Документи спротиву: як львівський музей «Територія Терору» оцифровує архів (фото)

Про те, які архівні матеріали вдалося оцифрувати та як охочі зможуть дослідити історію українців в період радянської окупації, для ІА Дивись.info розповіла наукова співробітниця музею «Територія Терору» кандидат історичних наук Юлія Артимишин.

Близько 2000 оцифрованих архівних матеріалів

Науковиця розповіла, що в межах проєкту оцифрували понад 1700 одиниць архівних матеріалів, зокрема, це: документи, фото, листи, самвидав, газети та транскрипти інтерв’ю.

За її словами, загальний обсяг сканкопій становить 4 тисячі 310. Вона зазначила, що до цифрової колекції увійшли й документи, передані з приватних архівів, зокрема фото й документи дисидента та колишнього політв’язня Івана Губки. Серед іншого — документи українського підпілля кінця 1940-х – початку 1950-х років, а також статут Спілки українських політв’язнів 1991 року.

Юлія Артимишин пояснила, що одиниця зберігання — це окремий документ чи фото. Наприклад, листування політв’язня Богдана Климчака зі Львівщини охоплює 793 листи, кожен із яких зараховано як окрема одиниця, попри те, що один лист міг мати кілька сторінок, а інший бути лише листівкою.

Оцифрування тривало протягом пів року. За цей час команда запланувала зробити доступними близько дві тисячі архівних одиниць.

Як пояснила дослідниця, проєкт започаткували для того, аби спростити доступ до документів як для дослідників, так і для всіх зацікавлених. Раніше, щоб ознайомитися з матеріалами, необхідно було робити запит до фондів. Тепер вони будуть доступні онлайн. Це важливо не лише для українських дослідників, а й для іноземців, які не завжди мають змогу приїхати до України, зокрема з міркувань безпеки або через обмеження часу у грантових програм.

Значну частину архівів сформували записи інтерв’ю з людьми, які пережили Другу світову війну, були залучені в діяльність українського націоналістичного підпілля, ув’язнені в пересильній тюрмі на території колишнього львівського гетто або були свідками ключових подій у повоєнний період. У 2018 р. Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» розпочав усноісторичний проєкт «Непочуті» із документування спогадів безпосередніх свідків подій 1930–1950-х(розкуркулення, повоєнні та післявоєнні депортації, Друга світова війна». Головним фокус темами для запису стали спогади в’язнів Львівської пересильної тюрми № 25, примусові депортації діячів ОУН та УПА, пов’язаних із ними осіб, священнослужителів УГКЦ та їх родин, життя в умовах заслання.

Матеріали, які увійшли до цифрового архіву, вже є у відкритому доступі на сайті. Проте, як наголосила Юлія Артимишин, деякі документи особистого характеру — зокрема приватне листування — будуть доступні лише за окремими запитами, зважаючи на етичні норми.

Про декілька цікавих знахідок музею

Науковиця Юлія Артимишин детальніше зупинилася на змісті оцифрованих документів, зокрема з особистого архіву Івана Губки — дисидента, колишнього політв’язня та активного громадського діяча 1990-х років. Вона показала один із таких матеріалів — «Характеристику терену» (Жовківський район, Львівська область), створену, ймовірно, у 1950-х роках.

У цьому документі міститься аналіз ситуації у селах району, вказано, як діяла радянська влада на місцях: «рейд комсомолів», діяльність «істребителів» — тих, хто ловив або доносив на підпільників. Окремо згадано про кампанії зі збору «позик» та про примусову колективізацію. Значну частину документу присвячено запровадженню радянської системи освіти, створенню клубів і методам залучення молоді до ідеологічно вмотивованого культурного життя.

Також у матеріалі під заголовком «Наші втрати» подано коротку характеристику сутичок та облав радянської влади, переліком жертв, та їх короткими біографіями

Серед інших архівних знахідок — особисте листування. Науковиця згадала історію хлопця на ім’я Андрусь, який у 16 років написав листа до Ярослави Стецько. Вона, натомість, передала цей лист Іванові Губці. Хлопець був нащадком репресованих українців, виростав у зрусифікованому середовищі, самотужки вивчав українську мову й просив про допомогу — фінансову та організаційну — аби приїхати на навчання до Львова. «Він себе ідентифікує, вважає себе українцем, а живе у ворожому середовищі», — передала зміст листа Юлія Артимишин. За її словами, документ датовано 1998 роком, однак подальша доля хлопця невідома.

Архівні матеріали, зокрема цей лист, розміщені на сайті в розділі «Відкриті фонди». Як зазначила дослідниця, йдеться насамперед про значний масив листів та фото, дещо менше документів, матеріалів самвидаву, газет, транскрибованих свідчень різних осіб, які були репресовані через діяльність в ОУН та УПА, співпрацю із ними у 1940-1950-х роках, а також примусово депортованих осіб в рамках переселенських акцій 1940-х років між УРСР та Польською республікою. Територіально особи походять із західних областей УРСР, Закерзоння.

Один із напрямків роботи — висвітлення «документації спротиву» на різних рівнях: від організованих структур, таких як ОУН чи УПА (листівки, документи самвидаву, до щоденного життя, який також з певною умовністю можна трактувати як пасивний супротив.

«Цей повсякденний зріз життя, особливо тих, хто був на засланні ми не знаємо і не розуміємо, як це було», — зауважила Юлія Артимишин. Вона звернула увагу на те, що навіть у важких умовах люди звертались до релігійних обрядів, організовували імпровізовані свята, весілля: «Навіть, якщо не було священика у спецпоселенні, де жили репресовані українці, то їхні діти допомагали організовувати підпільні літургій, аби люди просто знали обряд і намагалися його повторити», — зазначила вона. Такі свідчення, з її слів, допомагають краще зрозуміти, який вигляд мав повсякденний супротив радянському тиску, який тримався не лише на ідеї, а й на вірі та збереженні традицій.

Зокрема, науковиця звернула увагу на фото з архіву Остапа Воронки,(1931 р.н. з села Дорогів Галицького району, Станіславівської, тепер – Івано-Франківської області. Батько Петро — станичний, дім — осередок зв’язку для УПА, брати Омелян і Тарас — окружний керівник проводу пропаганди та кулеметник. А сам Остап пройшов через арешт, заслання до Сибіру, роботу в тайзі та на гідроелектростанції у Хабаровському краї), на яких зафіксоване святкування Нового року.

Також варто додати про фото із особистого архіву Богдана Лукія, який буде на сайті. Пан Богдан 1942 р.н., походить із села Бабинці Борщівського району Тернопільської області. Його у віці 7 років разом з бабцею, мамою та сестрою у 1949 році відправили як «ворогів народу» на Далекий Схід, адже брат Михайло був у підпіллі (УПА). Родину етапували у поселення Санніки (берег озера Кізі) Хабаровського краю.

Архів Лукія цінний завдяки великій кількості тематичних фотографій. На них зафіксовані сцени з життя спецпереселенців: важка праця на лісоповалі, побутові умови, зовнішній вигляд житлових будівель. Світлини також ілюструють різницю між умовами в ГУЛАГу і спецпоселеннях: останні були більш відкритими, нагадували робітничі містечка з м’якшим режимом. «Після смерті Сталіна, після 1953 року, почалася лібералізація режиму», — наголосила дослідниця. Відтоді в таких поселеннях навіть створювали зразково-показові ансамблі, щоби демонструвати «нормальне» життя.

Серед інших матеріалів — фото архів Івана Сірського (1920-2003). Народився у селі Переволочна на Львівщині. З 1930-х років брав участь у діяльності підпілля ОУН. У травні 1950 року його з сім'єю депортували до Томської області, де працював на лісозаготівельних роботах. Там навчився грати на бандурі у братів Богдана та Романа Жеплинських і виступав у складі капели, створеної ними зі спецпоселенців-українців. 1956 року повернувся до України. Проживав у містечку Красне на Львівщині.

Які були труднощі у реалізації проєкту

Серед основних викликів під час реалізації проєкту з оцифрування архівів, зі слів дослідниці, була обмеженість у часі. «Коли ми починали, думали, що матеріалів менше. А їх виявилося набагато більше — і це, з одного боку, добре, але з іншого — потребувало більше зусиль», — пояснила вона. Під час роботи команда змогла не лише оцифрувати частину фондів, але й краще зрозуміти, які саме документи переважають у їхньому зібранні, а також — краще їх систематизувати. Окремий виклик — обсяг інтерв’ю та транскрипцій.

За словами Юлії Артимишин, інтерв’ю з окремими людьми могли тривати по кілька годин, а отже — потребували значного часу для транскрибування та редагування. «Хоч ми і користуємось спеціальною програмою, що допомагає із транскрипцією (оформлена підписка завдяки грантовим коштам із проекту), це все одно вимагає ручного редагування — особливо щодо імен, власних назв, діалектизмів. Людина, яка це робить, має розуміти контекст», — зазначила вона.

Юлія Артимишин також підкреслила важливість безпеки і цифрової стійкості проєкту в умовах війни: «Ми всі бачили новини з Києва. Якщо прилітає ракета — страждають також й музеї та архіви. Ми зберігаємо цифрові копії на різних носіях, є дублікати на різних платформах. Це наша форма підстраховки».

У цьому контексті важливою стала співпраця з Реєстром музейного фонду України, куди також вносять цифрові копії. За словами дослідниці, матеріали, окрім сайту проєкту, частково будуть доступні і там.

Ще одна велика проблема — масивність розшифрованих інтерв’ю. Один транскрипт може становити 30–40 сторінок тексту. «Але нам важливо мати їх у зручному вигляді. Якщо проходить дослідник або ми самі готуємо захід — легше знайти потрібний фрагмент у тексті, ніж шукати в аудіо», — пояснює вона.

До оцифрування та опрацювання цих матеріалів були залучена Команда Музею Інна Гнилицька, Юлія Артимишин, Юрій Коденко, Дар’я Пазушенко, Марина Гребенчукова . У кожного були свої завдання, однак загальний фокус — на систематизації, збереженні й доступності спадку спротиву тоталітарному режиму.

Про дисидента та політв'язня Івана Губку

Юлія Артимишин зазначає, що цікавою постаттю, архів якого експонуватиметься на сайті, Іван Губка — громадський діяч, учасник визвольного руху, дисидент. Він народився 1932 року в присілку Губки, села Боброїдина Жовківщині. Його батько був війтом у селі, помер у 1942 р. старший брат Івана — Микола був залучений до підпілля, а сам Іван, ще будучи неповнолітнім, допомагав — носив таємні записки, діставав папір для повстанців. Мати, Анастасія Лупій-Губка, 1947 р. за сфальсифікованими даними була засуджена на 5 р. позбавлення волі і «розкуркулена».

У 1948 році його арештували, утримували у Пересильній тюрмі № 25 у Львові (на частині території розташований Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору». У 1949 р. 17-річного Івана засудили на 25 років позбавлення волі пересильній тюрмі у Львові. Відбував покарання в Кенгірі, Спаську та інших таборах Карагандинської області у Казахстані.

У 1953 році Іван Губка був учасником Норильського повстання — масового протесту політичних в’язнів. Серед причин повстання — протест проти важких умов праці, вимога перегляду вироків. Після придушення протесту активістів, серед них й Івана Губку перевезли у віддаленіші табори на Далекому Сході — Колиму. У 1956 отримав право на звільнення, але через заборону повертатися на батьківщину та відсутність коштів змушений був працювати там ще рік.

Після повернення додому тимчасово оселився в батьківській хаті, яку з труднощами викупила родина. У 1965 році зближується із Зиновієм Красівським — іншим дисидентом, і разом вони утворюють у Львові осередок Українського національного фронту. Проте вже у 1967 році Івана Губку арештовують. До 1977 р. діяч відбував покарання на засланні у Красноярському краї. У 1990-х роках, після здобуття Україною незалежності, Іван Губка активно долучається до громадської діяльності: стає співзасновником та головою Львівської обласної спілки політичних в’язнів, Спілки політв'язнів України, Конгресу українських націоналістів. Залишив багато спогадів про досвід заслання, Норильське повстання.

В його архіві зберігаються також документи самвидаву. Зокрема — матеріали підпільниці Софії Лагодич, яка працювала в тому ж регіоні, звідки походив Іван Губка. В архіві є, зокрема, підпільне видання — збірка віршів до 10-річчя УПА.

В архіві Івана Губки збереглося чимало унікальних матеріалів 1960–1990-х років. Один із таких документів — рукописний перепис статті щодо процесу над Валентином Погружальським, датований травнем 1964 року. Йдеться про підпал будівлі тодішньої Публічної бібліотеки Академії наук УРСР (сьогодні — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). У радянській версії йшлося про акт вандалізму, який здійснив Погружальський, однак у середовищі українських інтелектуалів та дисидентів побутувала думка про навмисну провокацію радянської влади з метою знищення цінних матеріалів.

Цю думку в памфлеті висловив Іван Сверстюк — текст мав назву «Собор у риштованні», а редактором виступив Іван Світличний. Документ, що зберігся в архіві Губки, не є оригіналом авторського тексту, а переписаним від руки примірником, що поширювали у дисидентському середовищі. За саме володіння такою копією люди могли зазнати арешту.

Що ще міститься в оцифрованому архіві

Юлія Артимишин зазначає, що в архіві є конспіративні брошури, зокрема одна під назвою «Сад і город». За змістом — це інструкція з конспірації, правила підпільної діяльності. Є також і друга частина – «Сад і город 2», а також подібні видання ідеологічного характеру з назвами на кшталт «Перестерігаємо» чи «Батьки, не дозволяйте своїм дітям уладжувати забави з танцями».

Окрім архіву Івана Губки, у фондах наявні й інші джерела самвидаву. Наприклад, архів Мирослава Меркуна, також колишнього політв’язня. У ньому — видання 1990-х років, які видавало Студентське братство у Львові. Серед них — газети «Нова доба», «Віра батьків». Це публікації з обмеженим накладом, що документують хроніку подій 1990 року: страйки студентів, установчі з’їзди, націоналістичне і духовне відродження.

Зокрема, в газеті «Віра батьків» містяться матеріали про Собор Української греко-католицької церкви, що відбувся в лютому 1990 року. На ньому були присутні понад 200 священників. Йшлося про скасування рішень так званого Львівського собору 1946 року та легалізацію діяльності УГКЦ, яка в радянські часи діяла підпільно.

У колекції наявні також спогади, зібрані, зокрема, у 1990-х роках. Як зазначає Юлія Артимишин, це переважно автобіографії та біографічні розповіді, записані зі слів очевидців або безпосередньо ними самими. Наприклад, у фондах зберігаються спогади Надії Сікорської, яка розповідає про заслання — життєвий досвід, пережитий під час радянських репресій.

Окрім того, як зазначає Юлія Артимишин, зберігаються плакати і листівки, зокрема запрошення на заходи. Один із таких прикладів — листівка із запрошенням на «Дні Козацької Слави», датована 1991 роком. Такі ініціативи були спробою повернення до козацьких традицій, апеляцією до національної пам’яті.

Ще одна важлива категорія джерел — листи. Значна частина — це листування Богдана Клинчика, політв’язня, який, за словами Юлії Артимишин, провів на засланні та спецпоселенні майже 25 років. У фондах є як його особисте листування, так і листи на суспільну тематику, адресовані іншим діячам або установам. Усі ці матеріали також були оцифровані.

Чому такі ініціативі важливі

Як пояснила Юлія Артимишин, на відміну від роботи з традиційними архівами, де потрібно особисто подавати звернення й очікувати доступу до документів, цифрова платформа дає можливість переглянути матеріали одразу — достатньо просто зайти на сайт.

У багатьох інституціях, зокрема у музеях окрім експонованих матеріалів у експозиції також є цікаві, архівні документи у фондах. Частину із них можна удоступнити для ширшого загалу. Однак бракує можливостей для їх відкриття. Саме такі грантові програми, як House of Europe, дають змогу зробити фонди доступними. Тому команда планує продовжувати роботу у цьому напрямі.

Окремо науковиця звернула увагу, що технічна реалізація — створення онлайн-доступу, наповнення, обробка — потребує ресурсів. Водночас, підкреслює вона, створення такої бази — вагомий крок уперед. Закордонні музеї мають подібні системи давно, але завдяки сталому фінансуванню. В українських умовах усе тримається здебільшого на грантових коштах, що теж є добре.

Цифрова колекція, за її словами, корисна для багатьох — дослідників, учителів, школярів, іноземців, які цікавляться українською історією. Проблема лише в тому, що не всі володіють українською. Тому в музеї вже працюють над розширеною англомовною версією сайту.

Коли відбудеться презентація проєкту

Презентація проєкту #документація_спротиву відбудеться у середу, 18 червня, о 17:00 годині у музеї «Територія Терору» (проспект В'ячеслава Чорновола, 45 г, Львів) Організатори просять попередньо зареєструватись на подію за посиланням. Вхід безкоштовний.

Проєкт реалізований за підтримки Європейського Союзу за програмою «Дім Європи».

---

Нагадаємо, куди піти у Львові до 20 червня.