Культовий режисер поетичного кіно: хто такий Леонід Осика

А в цей день, 8 березня 1940 року, видатний діяч народився. Тож ІА Дивись. іnfo розповідає його історію.

Життя та фільми Леоніда Осики

Леонід Михайлович з’явився на світ 8 березня у 1940-му в Києві, у родині маляра. Коли почалася німецько-радянська війна, батько пішов на фронт. Мати з дітьми переїхала до своїх рідних у Фастів, де пережила нацистську окупацію. Після війни родина повернулася до Києва, батько прийшов із фронту після двох контузій.

У дитинстві Леонід дуже любив малювати, часто читав “Кобзар” Шевченка. Закінчивши вісім класів школи, поїхав до Одеси, де вступив до художньо-театрального училища. Там він здобув фах “художник-гример-портретист”. Це справило вплив на всю подальшу творчу манеру, адже Осика-режисер приділяв величезну увагу саме великим портретним планам на екрані, надавав перевагу зображенню та звуку, а не діалогам персонажів.

У 19 років Леонід поїхав до Москви та спробував вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Спочатку юнакові повідомили, що він не пройшов конкурс. Але потім режисер Сергій Герасимов прочитав повість Осики “Сто порцій картоплі”. Твір його зацікавив, і він запропонував Леонідові подати документи вдруге. Так Осика став студентом ВДІКу.

У студентські роки Леонід знайшов друзів на все життя – Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Леоніда Бикова. Доля часто зводила їх разом у роботі над фільмами. Першу короткометражну стрічку Осика зняв під час студентської практики, у 1964-му. Вона мала назву “Двоє” і була присвячена двом молодим людям, які не можуть зрозуміти одне одного. Головні ролі виконали Іван Миколайчук та Антоніна Лефтій. 

Після розлучення Леонід Осика знайшов нове кохання. Ним стала актриса Світлана Князєва, молодша за нього на 21 рік. Вона була для Леоніда музою, яка підтримувала чоловіка в усьому, а він сприяв розвиткові її кар’єри, знявши в кількох своїх фільмах. Від цього шлюбу народилися двоє синів-близнюків.

Свої головні шедеври Осика зняв у другій половині 1960-х – першій половині 1970-х на київській кіностудії імені Олександра Довженка. 1968 року на екрани вийшла драма “Камінний хрест” за однойменною новелою Василя Стефаника (а також новелою “Злодій”).

Сценаристом стрічки виступив Іван Драч, в акторському складі були залучені Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Антоніна Лефтій, Костянтин Степанков. На Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді стрічка отримала дипломи за найкращу чоловічу роль (Борислав Брондуков) і найкращу операторську роботу (Валерій Квас).

Проте на зарубіжні фестивалі “Камінний хрест” не посилали. Так само не випускали за кордон і Леоніда Осику. Чиновники у високих кабінетах заявляли, що не випускають режисера через проблеми з алкоголем. Але найбільше вони боялися, що нова хвиля українського кіна, далекого від канонів соцреалізму, заживе популярності у світі.

1971 року вийшла історична драма “Захар Беркут” (екранізація безсмертного твору Івана Франка) за сценарієм Дмитра Павличка. Це був перший кольоровий широкоформатний фільм Осики, із великою масовкою – понад 2 тисячі учасників. На Всесоюзному кінофестивалі у Тбілісі стрічка здобула приз і премію “за відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу”.

Необхідно відзначити і призабутий, на жаль, в наші дні фільм 1973 року “Дід лівого крайнього”. У головній ролі – видатний український актор Микола Яковченко, добре відомий за кінокартинами “За двома зайцями”, “Максим Перепелиця”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Вій”, “Королева бензоколонки”. На жаль, робота в картині Осики стала останньою для Яковченка (актор помер у 1974-му), а в прокат фільм так і не випустили.

1982 року Леонід Осика спробував себе в документальному жанрі. Зняв картину “…Якого любили всі”, присвячену пам’яті свого друга і колеги Леоніда Бикова, який загинув у автомобільній катастрофі. У 1989-му в співавторстві із Сергієм Параджановим зняв біографічний фільм “Етюди про Врубеля”.

На початку 1990-х фінансування українського кіна практично припинилося. Останніми картинами, які встиг завершити Осика, стала екранізація твору Михайла Коцюбинського “Подарунок на іменини” та історична драма “Гетьманські клейноди” за мотивами повісті Богдана Лепкого “Крутіж”. В обох стрічках знялася його друга дружина Світлана Князєва. Задуми наступних картин – “Олекса Довбуш”, “І не введи в спокусу” – залишилися нереалізованими.

До всього стався нещасний випадок: у п’ятницю, 13 травня 1994 року Леонід Осика, зачиняючи кватирку, впав із підвіконня і зламав хребет. Наступного року в нього трапився інсульт. До кінця своїх днів режисер був прикутий хворобою до ліжка. У цей період його вшанували Шевченківською премією та Державною премією України імені Олександра Довженка. Але життя поступово згасало.

Леоніда Осики не стало 16 вересня 2001 року. Вічний спочинок він знайшов на Байковому кладовищі. До 70-ї річниці від його народження Світлана Князєва видала про свого чоловіка книгу “Таке ось життя і таке кіно”.