Освячували ножі та «сповідали діжу»: яким був великодній кошик на Львівщині та традиції освячення

Про те, що символізують традиційні великодні страви і як вони трансформувались з часом не лише на Львівщині, але й по всій Україні, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.

Великодні традиції Львівщини — це частина загальноукраїнської культури

Попри уявлення про унікальність регіональних традицій, Великдень на Львівщині — це насамперед складова великого українського святкового ландшафту.

«Великодні традиції Львівщини — вони не є чимось таким унікальним на тлі України», — зазначає дослідниця. Вона підкреслює: є низка універсальних звичаїв, які однаково притаманні всім регіонам країни, а локальні особливості збереглися лише фрагментарно.

За словами Лесі Горошко-Погорецької, коли говоримо про сучасне святкування, варто розрізняти етнографічні регіони України, серед яких і Лемківщина, і Галицька Гуцульщина, і Бойківщина, і Опілля, і Покуття, і навіть Галицька Волинь. Втім, головна спільна традиція — це посвячення великоднього кошика.

«Тобто, все, що клали раніше в кошик, — то це те, що зберігається досі», — пояснює вона. За її словами, саме цей елемент Великодня лишається найбільш впізнаваним і сталим.

Що кладуть до кошика? Леся Горошко-Погорецька уточнює: «Здебільшого, коли ти освячуєш паску, ти бачиш, що люди кладуть у кошик, і, зазвичай, це якийсь більш-менш однаковий набір продуктів». Серед обов’язкових — паска, яйця (крашанки, писанки, або ж просто пофарбовані), ковбаса, шинка, сир і масло.

Дослідниця звертає увагу, що інші звичаї — як передвеликодні, так і пов’язані з післявеликоднім періодом — збереглися гірше. «Вони, звичайно, можуть мати якісь локальні відмінності, але щось з того вже і зникає. Тобто, якісь настанови стосовно поведінки або, наприклад, якісь табу на щось, чого можна або не можна робити», — розповідає фахівчиня.

Найцікавіше, що багато збережених великодніх практик — це радше родинні традиції, ніж загальноприйняті норми. «Люди собі самі визначають, як вони це роблять, і немає ніяких канонів з приводу того, що от так має бути», — наголошує вона.

Етнологиня також підкреслює: «Завжди коли собі люди щось роблять, вони мають розуміти для чого саме. Бо в неї в сім'ї, зазвичай, зберігають якісь перекази про те, звідки виник певний звичай. Або, можливо, і не знають, коли виник. Але, наприклад, бабуся, чи мама, чи хтось з близьких таке робив. І, відповідно, людина чомусь для себе приймає таку модель справдження того звичаю».

Паска — це обрядове печиво, а всі сирні «паски» чи десерти — це зовсім інша історія

Великодній кошик на Львівщині, як і загалом в Україні, обов’язково містить паску — традиційний великодній хліб. Але навіть довкола цієї страви існує багато плутанини в назвах і рецептурах.

«Паска — традиційне великоднє печиво, яке вкладали до кошика. Хоча іноді воно могло мати іншу назву — баба, бабка, дора», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Вас може зацікавити: Три рецепти «великодніх баб» від кулінарки Ольги Франко

За словами дослідниці, паску іноді визначали як різновид здобного хліба, а бабкою могли називати те, що сучасні господині і господарі вважають паскою — тобто великоднє здобне тісто з додатками на кшталт родзинок, цукатів, кориці чи ванілі. Проте десь це могло бути навпаки.

Водночас на Гуцульщині цей великодній хліб має власну локальну назву. «Наприклад, гуцули називають паску дора», — розповідає дослідниця.

Вона акцентує, що жодних кулічів в українській традиції ніколи не було: «І ця назва для нас не характерна. Навіть росіяни, наскільки я пам’ятаю, не дуже розуміють, звідки ця назва походить. Але вживають її».

Особливу увагу фахівчиня звертає на так звані сирні паски, які останніми роками пропонують кондитери. «Оці сирні паски, які не випікають, а просто сир вкладають у пірамідоподібні форми, і таким чином виходить солодке з різними додатками. Якщо там ще написано “Христос Воскрес” або літери “ХВ” — це так само не український вид печива. Це дуже традиційно для росіян», — зазначає вона.

Етнологиня наголошує, що такі вироби потрапили в Україну завдяки маркетингу: «Люди просто бачать цю продукцію на ринку, у магазинах, кондитерських, її продають, і люди починають купувати, споживати. Сир можна їсти, ніхто не забороняє, але це не є українська традиційна паска. Навіть музейні збірки не містять форм для виготовлення такої паски».

Вона наголошує на принциповій різниці між паскою як обрядовим печивом і десертами: «Паска — це те, що випікають. Тобто це вид печива. А все те, що заливають желатином, роблять галяретки — це не печиво, а десерт». Етнологиня додає: рецептур паски в українській традиції було безліч — з тривалою ферментацією або без, але в основі завжди було здобне дріжджове тісто.

Особливістю традиційної української паски була її прикраса. Виготовлені з прісного або дріжджового тіста листочки, квіточки, пташечки та інші декоративні елементи кріпили до здобного хліба й разом випікали. Ці елементи накладали зверху, і тісто підростало, утворюючи форми. Прикраси могли мати різну символіку — усе залежало від регіональної традиції.

«Усі ці сучасні варіації — різноманітні глазурі і посипки — це вже надбання нашого часу. Ми нині естетизуємо дуже багато речей, з’явилися всякі пластикові чи силіконові яєчка, декоративні пташечки. Колись такого просто не було. Люди декорували хату, прикрашали одяг, але такого оздоблення пасок, як тепер — ні», — запевняє Леся Горошко-Погорецька.

Старі вірування та забобони навколо паски

Великодній кошик, каже вона, символізував різні напрями традиційного господарства. Паска — це насамперед символ хліборобства. Зараз її переважно печуть із пшеничного борошна вищого ґатунку, але раніше такого вибору не було. Випікали з того, що мали. Звідси і численні оповіді, перекази й казки про паски.

«Є казка про бідняка, який не мав із чого спекти паску, а йти до церкви без неї було соромно. Тож він вирізав її з дерева, пофарбував, полакував. А коли поставив поруч із багатієм, той захотів її собі. Підмінив паску, а вдома, коли почав різати — побачив, що це дерев’яна. Це трактувалося як гріх — заздрість і крадіжка», — розповідає вона.

Паски могли бути з різного борошна. Через це і виникали тисячі вірувань про те, що буде, якщо паска не вдасться. Сучасні дріжджі — значно якісніші. Раніше ж пекли на так званих хмільних дріжджах, які були примхливі. «Тісто могло не піднятися, хліб міг осісти, скоринка потріскатися. А це — ознака, що щось у хаті піде не так», — пояснює дослідниця.

Тому існували обов’язкові правила поведінки під час випікання: «Коли пекли паску, не можна було сваритися, кричати, гримати дверима, відчиняти вікна. Має бути тепло, жодних протягів. Дітей виганяли з хати, щоб не бігали. Бо паска може не піднятися». Але ці вірування, наголошує, виникли не випадково. Люди знали, що обрядовий хліб потребує особливих умов через особливість тогочасних дріжджів.

«Зазвичай, якщо паска не вдавалася, то тоді всі ті вірування про те, що і господиня не доживе до наступного року», — пояснює Леся Горошко-Погорецька. А ще, коли пекли кілька пасок, то часто кожну призначали для когось із членів родини. «Ну, іноді пекли так, що кілька пасок випікали — для кожного члена сім'ї. Відповідно, якщо з цією паскою щось траплялося, то знову ж таки ворожили — що, мовляв, той член сім’ї чи захворіє, чи помре». Через це до випікання паски ставилися з особливою повагою та обережністю.

На Волині та на Поліссі, наприклад, існувала цікава традиція, яку називали «сповіддю діжі». «В Страсний четвер була так звана сповідь діжі, коли ту діжку, в якій мали замішувати паску, сповідали. Тобто, її виносили на сонце, ставили, мили начисто — і тоді вже в ній випікали».

Зараз такі речі можуть видаватися забобонами, але насправді вони мали раціональне підґрунтя. За словами дослідниці, люди тримали постійно в діжах закваску. Тобто, випікаючи хліб, частина оцієї закваски — живої культури — зберігалася. І так по колу. Але коли вона постійно стоїть в тій діжі, постійно там викисає і з неї цілий рік печуть, то, відповідно, вона втрачає силу і не так піднімається. А для паски — хліба обрядового — це було принципово важливо. Тому мили, чистили — і тоді все свіже закладали, щоб та паска вдавалася.

Всі страви мають своє символічне значення

Ще один важливий елемент великоднього кошика — це продукти, які символізують тваринництво. Тобто це різні види м'яса, сир, яйця. Окрім м’ясного та молочного, до кошика додавали й овочі — переважно хрін і буряк.

Продукти в кошику не були випадковими — вони мали і символіку, і практичне призначення. «Якщо люди справді дотримувалися всього 40-денного посту, то після нього могли виникнути проблеми з травленням. І якби люди відразу на Великдень наїлися сиру, масла, ковбаси — то, як-то кажуть, готовий заворот кишок», — зауважує дослідниця. Тож певні продукти, як-от хрін, допомагали полегшити травлення після ситної святкової їжі.

У сучасних родинах ці продукти часто комбінують між собою. «Люди зараз, наприклад, із яєць, буряка, хрону готують різні страви», — розповідає Леся Горошко-Погорецька. Хрін кладуть у кошик у вигляді корінця, але часто натирають, змішують із жовтками, сметаною чи навіть майонезом. Поширеними є так звані бурячки або цвіклі — тертий хрін із буряком.

Ще одна страва, яка об’єднує великодні продукти, — це «мішанина». «Це коли нарізають яйця, додають шматочки ковбаси, можуть натерти хріну — і все це перемішують. Таким чином споживають усе святкове з кошика разом», — пояснює дослідниця.

Водночас склад кошика може суттєво відрізнятися залежно від регіону. «Я три роки тому читала лекцію для переселенців з Одеси, Києва та інших міст. І вони казали, що в них у кошики ніхто буряків не кладе», — пригадує фахівчиня. Тож те, що на Поліссі чи на заході України є звичною частиною Великодня, у центральних або південних регіонах може бути зовсім невідомим.

Обов’язковим елементом великоднього кошика традиційно є сіль. «Це завжди освячують. Бо освячена сіль у традиційній культурі вважають дуже сильним оберегом», — розповідає дослідниця. Сьогодні освячену сіль зазвичай споживають разом із великодніми стравами, або ж просто тримають у хаті на випадок потреби.

До великоднього кошика можуть додавати й інші речі. «Інколи кладуть алкоголь — вино, наприклад, освячують. Хоча це не зовсім традиційний продукт для Великодня», — зазначає фахівчиня. Але сучасні практики настільки різноманітні, що люди нерідко приносять посвятити найрізноманітніші речі.

«Колись могли освячувати ножі. На Гуцульщині воду, в якій варили великодні яйця перед посвятою, не виливали, а збирали в пляшку, освячували і використовували для лікування очей», — розповідає Леся Горошко-Погорецька.

Сьогодні ж до кошика можуть покласти будь-що, що, за віруванням родини, потребує освячення. «Знаю, що несуть і якісь прикраси, і образки, навіть ікони на стіну приносять посвятити на Великдень. Тобто в кожного можуть бути свої індивідуальні практики», — каже вона.

Чи відрізнялося освячення великоднього кошику у місті й селі

Освячення великоднього кошика, як і будь-яке інше освячення, роблять за церковним каноном. «Це встановлює не народна традиція, а церковне правило. Тобто сам обряд освячення всюди є однаковий: і в місті, і в селі», — пояснює дослідниця.

Відмінність — лише в організації. «У селах традиційно як було? Бувало, що після всеношної (церковна служба, що відбувається всю ніч перед Великоднем — ред), десь опівночі, люди йшли до церкви з кошиками. Вистоювали всеношну, заутреню, а зранку священник окроплював кошики, і люди поверталися додому», — розповідає вона. А вдома вже чекали звичаї: «Були такі поширені, що бігли з церкви, хто швидше прибіжить додому — той швидше повеснує, тобто встигне першим засіяти город, обробити землю».

У містах це інакший вигляд. Через велику кількість людей освячення зазвичай починалося ще в суботу вдень. «У нас є ті, хто освячує в неділю зранку на Великдень, але більшість — у суботу, бо так легше організувати. Освячення починається з обіду, і люди поступово приходять і святять», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Ще одна відмінність — у поминальних традиціях після Великодня. «На Заході України провідна неділя — це, як правило, наступна після Великодня неділя, або субота перед нею. А от на Сході України, особливо ближче до Росії, провідні дні можуть бути аж на Томину неділю — це другий тиждень після Великодня. Там поминання можуть бути і в понеділок, і у вівторок», — зазначає дослідниця.

Зрештою, так само по-різному тривали й самі святкування: «Колись люди збиралися біля церкви впродовж усіх Великодніх свят — у неділю, в понеділок, на обливаний понеділок. Адже цвинтарі часто розміщувались коло церкви».

Нагадуємо, куди піти на Великдень у Львові.