«Поезія під час війни — те, що море виносить після шторму на берег», — розмова з львівською поеткою Анною Ютченко

З цієї нагоди журналістка ІА Дивись.info поспілкувалася з львівською поеткою Анною Ютченко.

Анна Ютченко — поетка, документальна фотографка та режисерка. Учасниця резиденції BAZHAN residency та фестивалю-воркшопу «Прописи» від PEN. Добірки поезій виходили друком у журналах «Дзвін», квебекському журналі Femmes de parole; в антологіях «Вторгнення» (міжнародний поетичний онлайн-журнал SurVision), «Україна 2022: поетичний літопис війни» (хорватський PEN-центр); на онлайн-платформі Litcentr та в норвезькому онлайн-виданні Forfatternes Klimaaksjon.

Вона розповіла: чим для неї є поезія під час війни і якою є роль віршів; як змінилася її тексти в цей час; на що поезія може вплинути; а також — про свій проєкт «Сторінка №», де можна дізнатися про маловідомих українських поетів витісненого покоління та не лише.

• Розкажіть кілька фактів про себе — щось таке особливе, що мають знати ті, хто буде читати цю розмову.  

Письменник Тарас Прохасько сказав минулого року на фестивалі для молодих поетів «Прописи», де я брала участь, що потрібно спокійно ставитись до того, коли ти вже називаєш себе письменником. Не перебільшувати й не применшувати, бо це фактично один бік прояву его. Легко приймати свою ідентичність. Мені це відгукнулось, тому що я маю з цим трохи таку проблему, інколи важко про себе розповідати. 

У дитинстві я мріяла бути археологинею. Однак мої батьки сказали, що це не жіноча професія — ритися в землі. Тому я не стала археологинею. Однак у якомусь сенсі таки стала, тому що десь присутній у моєму житті цей пошук чогось.

За першою освітою я філологиня (вчителька української мови та літератури) закінчила Національний педагогічний університет у Полтаві, а за магістерською програмою — навчалася на журналістиці в Українському католицькому університеті. 

Дуже люблю гори в усіх проявах. Позаминулого року вперше пішла в похід сама, але без ночівлі в наметі. Це було сходження на гору Парашка у Львівській області. У мене тоді був такий непростий стан. Похід став важливим і терапевтичним для мене. Це зовсім інше ніж, коли ти йдеш з кимось у компанії, бо розумієш, що протягом усього проміжку шляху все залежить лише від тебе — ніхто в разі чогось не допоможе. Це було навчання довіри до себе. 

Дуже-дуже люблю псів. Хочу собі мати в дома пса, але мені здається, що ще не зустріла свого. Бо було багато ситуацій, коли я могла залишити собі, але не доля.

Я народилась і виросла в Полтаві, але згодом переїхала до Львова. У школі ходила на гурток журналістики та літератури. Там ми пробували себе в різних літературних і журналістських жанрах, а також — фотографували. Тоді почала писати свої перші літературні твори. Це була проза, але вона була така химерна та дивна, чимось схожа навіть на поезію. Водночас писати більш серйозні поетичні тексти, як мені здається, почала ще на першому курсі університету. 

• Ви також займаєтеся фотографією та були режисеркою документальних фільмів («Так мут співати» (в рамках IndieLab, 2020), «Вісь Сковороди» (2022), «Наш дім» (кінорезиденція Wiz-Art, 2023), «Діалог про море» (кінорезиденція La Guarimba, 2023). На Ваш погляд, чи ці види мистецтва: фотографія, кіно та поезія — мають щось спільне? Чи вдається Вам це якось поєднувати їх у своїй творчості? 

Загалом я займаюся переважно документальним кіно та фотографією. Якщо спробувати ці види мистецтва метафорично пояснити, то для мене поезія — така подорож всередину, а документальне кіно і фотографія — подорож назовні.

Якось зрозуміла для себе, що це має спільність в тому значенні, що моя поезія дуже часто виникає саме з візуального чогось. У цьому сенсі вона, можливо, є ближчою навіть до фотографії. Якщо фотографія — фіксація моменту, то поезія — більше як такий рентген.

Можливо, є й щось спільного із кінематографом. Адже моя поезія виникає в русі. Я зрозуміла, що вона не може з’являтися, коли все статично та без змін. Постійно має бути рух кудись: якщо не зовнішній, то внутрішній. А кіно — це ж про рухомі зображення теж.

• Як Ви вважаєте, якою є поезія під час війни і чи змінилася її роль?

Думаю, що повномасштабне вторгнення та загалом війна в Україні змінила наше розуміння, чим є поезія. Можливо, навіть в чомусь зламала або ж розширила. Війна — це страшне потрясіння — соціальне, політичне, духовне — в різних вимірах. Вона ламає наше уявлення про те, що таке краса, життя, смерть, біль…

Я часто простежую в окремих поетів, які пишуть про те, що самі назви змінилися. Ніби зараз ми маємо вигадати нові назви для якихось базових речей. Наприклад, що таке смерть чи саме життя. 

Зараз поезія фіксує стани, документує, рефлексує. Вона є дуже різною в Україні. Є така поезія, яка виконує навіть дипломатичну функцію. Вона несе певні політичні меседжі про російсько-українську війну. Однак для мене поезія в час війни все ж таки — також про більш глибокий рівень, що потребує осмислення.

Для мене поезія під час війни — те, що море виносить після шторму на берег. Тобто навіть не те, що ми намагаємося зафіксувати, коли море штормить. Тоді ти як поетка ходиш, розглядаєш це все, а потім — відбираєш, впорядковуєш ці фрагменти та їх складаєш.

Тому це не не про той хаос, який відбувається у момент шторму, а про те, як поет намагається потім це зібрати. Можливо, навіть перескласти слова та назви, які розламує наш біль та війна, в якусь цілісність і гармонію.

Це можна порівняти з японською технологією кінцуґі. Це коли розбивається якийсь посуд, наприклад чашка, то її не викидають, а таким золотим сплавом ці тріщини заливають і знову склеюють.

• Якщо говорити про таку практичність поезії. Чи може поезія вплинути на світосприйняття людини, чи в більших масштабах — на якісь процеси у світі, зокрема на війну?

Якщо помислити, то поезія фактично існує майже відколи людина змогла промовити перше слово. До речі, цікаво взагалі, яким було перше слово, або яким буде останнє, і чи зможемо ми його зафіксувати.

Якщо поезія є протягом усього існування людини, то бачимо, що вона, не змогла зупинити жодну війну. Однак в певній мірі попередила її для тих, хто це відчував та був уважним. Можливо, зможе передбачити й кінець війни. Однак, чи здатна зупинити? Напевно, я в це не вірю. 

Якщо війни продовжуються, то вона не може ніяк на це вплинути, а також — якось цілковито змінити людину та світ.

Проте мені все ж таки здається, що поезія — це про щось дуже людське. Тобто про людину, котра може щось побачити, відчути і в якусь форму це помістити.

Бо всі інші створіння у світі, принаймні так я це відчуваю, ніби є частиною того, в чому людина бачить поезію, вони, немов просто є. А от у людині присутня туга за цим відчуттям поезії — таким чистим буттям. Тому є бажання досягти це через те, що ми щось створюємо.

• Чи був час від початку масштабного вторгнення Росії до України, коли Ви нічого не писали?

На початку повномасштабного вторгнення, мабуть, у більшості митців було відчуття такого оніміння та не важливості мистецтва, поезії — творчості загалом. Принаймні я так почувалась. Більшою була потреба допомагати фізично.

Тільки з часом у мене виник перший вірш. Це сталося якраз у кінці березня 2022 року. Тоді я відчула, потребу зафіксувати те, що проживаю. Потім побачила, що це допомагає мені не застрягати на місці. Тому що на початку вторгнення було дуже багато емоцій — складних, незрозумілих, нових в чомусь. У процесі писання я ніби усвідомлювала, що зі мною відбувається. Потім виникло розуміння — те, що я пишу, може впливати на інших людей, в чомусь їм допомогти віднайти контакт з собою. 

Для  мене поезія — теж про віднаходження контакту зі собою та Богом також. Травма, яку приносить війна, вона ізолює нас і закриває в собі, а поезія — якщо не вікно, то така щілина, крізь яку ці відчуття можуть вийти з тебе.

• Ваші тексти змінились, які були до повномасштабної та після? 

Вони насправді стали в певній мірі більш документальними. Якщо раніше, в мене були такі переважно абстрактні образи, в чомусь універсальні символи, то зараз, з моїх поезій можна зрозуміти час, контекст, коли це написано.

У 2023-му році я почала впорядковувати свою поетичну книжку та підтягнула ще вірші давніші, десь з 2015-го та з 2014-го років. Тоді я зрозуміла, що вони читаються так, ніби написані вчора. Хоча там немає конкретних слів про війну. Зараз коли я пишу слово «війна» у вірші — розумію, що це таке, тому що проживаю це все.

Крім того, суто стилістично помітила, що вірші стали дуже короткими. Я почала писати якимось такими циклами, в яких може бути навіть одне речення. Для себе це пояснюю з психологічного погляду, що то якраз через оцю складність підбирати слова. Ти наче не хочеш нічого зайвого додавати. Адже розумієш, що це могло би бути твоїм останнім словом. Тобто те, що ти напишеш і залишиш після себе. Якось навіть я стала набагато уважніша до слів і до того, як це може вплинути на інших людей. 

• Це тільки в творчості, чи також на побутові рівні?

На побутові рівні також. До речі, про побутову мову теж цікаво, тому що зараз люди загалом є дуже чутливими і вразливими. Протягом цих років, коли триває війна, в мене ставалися різні ситуації у взаємодіях з людьми. 

Чомусь я постійно повертаюсь до думки, що, можливо, це не людина говорить зі мною, а травма в ній — якийсь такий згусток переживань. Тому стаєш більш терпимою до слів. Виникає навіть співчуття, коли людина намагається тебе словами поранити. З одного боку, це може виглядати, як виправдання людини, але з іншого — для мене є відчуття такого постійного фону війни, який навколо нас. Це і створює таку уважність до побутових слів — того, як ти говориш з близькими та навіть з незнайомими людьми.

• Чи є для Вас є поезія певною мірою такою терапією? 

Раніше до повномасштабного вторгнення я не думала про поезію як про спосіб терапії. Хоча несвідомо, це десь так і було. Вже під час повномасштабної війни — дуже чітко усвідомила.

Тут теж цікавий момент. З одного боку, вірші можуть травмувати, але з іншого — хтось впізнає свій досвід, і це матиме терапевтичний ефект для іншої людини. Тому я намагаюся керуватись тим, щоб мій вірш, був таким, знаєте, променем, який заходить у щілину та її трішки освітлює.

• Ви говорите, що почали впорядковувати свою збірку. Чи плануєш видати? На Вашу думку, чи важливо молодим авторам якнайшвидше мати видану збірку, чи це варто зробити якось більш обдумано, але пізніше?

Кожен по-різному ставиться до цього. Для когось, важливо прожити якийсь етап, а тоді всі написані тексти впорядкувати та видати.

У мене — дуже складний, довгий і тернистий шлях зі своєю поетичною книжкою. Склалося так, що вона довго «настоювалася». Саме коли почалася повномасштабна війна, я відчула потребу мати такий підсумок. Цього року має вийти моя поетична книжка у видавництві «Сумна вівця». Зараз я саме в процесі.

До речі, якщо комусь треба була б порада чи спільна терапія молодим авторам та авторкам, які хочуть видати свою першу поетичну книжку під час війни, то я готова поділитися своїм досвідом.

• У цій збірці будуть вірші з якого по який  рік?

Там будуть вірші з 2017-го року по 2023-й рік. До речі, під час цього довгого шляху я зрозуміла, що насправді дуже важливо видавати свою книжку. Бо в процесі, коли ти впорядковуєш свої тексти, то дуже багато всього відкриваєш: і про себе, і про те, що ти пишеш.

• У Вас є проєкт в соціальних мережах «Сторінка №», де розповідаєте про поетів витісненого покоління. Розкажіть, чому виникла ідея його створити?

Ідея виникла з великої любові до цих поетів-сімдесятників, яких літературознавець і письменник Іван Андрусяк у своїй антології називає витісненим поколінням. Якось я перечитувала цю антологію, і в мене з’явилося питання, де зараз такий поет-сімдесятник як Іван Семененко. Після цього я написала допис у фейсбуці, бо думала, що хтось з моїх друзів точно знає, але ніхто не відповів. Тоді мені стало настільки дивно, що от була собі людина та письменник, раптом він зник — і про нього ніхто нічого не знає. Так, ми об’єдналися в таку ініціативну групу разом з поетами Богданом Горобчуком і Олегом Богуном, щоб відшукати його, і нам це вдалося. 

Спочатку ми зв’язалися з іншою поеткою витісненого покоління Надією Кир’ян. Вона знайшла адресу Івана Семененка в якомусь старому довіднику. Як виявилось, він досі проживає за тою адресою. Минулого року я вперше до нього поїхала. Зараз він мешкає в дуже поганих умовах. Це не ті умови, в яких має жити людина старшого віку, зокрема письменник. 

У мене було відчуття якоїсь несправедливості, чому про тих поетів мало хто знає. Тільки якісь окремі кола людей їх цінують і читають, але, як на мене — це недостатньо. Ми мали знати про них більше, говорити про їхню творчість, те, яке місце вони мали б займати в українській літературі та навіть у світовій.

Так, виникла ідея створити такий проєкт «Сторінка №», хоча б в соцмережах, що є найбільш доступним, який би розповідав, осмислював, можливо, згуртовував довкола себе людей, яким цікава творчість цих поетів.

Ініціативі вже є трошки більше року. Ми її створили з моїми друзями, яким це цікаво: Діаною Горбань, Сергієм Костишиним і Христиною Лещук. 

• Що вже вдалося реалізувати в межах такої ініціативи та дізнатися про цих поетів? 

Кожного разу, коли я буваю у Києві, то намагаюся зайти до Івана Семененка. Ми з ним записали таку дуже чуттєву розмову, яку ще не опублікували. У нього є багато архівних фотографій, блокнотів, то нам їх вдалося трохи відсканувати. Зараз він продовжує писати. Кожного разу, коли я приїжджаю, у нього є списаний новий блокнот. Він майже не виходить з квартири, перебуває у важких матеріальних умовах.

Крім того, їздили до Василя Голобородька. Він мешкає в Ірпені. Ми записали, як він читає свої вірші. Також ділився своїми роздумами, що він завершив другий том монографії про українську народну казку. 

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Сторінка № (@storinka_nomer)

З Надією Кир’ян ми найперше познайомилися. Вона теж поетка з оточення Київської школи. Ця поетка — просто душа всього. Вона ще працює поштаркою в селі на Київщині, де мешкає, та називає себе «Сковородинівкою». 

Також знайомі з Миколою Воробйовим. З ним ми організували його творчий вечір у просторі українського ПЕНу в Києві. Тоді прийшло багато людей. Він сам був вражений, що стільки було молоді. Микола Воробйов досі багато ще й малює. 

• От, власне, чому це покоління називається витісненим?

Ми записували, інтерв’ю з дослідниками поетів-сімдесятників: Іваном Андрусяком та Тарасом Пастухом.

Іван Андрусяк пояснює, що наприкінці 1970-х років це покоління не було повністю знищено радянською владою, але через постійний тиск, нагляди, допити, обшуки, було витіснене з  українського культурного контексту. 

Умовно, коли вони були студентами, збиралися в кафе «Київське». Це був такий осередок для них. Там вони обмінювалися  думками, різними книжками. Були моменти, коли підіслані КДБ просто розганяли цих молодих людей, тому що  хтось їм доніс, що вони збираються та обмінюються якоюсь літературою. 

Це покоління, яке, як кажуть, писало в стіл. Мене найбільше вражає, що Іван Семененко досі продовжує писати. Але його остання поетична книга була надрукована ще в 1991 році, бо до цього часу були заборони. Однак він пише все своє життя. Я його про це запитувала, а він відповів, що не може не писати. Це як частина його природи. 

• Загалом кого зараховують до витісненого покоління?

Іван Андрусяк зараховує до витісненого покоління: Львівський андеґраунд (Грицько Чубай, Олег Лишега), Київську школу (Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Василь Рубан, Михайло Григорів) та її оточення (Валерій Ілля, Валентина Отрощенко, Іван Семененко, Надія Кир’ян, Станіслав Вишенський, Михайло Саченко). Окремо — Тарас Мельничук, хоча він старший за сімдесятників, але стилістично також належить  до витісненого покоління. 

Для мене дуже важливо розглядати це покоління в цілісності. Тому що вони всі — різні, але водночас пишуть про дуже спільні речі. Багато хто іноді каже, що вони ніби такі дистанційовані, писали про філософські, екзистенційні теми. Проте водночас ми знаходимо, наприклад, у Василя Голобородька, Валерія Іллі, Валентини Отрощенко, фольклорні мотиви, що для мене свідчить про їхній опір радянській системі, намір зберегти свою українську ідентичність у часи її знищення. 

Я багато думала, чому так пірнула саме в це покоління та чому мене тримає їхня творчість, а все тому, бо знаходжу в ній настільки справжність того, якою має бути поезія.

• Якими рядками з власного вірша, хотіли б завершити нашу розмову.

У мене є вірш, який написала у 2023 році. В кінці  цього тексту є такі слова, які мені зараз дуже про те, як я почуваюся.

знаю це слово дрібне і незграбне
я його підібрала випадково
у траві проходячи повз
йому не дорівнятись
до співу цвіркуна і величі ромашки
до легкості з якою птах розкриває крила
і сили з якою кріп тягнеться до сонця
можливо воно не зменшить твого болю
і не зробить нікого щасливішим
але якщо прислухатись до нього
саме в цьому місці лише для тебе
заспіває ліс і річка
хмара краплинка дощу обличчя людини
відчиняться для твого погляду
так ніби були створені лише
для цієї миті
цьому слову ти можеш віддати
весь свій біль і страх
можливо колись із нього виросте
високе дерево
під яким співатиме цвіркун

про велич ромашки
і це слово підбере хтось випадково
аби передати тому
хто потребує його найбільше

---

Раніше ми розповідали, що почитати з новинок у березні: книжки про політвʼязнів, ветеранів, фейки та пошуки спокою.