Нестача культурної політики та шаблонність,— львівський скульптор Володимир Семків про проблему місць пам'яті
Під час повномасштабної війни тема меморіалізації стала ще актуальнішою. Проте імпровізовані рішення, естетична несумісність і формальний підхід до вшанування загиблих поступово витісняють зміст і знецінюють саму ідею меморіалу.
Про те, які проблеми сучасної меморіальної культури в Україні, для ІА Дивись.info розповів Володимир Семків — скульптор зі Львівщини, роботи якого експонують в Україні та за кордноном.
Меморіалізація — це частина самоідентифікації
Володимир Семків вважає, що меморіалізація відіграє одну з ключових ролей у збереженні колективної памʼяті та формуванні ідентичності суспільства.
Скульптор звертає увагу на стан військових меморіалів, зокрема у Львівській області, де, з його слів, немає системної політики держави в цьому напрямку. Під час поїздки організованої архітектором Іваном Щурком він був вражений похованнями воїнів Української галицької армії та Січових Стрільців у селах регіону. Більшість з них перебуває у занедбаному стані, іноді їх поновлюють силами місцевих активістів або родичів, часто без участі фахівців.
«Зараз стихійно виникає багато військових поховань, які не є куровані державою чи громадою, тобто ті, які створювали родичі загиблого. Це не зовсім правильно. Якщо людина віддала життя за країну, то ця країна має займатися вже будовою і доглядом цієї могили», — наголошує він.
На думку Володимира Семківа, така ситуація свідчить про нестачу загального візуального і концептуального підходу до меморіалів. Він вважає, що на рівні фахівців повинен бути випрацюваний і утверджений державою певний «дизайн-код» для військових поховань — тобто окреслити загальні рамки до вигляду, символіки та смислового наповнення таких обʼєктів.
Митець також відзначає, що в українському суспільстві бракує чіткого уявлення про власну традицію військової меморіалізації. Якщо образи радянських пам’ятників глибоко закріплені у колективній памʼяті, то візуальна культура поховань борців за незалежність України — майже стерта.
Він зазначає, що ця втрата уявного образу спричиняє труднощі у створенні нових меморіалів, зокрема під час конкурсів чи ініціатив у громадах. Через брак знань, досліджень і незнання традиції часто виникають проєкти, які не мають опори ні в історичному досвіді, ні в сучасному осмисленні війни.
Часто оновлення старих поховань відбувається без врахування матеріалознавчих чи реставраційних вимог. Скульптор переконаний, що для належної меморіалізації потрібно осмислити вже наявну спадщину та виробити сучасні підходи на її основі: «Це має бути напрацювання на базі історії, враховуючи сучасність. На цій базі мають бути виставлені рамки. Якщо говорити про військові меморіали — вони мають свої канони», — пояснює Володимир Семків.
Про банальність і шаблонність меморіалів
Якщо говорити про меморіали як про місця памʼяті, а не поховання, то підходи до їхнього створення можуть бути більш гнучкими, однак не менш відповідальними.
Як приклад місця памʼяті, а не поховання, Володимир Семків згадує меморіал Небесній Сотні у Львові — оглядовий майданчик, який став однією з ключових точок новітньої памʼяті міста. За його словами, після Революції Гідності чи не в кожному селі Львівської області стихійно виникали символічні меморіали — встановлювали банери, шини, декоративні протитанкові їжаки.
На його думку, такі ініціативи цінні, оскільки це потреба громади, однак вони часто мають нестачу художньої якості або символічної переконливості. «Щодо цих речей, то вони, як на мене, можуть бути абсолютно різні. Єдине, щоб не вдаватися в банальності», — каже митець.
Він підкреслює, що меморіали, навіть стихійні, мають створювати на основі відкритих конкурсів, за участі фахівців. Це дозволило б уникнути випадкових рішень і забезпечити гідний рівень символічного представлення памʼяті.
Володимир Семків як приклад недосконалої реалізації наводить ситуацію у своєму селі на Львівщині. Після декомунізації там демонтували типовий радянський монумент — солдата з дівчинкою.
«Це був якісний типовий радянський солдат з дівчинкою, який ставили практично в кожному селі Львівської області. Звичайно, що це був тоталітарний маркер. А втім монумент був добре зробленим, якщо говорити, зокрема, про матеріал», — зазначає він.
На тому самому місці встановили пам’ятник Небесній Сотні — коштом громади, без участі художників. Мешканці просто найняли коваля, який виковав ангела, і його прикріпили на конструкцію схожу на браму. «І це ж всім видно: було і стало…», — додає Володимир Семків.
Ініціатива, на думку митця, щира й гідна поваги, але результат — дилетантський. «Чудово, що люди мали ініціативу. Але воно не має якоїсь пропрацьованої системи між ініціативами і фаховим втіленням, де посередником зазвичай виступає влада», — міркує митець.
Пам'ятник має торкати
На думку Володимира Семківа, скульптура, поряд з архітектурою, була і залишається ключовим просторовим засобом вшанування памʼяті. «Скульптура і архітектура — це були і є дві мови меморіалізації. Вони зазвичай майже не вимагають обслуговування. Якщо це технологічна річ — її обслуговує спеціаліст. А скульптуру, умовно кажучи, можна помити, змести — і все», — каже він.
Водночас скульптор визнає, що в сучасному світі поняття меморіалу істотно розширилося. Памʼятні місця сьогодні можуть включати мультимедійні засоби, лазери, проєкції, динамічне світло чи інтерактивні екрани. Але саме через складність утримання такі обʼєкти мають сенс лише там, де є стабільна інфраструктура й фахове обслуговування.
Володимир Семків пригадує, як після Революції Гідності суспільство відчуло потужну потребу в осмисленні й меморіалізації подій. Разом із дружиною-архітекторкою вони взяли участь у десятках конкурсів на створення меморіалів Небесної Сотні по всій Україні.
Одним із реалізованих проєктів стала «Стіна памʼяті Небесної Сотні» в Івано-Франківську. Її ідея полягала у тому, щоб памʼятник не був черговим ідолом на гранітний площі, цікавим лише раз на рік, у визначену дату.
«Типовий радянський памʼятник — це гранітна площа з ідолом посередині. Влітку — спека, взимку — вітер, приходять раз на рік, кладуть квіти. Ми хотіли відійти від цього — зробити щось, що буде живим, щоденним, дотичним», — пояснює скульптор.
Меморіал у Франківську розташований на фасаді обласної адміністрації — будівлі, повз яку щодня підходять сотні людей. Відтак сама локація стала частиною концепції: скульптурна інсталяція мала бути видимою і зрозумілою щоденно.
Центральним елементом став дзеркальний метал з прорізаними силуетами у повний зріст — тінями людей, які за гідність віддали найцінніше. Надпис згори є таким: «Тим, хто віддав життя за гідність, з якою можеш дивитись собі у вічі».
«Ти хочеш чи не хочеш, але коли проходиш повз — бачиш себе крізь ці силуети. Це мало б торкати», — наголошує Володимир Семків.
Інший рівень роботи з памʼяттю — текстовий. На нижній частині меморіалу нанесено фрагменти реальних повідомлень, які циркулювали в соцмережах під час Майдану. «Ми брали ці цитати з Facebook — серед тисяч вибирали найяскравіші. Цей Майдан був можливий завдяки соцмережам — це теж частина памʼяті», — зазначає він.
За словами фахівця, саме через такі експерименти можна змінити уявлення про меморіал як про щось архаїчне, канонічне, банальне. «Бо що таке на сьогодні стереотип памʼятника Небесній Сотні? Це ангел і бруківка. Ангел і шини. Ангел і їжаки. Це як колись всюди був Ленін — тепер всюди став ангел. Я не порівнюю, але це — прямолінійно і банально», — додає він.
Він підкреслює, що не проблема в тому, що суспільство хоче бачити символ. Проблема — коли фахівці не намагаються запропонувати більше, не протистоять кліше.
Ми недооцінюємо людей
Володимир Семків вважає, що в суспільстві є запит на меморіали, які працюють не лише в певні дні пам’яті. За його словами, часто митці помилково думають, що складне мистецтво буде незрозумілим, як каже Павло Гудімов: «Ми завжди вважаємо чогось, що люди не зрозуміють. Але вони мудріші, ніж ми собі думаємо».
Митець наголошує, що не варто занижувати художню планку задля спрощення сприйняття. Той, кому цікаво, зможе сам знайти ключ до розуміння.
Володимир Семків зазначає, що завдання меморіалу також — не залишати байдужими навіть через десятиліття. «Як зробити так, щоб за 20 років, чи за 30, чи за 50, воно не залишало байдужими. Воно ж має впливати — це ж його завдання, формувати якусь історичну пам'ять суспільства про тих людей, завдяки їм це суспільство існує», — каже він.
Про потребу єдиного підходу до військових поховань
Скульптор вважає, що встановлення меморіалів загиблим військовим під час активної фази війни є передчасним. На його думку, питання варто розглядати в ширшому контексті, за участі держави та громади, з урахуванням воєнної етики й досвіду інших країн. Проте важливо вже розуміти, що потреба в меморіалізації буде. Тож потрібно працювати над цим, проговорювати (потребу — Ред.) в суспільстві.
Водночас Володимир Семків наголошує, що меморіальні практики мають спиратися на певні стандарти: «Дуже прикро, коли родичі загиблих воїнів починають змагатися в пишності надгробків».
На його думку, військові поховання мають бути «рівні», як і самі загиблі: «Вони ж всі рівні. Вони всі були бійцями. Вони всі життя за країну віддали». Він наголошує, що саме такої логіки дотримуються в більшості країн світу, де на військових цвинтарях «однакові хрести», і всі могили — «в одному ряду».
Володимир Семків підкреслює важливість єдиних рішень на рівні держави чи громади. Як приклад випрацьованої меморіальної мови він згадує німецький військовий цвинтар у селі Потелич, на Львівщині. За словами скульптора, там усе витримано в єдиному стилі — від форми хрестів до вигляду написів. Впізнаваність є важливою складовою.
Зі слів Івана Щурка, дослідника військових поховань якого вже згадував Володимир Семків, це називається «дизайн-кодом», який дозволяє відразу ідентифікувати простір пам’яті.
За його словами, йдеться про створення візуально й концептуально впізнаваного образу українського військового меморіалу. «Вони всі різні. Але якісь загальні вектори в них мають бути однакові».
Мова меморіалів — це особливий напрям, який інші країни напрацьовували роками. На його думку, в Україні бракує такого досвіду. Тому особливо важливо говорити про це відкрито.
Які є труднощі у роботі з меморіалами
Володимир Семків відповідає, що в більших містах такі проєкти зазвичай реалізують через конкурс. Проте суспільство часто не залучене до цього процесу, і в разі активної опозиціїгромади, важливо прислухатися. «Якщо людям болить, значить їм щось цікаво», — каже скульптор.
Він переконаний, що комісія, яка відбирає переможців певного проєкту, мала би враховувати конструктивні зауваження, але водночас мала б спиратись на межі допустимого.
Митець підкреслює важливість діалогу з громадою. «Коли вони будуть залучені, вони будуть це берегти, шанувати. Бо вони будуть розуміти, що це їхня пам’ять. Що це не їм поставили, а що це вони собі поставили», — зазначає він.
Володимир Семків називає громаду фактичним замовником меморіалу, навіть якщо юридично замовником є інша інституція. Тому, на його думку, має бути «багато діалогу між професіоналами і громадою». На переконання митця, ключем до успіху є взаємна довіра, яка напрацьовується через проговорювання.
Митець пригадує ситуацію в Бурштині, коли поруч із меморіалом Героїв, який він створив в співавторстві з дружиною, з’явилося нове продовження, про яке навіть ніхто не попередив.
Він зауважує, що навіть з професійного погляду така практика є тривожною: архітектор або дизайнер, який створює продовження меморіалу, архітектури, скульптури, будь-чого, що вже є, має усвідомлювати відповідальність за втручання в цілісність простору.
За словами Володимира Семківа, питання пам’ятників особливо відповідальне, адже такі об’єкти неможливо просто так демонтувати чи змінити. Він наголошує, що в меморіали вкладають значні кошти, і після встановлення вони залишаються у просторі на десятиліття — впливаючи не лише на колективну пам’ять, а й на естетичне сприйняття, зокрема молоді, яка щодня бачить ці образи незалежно від власного бажання.
Фахівець погоджується з тим, що потреба вшанування героїв є природною: «Зрозуміло, що суспільству потрібен меморіал. Родичам потрібно місце, щоб згадати батька, сина… Побути наодинці з собою, з ним». Але переконаний, що саме мистецький підхід — ключ до того, щоб ця пам’ять була і гідною, і глибокою: «Для цього і є фахове середовище, архітектори, скульптори, митці».
Чи потрібні квіти на меморіалі
Володимир Семків переконаний: вшанування пам’яті — це не лише питання форми, а передусім змісту та поваги до живого. За його словами, покладання квітів біля пам’ятників не варто сприймати як формальність. Люди мають право висловити свою шану, але важливо, як саме це робиться.
Митець критично ставиться до звички приносити штучні квіти. «Хочуть нести — звичайно нехай несуть. Просто щоб це не були пластмасові квіти», — зазначає він. І додає: «Вони ж не квіти, вони сміття несуть. Це пластик, неперероблюване сміття, яке пізніше треба десь закопувати».
Натомість він закликає віддавати перевагу живим квітам. Як приклад, наводить свій досвід — дні після Революції Гідності. Тоді, за його словами, Київ був буквально вкритий живими квітами.
Для нього це було не просто явище, а глибокий жест спільного болю і вдячності: «Це було відчуття людської вдячності “Небесній Сотні”. Як у євреїв — вони кладуть камінчик. А в нас тоді це була квітка. Це було як перформанс. Гори живих квітів — і вся вулиця закладена. Це сприймалося дуже щиро і потужно».
Він підкреслює, що місця пам’яті мають залишатися відкритими — і для квітів, і для лампадок, і для особистого жесту кожного. «Люди можуть приходити, класти квіти, якщо в них є таке бажання. Але знову ж таки — не треба людей обмежувати або трактувати так, ніби вони чогось не розуміють. Просто має бути дискусія».
Володимир Семків переконаний: саме діалог дозволяє знайти прості, але дієві рішення. «Бо це ж XXI століття — це неекологічно, це непрактично, це не має сенсу. Хтось бачить у них квіти, а хтось — сміття. Але якщо це обговорити, питання відпаде саме собою. Лишається тільки суть: подяка. Людина хоче подякувати, хоче принести квітку — нехай. Це її внутрішня потреба. А не зовнішній шаблон».
Чому меморіали можуть не працювати
«У нас це зазвичай відбувалось, а іноді й відбувається так: хтось дивиться в календар, бачить, що наближається якась річниця — чи то героїчної події, чи чиєїсь постаті. Тоді оголошують конкурс, і починають щось робити до дати. Бо до цієї дати комусь треба покласти квіти. Все. Це головна мета. А далі? Далі це нікого не цікавить», — міркує митець.
Володимир Семків переконаний, що така підміна сенсів — велика проблема. Бо замість осмислення історії, замість формування живого зв’язку між поколіннями, між людьми й простором — ми отримуємо формальні жести, що нічого не прояснюють.
Володимир Семків вважає, що відповідь — не тільки в запиті суспільства, а й у політиці пам’яті. «З одного боку — це має йти від громади. Але з іншого — держава має свою відповідальність. Бо якщо не буде політики пам’яті, то не буде і самої держави».
Він згадує Радянський Союз, як приклад цілеспрямованої, хоча й тоталітарної, стратегії: «Вони добре знали, що робили. В кожному місті — площа Леніна. В кожному селі — солдат із автоматом. Вони просто мітили територію. Це була ідеологія, вкарбована в простір».
«Люди — так, вони мають щось відчувати. Але, гадаю, це питання не лише до людей. Це мала би бути відповідальність влади. Має бути стратегія — національна, культурна. Зокрема, в публічному просторі. Які сенси ми там фіксуємо? Які ідеї ми подаємо як цінності для держави?» — розмірковує Володимир Семків.
На його думку, саме з цінностей усе починається. І далі — питання не лише естетики чи форми. А глибинного змісту, який ми декларуємо світу і собі.
«Ми маємо визначити, що для нас важливо. От, умовно: Шептицький, Шухевич, Бандера, Майдан, боротьба УПА — це ті події й постаті, які для нас значущі. Це основа національного наративу. Не “ідеали”, може, — а наші опори. Сильні точки, на яких тримається наше розуміння себе. Тоді вже треба думати, як це подати в публічному просторі. Як це зробити по-людськи, гідно, глибоко — і без шаблону».
Володимир Семків наголошує, що йдеться не лише про пам’ятники. Йдеться про загальний підхід. І він має бути зафіксований — у вигляді чіткої культурної стратегії.
«Це мав би бути конкретний документ: стратегія національного розвитку. Так, зараз війна. Зараз пріоритет не пам’ятники. Але це не значить, що стратегія не потрібна. Навпаки, вона зараз потрібна навіть більше. Бо коли виграємо — що далі? Як ми згадаємо загиблих? Як оформимо цю втрату в просторі?»
Митець переконаний: зараз — саме час говорити. Залучати до розмови суспільство, родини загиблих, професіоналів — митців, архітекторів, культурологів. Щоби уникнути формальності, бездушності, шаблонності.
«Меморіал має відповідати ідеї, заради якої його створено. Коли ти на нього дивишся — маєш одразу розуміти, про що йдеться. Це перше. Але друге — важливіше. Він має тебе зачепити. Має щось у тобі зрушити”...».
Нагадаємо, що 26 травня, під час брифінгу Львівської ОВА повідомили, що у межах області створили робочу групи з питань національної пам’яті на території області. Вона працюватиме над розробкою першого в Україні стратегічного документа з національної пам’яті, що має закласти основи системної політики у сфері формування україноцентричної ідентичності, протидії ворожим історичним міфам і зміцнення громадянської єдності. Такий документ стане першим в Україні.
