Правда крізь обʼєктив: як українські документальні фільми висвітлюють сучасні реалії

Колонка модераторки клубу документального кіно Docudays UA при Львівській муніципальній бібліотеці Віри Карпінської

Я обрала документальні стрічки, які не лише показують наше життя й історію, але й демонструють силу українського документального кіно. Кожен фільм у добірці вартий того, аби його подивитися (і не раз), а згадані режисери та режисерки є саме тими, хто формує сучасний український кінематограф. Запрошую зануритися та відкрити для себе нові грані української документалістики. 

Як ми творимо світ 

«Земля Івана», реж. Андрій Лисецький, 2020 

У цей фільм я закохалася ще на Мандрівному міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA у 2021 році. Потім вдалося закохати в нього ще багато людей. Памʼятаю, якось на показі мене просили передати режисерові, що це просто неймовірний фільм. Тому якщо ви маєте контакти з Андрієм Лисецьким – перекажіть йому це. 

У фільмі йдеться про одного з останніх народних художників України – Івана Приходька. Його сільська розмальована хатинка – ніби з казки, хоча стиль життя художника теж не вписується в те, що нам диктує сучасний світ. Іван Приходько живе спокійно й розмірено. Одного разу його запрошують виставити свої твори у «Мистецькому арсеналі». Надзвичайно цікаво спостерігати, як митець поєднав ці два світи: свій власний та світський. У стрічці чудово все: розкриття персонажа, кольори, звуки, динаміка. Це один з моїх улюблених фільмів. 

«Колір фасаду: синій», реж. Олексій Радинський, 2019

Нещодавно в прокаті українських кінотеатрів показували фільм «Нескінченність за Флоріаном». Це документальна стрічка про українського архітектора та художника Флоріана Юрʼєва. Напередодні своїх поважних 90 років він отримує звістку, що його творіння – «Летючу тарілку» на Либідській площі у Києві – держава здала в оренду забудовнику. На її місці, як не дивно, має постати новий черговий торговий центр. Флоріан гуртує навколо себе людей і разом з ними розпочинає боротьбу за модерністську памʼятку.

Чого ж я розповідаю про «Нескінченність за Флоріаном», коли мала про «Колір фасаду: синій»? Причина одна: «Колір фасаду: синій» – це короткометражна версія повнометражного фільму «Нескінченність за Флоріаном». Її презентували ще у 2019 році. Тому рекомендую до перегляду дві версії, а ще – відвідати Тарілку в Києві. 

Як ми змінюємо та змінюємося 

«Українські шерифи», реж. Роман Бондарчук, 2015

З Романом Бондарчуком я «познайомилась» як з режисером ігрового кіно, коли переглянула фільм «Вулкан» 2018 року. Тільки пізніше дізналася, що Роман Бондарчук є артдиректором кінофестивалю Docudays UA. У 2015 році він зняв свій перший повнометражний документальний фільм «Українські шерифи». Аби не бути багатослівною, просто скажу, що «Українські шерифи» – це «must see».

Село Стара Збур'ївка на півдні України має своїх «шерифів» – 50-річного Віктора Кривобородька та 44-річного Володимира Рудковського, які стежать за порядком у громаді. Оскільки місцева «міліція» знаходиться далеко, а хтось має підтримувати правопорядок, двоє чоловіків взяли на себе цю відповідальність. 

Для мене фільм «Українські шерифи» – це історія про те, як ініціативні люди можуть змінювати життя своїх громад, роблячи їх кращими та безпечнішими. 

Як ми памʼятаємо

«Живі», Сергій Буковський, 2008

Зізнаюся, що я фанатка документальної стрічки «Іван і Марта» Сергія Буковського про шістдесятника Івана Дзюбу та його дружину Марту Дзюбу – навіть більше про неї, аніж про нього. Нам всім пощастило, що режисер встиг задокументувати життя цих визначних людей, а з тим й історію наших шістдесятників. 

Для мене Сергій Буковський – це режисер, який працює з памʼяттю. У його доробку, окрім «Івана і Марти», є прекрасний фільм «В. Сильвестров», присвячений українському композиторові Валентину Сильвестрову. «Назви моє імʼя» – фільм 2008 року, в якому розповідається про людей, які вижили під час Другої світової війни. А «Десять років відчуження» – фільм 1996 року про трагедію на Чорнобильській АЕС. 

Звісно, це не весь список фільмів, над якими працював Сергій Буковський, та я все ж зупинюся на стрічці «Живі» й розповім про неї більше. 

У фільмі «Живі» 2008 року на тлі світових подій 1930-х років зображено Голодомор-геноцид. Тут є про Велику депресію в США, прихід до влади Гітлера в Німеччині та масове вимирання українських селян від голоду, яке влаштував сталінський режим. Головним провідником у фільмі виступає британський журналіст Ґарет Джонс, який намагався розповісти світові правду про геноцид в Україні, але не був почутий. Голос Ґарета Джонса доповнюють голоси свідків Голодомору – тих, хто вижив. 

Як ми волонтеримо 

«Південний кордон» Сергій Лисенко, 2015

У колекції кіноклубів досить багато фільмів Сергія Лисенка, які ми з радістю демонструємо на показах і обговорюємо з нашими глядачами. Окрім цього, раджу подивитися фільм «Автомайдан», «Ассоль», «Євромайдан SOS», «Канцелярська сотня». Що цікаво усі згадані фільми – короткометражні. Якщо мене запитають, хто мій улюблений автор короткометражних документальних стрічок, відповідь очевидна. 

Фільм «Південний кордон» розповідає про волонтерський рух, який зародився з перших днів російської агресії проти України. Він показує, як активісти по всій країні, зокрема в Херсонській області, працюють на підтримку української армії, збираючи кошти та речі для військових. Головна героїня Наталя вирушає в подорож на південь, щоб передати необхідні речі військовим, які бережуть південний кордон країни. 

Як ми воюємо 

«Фортеця Маріуполь. Орест», реж. Юлія Гонтарук, 2022

Юлія Гонтарук зняла цикл фільм «Фортеця Маріуполь» про воїнів, які були оточені російською армією у Маріуполі на заводі «Азовсталь». Від початку облоги режисерка веде розмови по відео з воїнами і таким чином розкриває їхні портрети в циклі «Фортеця Маріуполь». Перша частина циклу вийшла ще в березні-квітні 2022 року, коли Маріуполь був в оточенні російських військ. 

Героєм однієї з серій є Дмитро «Орест» Козацький – колишній зв’язківець, а нині голова пресслужби полку «Азов» у Маріуполі. Орест від початку російського вторгнення показував світові ситуацію в місті та на «Азовсталі», де потрапив у російський полон. Впевнена, що всім відомі світлини Дмитра, які стали символом боротьби за Маріуполь. Після чотирьох місяців у неволі Дмитра повернули додому під час обміну полоненими.

«Явних проявів немає», реж. Аліна Горлова, 2017

Аліна Горлова – чудова українська режисерка документального та ігрового кіно. У 2020 році вона презентувала стрічку «Цей дощ ніколи не скінчиться» про 20-річного Андрія Сулеймана, сирійця, який тікає від війни на батьківщині, але опиняється на іншій війні – на Сході України. Глибокий та щемкий фільм, який не так легко можна було подивитися, бо прокат у Львові тривав декілька днів. 

Тому я дуже зраділа, коли в наших кіноклубах стало можливим показувати іншу стрічку режисерки – «Явних проявів немає». Головну героїню фільму Оксану Якубів, заступницю командира батальйону з роботи з особовим складом, глядачі та глядачки мали змогу побачити в короткометражному фільмі Аліни Горлової «Невидимий батальйон». 

По суті, «Явних проявів немає» – це продовження короткометражного фільму. У цій стрічці Оксана Якубів повертається з війни і бореться з посттравматичним синдромом, намагаючись повернутися до нормального життя. Героїня проходить реабілітацію після війни, зіштовхуючись як із байдужістю суспільства, так і з власними панічними атаками. «Явних проявів немає» – саме таку фразу часто чують військові у лікарнях, куди приходять з психологічними травмами, потребуючи допомоги. 

Це фільм про величезну силу духу військових, яких війна не відпускає навіть після повернення додому. 

Ось такий список документальних фільмів підібрала для вас. Запрошую дивитися їх разом. Чекаю на вас у клубі Docudays UA при Львівській муніципальній бібліотеці!

Матеріали у рубриці «Погляди» є відображенням виключно точки зору автора, яка може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. Редакція може не поділяти думок і поглядів, викладених тут та не несе відповідальності за достовірність й тлумачення викладеної інформації, натомість виступає виключно платформою для розміщення матеріалу.