Останній головнокомандувач УПА: що відомо про уродженця Львівщини Василя Кука

Сьогодні, одинадцятого січня, минає 112 років від дня народження Василя Кука. З цієї нагоди журналістка ІА Дивись.info  дослідила життєпис українського військового діяча.

Бідна селянська родина

11 січня 1913 року в селі Красне, за 40 кілометрів від Львова, народився Василь Кук — майбутній очільник українського національного збройного підпілля. Його батьками були Степан (1879—1959 рр.) і Парасковія (1888—1975 рр.) Куки.

Сім'я Куків не мала повноцінного житла, господарства чи худоби. Їхній будинок — типова селянська хата початку XX століття — складався з однієї кімнати, сіней і комори, покритих соломою. На невеликій площі мешкали всі члени родини, а першу корову утримували у спеціально збудованому хлівці.

Батько Василя, Степан Кук, походив із бідної селянської родини. У дев’ятирічному віці він втратив батька, а пожежа знищила їхній будинок. З раннього віку він працював на залізниці, підвищуючи свою кваліфікацію. Там чоловік пройшов навчання і став диспетчером Краснянської залізничної станції.

Мати Василя, Парасковія Кук, займалася вихованням дітей і господарством. Вона походила з багатодітної родини, двоє її братів загинули на фронтах Першої світової війни, а молодший брат, Оксентій, був учасником ОУН.

Степан і Парасковія виховали шестеро дітей із восьми народжених. Старший син Филимон і донька Ганя померли в дитячому віці. Сім’я зазнала значних труднощів під час Першої світової війни. Степана, як працівника залізниці, евакуювали до Австрії, а Парасковія з дітьми змушена була пішки тікати від бойових дій, а згодом повернутися до рідного дому. Радянська пропаганда намагалася зобразити лідерів українського національного руху як представників буржуазії, протиставляючи їх «народним» цінностям.

Дитинство під час війни

У 1915—1916 роках у селі Красне дислокувалися частини російської царської армії. Як згадував Василь Кук, солдати, мобілізовані з українських територій, ставилися до місцевих жителів добре, бо спілкувалися зрозумілою їм мовою.

У своїх мемуарах він писав, як солдати-українці з російської армії пригощали його цукром і чаєм. Однак 1916 року російські війська спалили чимало будівель у Красному, коли відступали. Через два роки, під час польсько-української війни, село неодноразово ставало ареною бойових дій. Польські війська запровадили «кінну повинність» для селян і проводили реквізицію худоби. У своїх спогадах Кук описував цей період як час страху та насильства.

Зокрема, він згадував випадок, коли польський жовнір намагався кинути його, п’ятирічного хлопчика, в колодязь. А 1920 року польські військові побили нагайками наймита родини Куків.

«Ми тільки знали, що треба ховатися. Ховалися в льоху, в підвалі, бо йшла війна», — згадував він.

1919 року родина зазнала великої втрати: від запалення легень померла їхня найстарша донька Ганя.

Після поразки Перших визвольних змагань (1917—1921) родина Куків повернулася до мирного життя в Красному, яке опинилося під владою новоутвореної Польщі.

Згадки про взаємини поляків і українців

Після завершення польсько-українського збройного конфлікту взаємини між двома народами в межах Польської держави залишалися напруженими. У записах дослідника визвольного руху Григорія Дем’яна, зі слів Василя Кука, йдеться про доволі мирне співіснування українців та поляків у Красному:

«Всі поляки говорили українською мовою. Поляки, які вважали себе такими, ходили до костелу, а українці — до церкви. На свята, як-от польський Святвечір, батько йшов до сусіда-поляка, а той на українське свято приходив до нас. Ворожнечі на початку не було. Поляки навіть відвідували читальню "Просвіта", де співали й дружили з українцями».

Зі становленням Польської держави ситуація почала змінюватися. Українців дедалі більше обмежували в правах, особливо у працевлаштуванні. Як зазначав Кук, часто вимогою для отримання роботи було приєднання до костелу, що передбачало зміну релігії та відмову від власної ідентичності.

«Якщо ти хочеш отримати роботу — запишися до костелу. Змінив релігію — став поляком».

У другій половині 1920-х років міжетнічна напруга зросла. У селі Красне національна громада розділилася: українці залишалися християнами східного обряду, а поляки — католиками. Поглиблення антагонізму супроводжувалося бійками та іншими проявами взаємної неприязні.

Освіта та національне виховання

Після завершення війни родина Куків, як і більшість українських селян, зіштовхнулася з необхідністю відновлювати зруйноване господарство. Степан Кук узяв позику в кредитній касі, щоб добудувати хату, розвинути аграрне господарство та придбати сільськогосподарські землі. Завдяки його роботі на залізниці й наполегливій праці на землі матеріальний стан родини почав покращуватися вже з 1920-х років.

У родині Куків велика увага приділялася освіті дітей. У восьмирічному віці найстаршого сина Василя віддали до сільської чотирирічної школи. Тоді ще родина перебувала в скрутному матеріальному становищі, і діти часто ходили до школи босоніж. Попри це, батько Василя був переконаний, що саме освіта є єдиним шляхом до кращого майбутнього для його дітей.

«Ну що я вам дам, діти? Ніякого поля нема, треба якісь знання добути... Навчися добре писати, щоб десь якусь роботу дістав», — наголошував він, відповідаючи на закиди родичів щодо витрат на навчання.

Сільська школа, заснована ще за часів Австро-Угорщини, спершу була українською, але після встановлення польської окупаційної адміністрації директором призначили поляка, який впроваджував польську мову. Однак через нерозуміння мови з боку учнів навіть польські вчителі часто були змушені викладати українською.

Школа надавала базові знання з арифметики, письма, читання та катехізису, але не готувала до вступу у гімназію. Тому батько найняв для Василя приватного вчителя — односельця Івана Ладу, ветерана Українських січових стрільців із вищою освітою австрійських часів. Саме він навчав хлопця латини, необхідної для вступу до класичної гімназії.

Особливе місце у формуванні світогляду Василя Кука відігравала діяльність культурно-просвітницького товариства «Просвіта». Ця організація була основою українського національного відродження у Східній Галичині. У Красному при «Просвіті» діяла читальня з бібліотекою, де маленький Василь вперше ознайомився з українськими книгами.

«Через читальню "Просвіти" перші книжки, перші казки... Звідти читав, вже з’явився інтерес до книжки», — згадував Василь Кук.

1923 року Василь Кук вступив до Золочівської приватної класичної гімназії Українського педагогічного товариства «Рідна школа». Через юний вік перший рік у гімназії був для Василя підготовчим, а навчання фактично розпочалося через рік та тривало до 1932-го. Василь щодня долав 20 кілометрів залізницею між рідним селом Красне та Золочевом.

Серед викладачів гімназії було багато ветеранів Перших Визвольних Змагань, зокрема старшини Українських Січових Стрільців, УГА та Армії УНР.

Вплив «Пласту» на формування молоді

За словами Василя Кука, саме «Пласт» став перехідним етапом між дитинством і дорослим життям, сприяючи формуванню сили волі та навичок, необхідних для подальших життєвих досягнень:

«…І тоді я записався до „Пласту“. Тоді той „Пласт“ зачав мене вчити уму-розуму, що треба, якщо ти хочеш щось здобути, ти мусиш мати сильну волю. […] А по тому ще прийшло — то пізнати свою країну. І тоді пішло вивчати топографічні карти, всякі, і військові карти і в зв’язку…»

Організація надавала навички, які не були доступними в рамках шкільної програми, зокрема:

• орієнтування за компасом і зірками;
• практичні знання з топографії;
• вміння організовувати походи та табори;
• прикладні професійні навички (ковальство, теслярство тощо).

Окрім того, значну увагу приділяли фізичному розвитку: біг, плавання, футбол, атлетика та інші види спорту допомагали виховувати в молоді дух змагання.

Через організацію Кук дізнався про діяльність підпільної Української Військової Організації (УВО), яку очолював полковник Євген Коновалець.

«Син одного Січового Стрільця дав мені "Сурму". Я пішов на стрих, сів там, де було сіно, щоб ніхто не бачив, що я читаю, прочитав, і з того я довідався, що є така УВО. І коли від друзів "Пласту" я довідався, що є така ОУН, то сказав тоді: "Я не хочу до ОУН, я хочу до УВО…"»

Згадана газета «Сурма» була друкованим органом УВО, що видавався з 1927 року. Зберігання та поширення видання на території Польщі було заборонено й каралося кримінально. За словами Василя Кука, видання йому передав його гімназійний товариш Ярослав Лех, син ветерана Українських Січових Стрільців.

Початок діяльності ОУН

Упродовж 1928–1929 навчальних років Василь Кук став членом Юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН), молодіжного крила, створеного для залучення неповнолітніх до визвольної боротьби. У 17 років Кук став членом Золочівської повітової Екзекутиви (Проводу) ОУН.

Після закінчення гімназії Василь Кук вступив до Люблінського католицького університету, де навчався на юридичному відділенні. Під час студентських років він організував і очолив студентську групу членів ОУН.

Його активність привернула увагу окупаційної влади.1934 року польський суд засудив Василя Кука до двох років позбавлення волі за революційну діяльність.

У травні 1937 року Василь Кук, на посаді золочівського провідника ОУН, організував напад на польських поміщиків — подружжя Ясінських. Однак, всупереч плану, під час акції їх убив брат Кука — Ілярій. Польська поліція заарештувала кількох учасників, а в березні 1938 року у Золочеві відбувся суд над ними. Після цих подій Кук перейшов у підпілля.

Восени 1937 року він почав проводити нелегальні нічні вишколи для молоді у Львові, а згодом переїхав до Підгаєцького повіту, де організував і керував підпільною друкарнею крайової екзекутиви ОУН під назвою «Мандоліна». Ця діяльність тривала до жовтня 1939 року.

1940 року Василь Кук перебрався до Кракова, де проходив старшинський вишкіл і організовував нелегальні переходи кур’єрів через радянсько-німецький кордон. У цей період він співпрацював із Романом Шухевичем.

Після ІІ Великого Збору ОУН провідник організації Степан Бандера призначив Кука членом Проводу ОУН. На цій посаді він очолив організаційну референтуру та брав участь у діяльності військового штабу, проходячи старшинські військові вишколи.

Організація похідних груп

Навесні 1941 року Василь Кук створив і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН, які мали перейти до східних областей України, зокрема до Криму та Кубані. У червні 1941 року він керував Львівською провідною похідною групою, яка складалася з 20 осіб.

30 червня 1941 року ця група прибула до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави. Ця подія стала визначним моментом у боротьбі за незалежність України в умовах складної політичної ситуації.

У липні-серпні 1941 року Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу ОУН, що налічувала близько 30 осіб. До складу групи входили переважно члени ОУН зі східних областей та Волині. Їхньою метою було повторне проголошення Української Державності в Києві. Однак 31 серпня в місті Василькові частину групи, включно з Василем Куком, заарештувала німецька поліція.

При транспортуванні до Львова, у Луцьку, Василю Куку разом із Дмитром Мироном та зв’язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти та дістатися до Львова.

Керівництво діяльністю ОУН та УПА

Навесні 1942 року Василь Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Дмитра Мирона в липні 1942 року та арешту його заступника Петра Сака Кук узяв на себе керівництво діяльністю ОУН на центрально-східних і південних українських землях.

Навесні 1943 року він очолив Українську Повстанську Армію-Південь (УПА-Південь).

У квітні 1944 року Кук керував найбільшим боєм УПА під Гурбами, який став однією з наймасштабніших битв українського визвольного руху.

З 1947 року Василь Кук став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. Після загибелі Шухевича 5 березня 1950 року Кук був обраний Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. Ба більше, Кук був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, а також очолював Науковий відділ цієї організації.

Арешт та ув'язнення

23 травня 1954 року Василя Кука заарештували співробітники КДБ СРСР за допомогою завербованого агента, колишнього підпільника Миколи Примаса, відомого під псевдонімом «Чумак». Примас був добре знайомий із Куком особисто. Після арешту Кука утримували у слідчих в’язницях Києва та Москви до 1960 року. Ув’язнення він проходив під номером 300.

На звільнення Василя Кука вплинув так званий «Відкритий лист», який він написав 1960 року. У документі Кук визнавав радянську владу в Україні, засуджував засади і методи боротьби ОУН та УПА і закликав українські емігрантські організації припинити боротьбу та визнати СРСР.

Цей лист викликав суперечливі оцінки. Деякі дослідники та сучасники припускали, що підписання документа могло бути наслідком тиску КДБ. Водночас підозри про співпрацю Кука з радянськими спецслужбами залишилися непідтвердженими.

Ситуація могла бути ускладнена тим, що у радянських органів перебував неповнолітній син Василя Кука — Юрій. Хлопчика відібрали у матері в трирічному віці та помістили до дитячого будинку в Маріуполі під чужим прізвищем. Юрій повернувся до родини лише після вищезгаданого листа.

У приватній розмові на початку 2000-х років, відповідаючи на запитання щодо підписання цього документа, Василь Кук сказав: «А що, ви не знаєте, як тоді за Совєтів підписувались подібні документи?». Саме підписання того листа вважають датою завершення збройного опору ОУН-УПА, бо Василь Кук був останнім повноважним Головнокомандувачем УПА.

Звільнення

Після звільнення Василь Кук проживав у Києві. Він займався науковою роботою, працюючи у Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук УРСР.

Після здобуття незалежності України Кук опублікував низку праць, присвячених історії українського визвольного руху, зокрема діяльності УПА. Його внесок у збереження пам’яті про боротьбу українців за незалежність залишився важливим свідченням тих часів.

Військовий діяч пішов з життя 9 вересня 2007 року, досягнувши 95-річного віку. За його заповітом, поховання відбулося в рідному селищі Красне. Через три роки, 12 вересня, на Батьківщині останнього Головнокомандувача УПА урочисто відкрили пам'ятник на його честь. Крім того, у Львові в центрі міста є невеличка вулиця Василя Кука, яка розташована недалеко від вулиці Героїв УПА.

Василь Кук зробив вагомий внесок у боротьбу за незалежність України та розвиток української державності. Як учасник і керівник Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА), він очолював ключові операції, спрямовані на захист прав українського народу. Кук керував підпільною діяльністю, організовував друкарні, проводив військові вишколи та активно популяризував ідею самостійної української держави.

У матеріалі використано дослідження дитинства та юності Василя Кука на ресурсі «Історична правда», аналіз життєпису на платформі «Український інститут національної пам'яті», інтерв'ю з кандидаткою історичних наук Аліною Понипаляк для «Армія інформ» та інтерв'ю із самим Василем Куком на ресурсі «Архів ОУН».

До слова, ІА Дивись.info вивчає історію та розповідає про видатних українців, які зробили значний внесок у мистецтво, науку та інші сфери. Ознайомитися з їхніми історіями можна за посиланням Видатні українці.