до Франції і влаштувався робітником на шахту. Через рік, після закінчення контракту, залишився в цій країні і активно включився в громадську і комбатантську роботу. Зокрема, він почав групувати навколо себе побратимів і невдовзі очолив Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції.

На цей період припадає активізація діяльності міністерства військових справ у складі ДЦ УНР. Міністерством керував генерал Володимир Сальський, а заступниками в нього були генерали Марко Безручко і Олександр Удовиченко. З часом робота Уряду УНР в еміграції набула чіткіших обрисів, а урядові установи запрацювали у Варшаві, Парижі й Празі.

З урахуванням того, що військове міністерство опікувалося, з-поміж іншого, проведенням розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, кураторство цього напрямку з позицій Франції здійснював О. Удовиченко. На нього покладалися і всі інші напрямки роботи міністерства, але чекісти у своїх документах раз у раз називали його саме «представником розвідки УНР у Франції».

Публіцистика Олександра Удовиченка

Практично немає відомостей біографічного характеру, про життєві перипетії, не кажучи вже про утаємничену діяльність, і в книгах спогадів самого О. Удовиченка –  «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971). У них викладено лише перебіг тогочасних подій.

Водночас у цих книгах зустрічаються цікаві висловлювання про Україну і її боротьбу за свободу й незалежність, які не втратили своєї актуальності понині.

«Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом, – писав О. Удовиченко у книзі «Україна у війні за державність». –  Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували…

Замість того, щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення, держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армія не мала успіху?…

Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європі, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати…».

Це було опубліковано у 1954 році. У рік гучного святкування в СРСР 300-річчя возз’єднання України з Росією, за тодішньою термінологією. Олександр Удовиченко і тоді доволі критично оцінював цей акт, не втрачав надії щодо відновлення Україною незалежності і був незмінним у своїх переконаннях стосовно тих загроз, які стояли на цьому шляху. 

«Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, – писав він, – поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення Незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму…»

До проголошення незалежності України він не дожив 16 років.