Нематеріальна культурна спадщина: чим особливий «городоцький шов» зі Львівщини

У липні 2024 року цю техніку вишивання внесли до переліку нематеріальної культурної спадщини України разом з традицією створення бойківської писанки булавкою, культурою споживання засипаної капусти та традицією дзвонарства у Львові.

Про «городоцький шов» журналістка ІА Дивись.info дізнавалася у Тетяни Куцир – кандидатки мистецтвознавства, наукової співробітниці відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України.

«У переліку нематеріальної культурної спадщини з’явився ще один представник традиційної вишивки зі заходу України. Крім нього, там цей регіон представлений Борщівською народною вишивкою. Загалом позицій, які б репрезентували українську вишивку в цьому списку, небагато. Це: традиція створення клембівської сорочки «з квіткою» з Вінниччини, технологія вишивки жіночої сорочки на Гадяччині, технологія виготовлення Обухівського «шитого рушника» та вишивка «білим по білому» у Решетилівці»,

– підкреслює дослідниця.

Як вдалося зберегти традицію та відродити її в Городку

Тетяна Куцир каже, що в першій половині ХХ століття в декорі традиційних сорочок відбувся перехід від «городоцького шва» до хрестика та гладі із поступовою заміною останніми першого.

На початку ХХІ століття в Городку не залишилося майстринь, які б вміли вишивати такою технікою, як зазначає дослідниця. Однак традицію вдалося зберегти завдяки академічній спільноті: митцям (Ользі та Олені Кульчицькій), майстриням (зокрема, М. Калиняк, О. Кулинич-Стахурській), науковцям (С. Чехович, І. Гургулі, Л. Кравчук, Р. Захарчук-Чугай, Т. Карі-Васильєвій), викладачам (І. Базилевич, М. Качмар), які досліджували городоцький шов. Проте при подачі заявки для внесення у Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України важливим є збереження традиції в межах конкретної громади.

«Відбувся зворотній зв’язок між народним мистецтвом та академічною освітою. З одного боку, академічна спільнота зібрала та зберегла інформацію та пам'ятки із "городоцьким швом". Зокрема, з кінця ХІХ ст. провадилися системні дослідження традиційного городоцького вбрання, неодмінним атрибутом декору якого був "городоцький шов". Значна частина публікацій із відомостями про цей стіб з'явилася також у другій половині ХХ ст. Опісля, на початку ХХІ ст., для відродження місцевих традицій вишивки громада звернулася до напрацювань О. Кулинич-Стахурської — майстрині традиційної вишивки та М. Качмар — викладачки відділу вишивки Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені І. Труша. Остання з майстринь удосконалила техніку шиття "городоцьким швом" та проводила майстер-класи», – розповідає Тетяна Куцир.

Вона додає, у 2024 році вже не вперше подавали городоцький шов до переліку нематеріальної культурної спадщини. Однак попередній раз заявка не пройшла, бо традиція не побутувала. Тому мешканці Городка створили гуртки з вишивання, де навчали усіх охочих городоцькому шву. Так відбулося його відродження.

Про особливості «городоцького шва»

Дослідниця підкреслює, що городоцький шов є унікальною технікою та називає головні його складники:

• «ланцюг» (горизонтальна лінія);
• «вужик» (або як  його потім називали – «кривулька»), який є як однотонним білим або червоним, так і –  з чергуванням червоного та білого. Крім того, могли додавати чорний колір;
• обов’язковими є «місяцики» або «півмісяцики»;
• у верхній частині композицію можуть завершувати своєрідні «пальметки», але вони зустрічаються не в кожному зразку.

Класичними кольорами, притаманними городоцькому шву, є білий, червоний, синій та чорний. Вишивали переважно на домотканому полотні та перкалі.

«Сорочки з чорним вишиттям називали "пісними сорочками". Їх вшивали, щоб носити в піст, але такі сорочки одягали й вдовиці та старші жінки», – каже дослідниця.

Трапляються і винятки в кольорах. Зокрема, в колекції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького є вишита сорочка, де «городоцький шов» виконано в нетиповій червоно-фіолетово-зелено-жовтій палітрі.

У неопублікованій статті С. Чехович «Вишивальниці городоцького району» дослідниця зазначає, що «городоцький шов» використовували для оздоби уставок жіночих сорочок у двох варіантах:

• У стрічковому декорі нижньої частини уставки:

(Уставка — це конструктивна деталь традиційної сорочки, бічні частини якої з'єднують перед та спинку виробу у плечовій частині, до нижньої пришивають рукав, а верхня бере участь у формуванні лінії горловини. Інша назва — «полики»).

• У композиції «на стовпи» – коли від горизонтальної смуги декору вздовж країв та посередині деталями вишивали вертикальні смуги:

На думку Тетяни Куцир, однією з причин занепаду городоцького шва була значна трудомісткість: «Для виконання "городоцького шва" потрібно значно більше часу, аніж для хрестика чи гладі. Ці дві техніки практично повністю витіснили традиційний для Городоцького району декор у першій половині ХХ ст., коли в моду увійшли різноманітні геометричні та рослинні візерунки, якими оздоблювали уставки та рукави жіночих сорочок».

Згадки про городоцький шов у етнографічних працях

В Інституті дослідження бібліотечних мистецьких ресурсів, що є структурним підрозділом Львівської наукової національної бібліотеки України імені Василя Стефаника, зберігаються акварельні малюнки Ю. Глоговського та В. Кєлісінського. Серед них є декілька замальовок із Городоцького району, один із них — «Дівчина з Городка» (1836).

«Вони дають загальне уявлення про комплекс жіночого вбрання того часу, розгледіти вишивку сорочки на них не вдається. Подібна ситуація із світлинами А. Сількевича із Етнографічної виставки у Тернополі 1887 р. На одній з них знято дівчину та двох чоловіків із с. Керниця Городоцького повіту. Сорочка дівчини тут не закрита верхнім одягом, тому можна роздивитися розташування декору на уставці, комірі та обшивках рукавів, проте цього недостатньо, щоб стверджувати, що для оздоби було використано саме "городоцький шов"», – наголошує Тетяна Куцир.

Дослідниця каже, що перша згадка про промисли, які були в Городоцькому районі є в праці польського краєзнавця Фалькевича за 1986 рік. Він зазначав, що жінки оздоблювали свій одяг вишивкою, не вдаючись у подробиці.

Далі «городоцький шов» згаданий у працях «Народні майстри» (1959) І. Гургули та С. Чехович, «Українське народне мистецтво. Вбрання» (1961) із передмовою І. Гургули та у її монографії «Народне мистецтво західних областей України» (1966).

«У 1950-х роках мистецтвознавиця Софія Чехович їздила в етнографічну експедицію в Городок та спілкувалася з майстринями. Вона зазначила, що городоцький шов виходить з ужитку та їй не вдалося знайти майстринь, які б вишивали таким швом. Однак вона привезла для Музею етнографії та художнього промислу пам'ятки, оздоблені цим стібом», – зазначає Тетяна Куцир.

Вона додає, що одна з перших схем виконання «городоцького шва», а також орнаменти, виконані ним, містяться в альбомі Л. Кравчук «Українські народні вишивки» (1961).

Крім того, про цей спосіб оздоби писали відомі дослідниці української традиційної вишивки Р. Захарчук-Чугай в «Українській народній вишивці. Західні області УРСР» (1988) та Т. Кара-Васильєва в «Українській вишивці» (1993). Багато уваги особливостям виконання «городоцького шва» О. Кулинич-Стахурська в публікації «Мистецтво української вишивки. Техніка і технологія» (1996).

Де знайти оригінальні пам’ятки з «городоцьким швом»

За словами дослідниці, на сьогодні в українських музеях кількість збережених пам'яток із «городоцьким швом» є порівняно невеликою:

 «Можливо, це пов'язане з тим, що Опілля як історико-етнографічний район відносно пізно потрапив до уваги вчених-дослідників, оскільки тривалий час вважався менш цікавим, аніж Гуцульщина чи Покуття. Припускаю, що це могло трапитися через значні впливи міської культури на народне мистецтво цього району».

Артефакти, оздоблені «городоцьким швом», є у колекціях Городоцького історико-краєзнавчого музею, Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Львівського історичного музею.