«Є величезні розриви у навчанні між селом і містом»: в чому різниця між освітніми втратами і розривами
Попри п’ятий рік обговорень, поняття «освітні втрати» досі залишається у фокусі освітньої політики. Однак фахівці закликають зосередитись не лише на тому, що втрачено, а на причинах цих втрат — системних освітніх розривах, які значно загострилися під час пандемії та повномасштабної війни РФ.
Про це на презентації ДОСЕН (Дослідження соціально-емоційних навичок) у межах освітнього фесту «Вчителі майбутнього» розповіли директорка Українського центру оцінювання якості освіти Тетяна Вакуленко та заступник голови Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій Сергій Колебошин.
Журналістка ІА Дивись.info відвідала захід та розповідає ключове зі слів спікерів.
Освітні втрати і розриви
Поняття освітніх втрат в українському контексті актуальне вже п’ятий рік. Тетяна Вакуленко зауважує, що варто переосмислити сам підхід до оцінки стану освіти в умовах тривалої кризи. «Ми говоримо про це не перший рік, а вже п’ятий. І це ж колись ми маємо досягти якоїсь точки, від якої вже треба говорити про щось інше», — зазначає вона.
На її думку, потрібно визначити, що сьогодні вважати нормою в освіті, адже раніше запланований маршрут став недосяжним через об’єктивні причини — пандемію та повномасштабне вторгнення РФ. «Освітні втрати — це коли ми запланували собі певний маршрут, але з якихось причин на цей маршрут не встигли так, як хотіли», — пояснює Вакуленко.
Вона наголошує: освітні втрати — це різниця між очікуваними досягненнями і фактичним рівнем. Водночас розриви — це відмінності між групами учнів або студентів у досягненні результатів в однакових умовах. «Ми намагаємося наздогнати, куди ми не встигаємо. І втрати — це різниця між тим, де ми мали бути тут і тепер, якби все було добре, і де ми є тепер», — зазначає вона.
За словами експертки, нерівність в освіті була помітною і до ковіду, але з кожною кризою вона посилюється. Зокрема, міські школи демонстрували вищі результати, ніж сільські, а діти з нижчим соціально-економічним статусом мали менше шансів на успіх у навчанні. «Ті діти, в яких батьки не мають вищої освіти, які не мають майнових статків або культурного тла, мають менші шанси досягти високих результатів», — уточнює Тетяна Вакуленко.
Вона нагадує, що згідно з результатами дослідження PISA 2022 року, в Україні зберігаються як загальні освітні втрати, так і глибокі розриви між окремими групами.
Різниця у читацькій грамотності між учнями з міст і сіл, за її словами, сягає майже 4,5 рази. Вона вважає, що доцільно переглянути очікування і зосередитись на підтримці базового рівня знань. «Ми маємо усвідомити, які проблеми є. І найголовніше — підтримати базу, з якої освітній поступ і рух неможливі», — каже Тетяна Вакуленко.
Чи можна очікувати на збільшення рівня знань серед школярів
На думку фахівчині, складні когнітивні навички, зокрема читацька, природнича й математична грамотність, можуть не сформуватися так, як планували до кризи.
Замість ідеальної мети, за її словами, вартує зосередитися на базовому рівні. «Треба обрати те, що є ключовим, базовим, надможливим для того, щоб цю надбудову підтримувати, щоб цей будинок стояв», — пояснює Вакуленко.
Щодо майбутніх міжнародних порівняльних оцінок, зокрема результатів PISA 2025, Вакуленко висловлює стримані очікування. Вона наголошує, що навіть збереження нинішніх результатів буде свідченням великої роботи освітян. «Яка б у нас не була зараз сильна освітня реформа, якщо результати залишаться на тому ж рівні — це буде повна перемога українських освітян», — зазначає вона. За її словами, навіть незначне погіршення не стане поразкою, якщо зважати на обставини.
У контексті національного мультипредметного тесту Вакуленко звертає увагу на роль віри в учнів. «Якщо ви хочете, щоб ваші учні досягали високих результатів — говоріть їм, що це можливо», — радить вона.
На її думку, мотиваційні сигнали мають бути чіткими, але реалістичними. «Вірте в них, але не ставте великі вичікування. Ти можеш, у тебе все вийде. Якщо щось не вийшло — у тебе буде ще одна спроба. Але в тебе точно вийде, якщо ти в себе віриш», — додає Тетяна Вакуленко.
Про пріоритети освітньої політики
На думку нардепа та освітнього експерта Сергія Колебошина, держава має фокусуватися насамперед на усуненні освітніх розривів. «Головне завдання держави — не стільки боротися з кожною освітньою втратою, скільки робити все для того, щоб зникали, зшивалися освітні розриви», — зазначає він.
Фахівець пояснює: втрати — це лише наслідок, тоді як розриви є їх причиною. «Освітні втрати — це про тактику, а освітні розриви — про стратегію». Він підкреслює, що такі розриви існують у всіх країнах, але в Україні вони суттєво поглибилися.
Серед напрямів, у які держава має інвестувати для зменшення розривів, Сергій Колебошин називає, зокрема, облаштування укриттів у школах. Інший напрямок — розбудова мережі старшої профільної школи, включно з прийняттям «непопулярних і незручних рішень щодо шкіл у сільській місцевості».
На його думку, розрив між містом і селом — найглибший в освітній системі. «Це найбільший розрив, навіть більший, ніж той, що виник через війну або ковід. І це не лише проблема України», — підкреслює він.
«Завдання держави — створити тло, щоб будь-які проєкти чи процеси на рівні громади, адміністрації школи, вчителів, батьків, дітей, громадського сектору максимально підтримували», — пояснює фахівець.
На практиці, освітні розриви існують не лише між різними регіонами чи типами населених пунктів, а й усередині окремої школи. Сергій Колебошин наводить приклад: «Я вчуся в 5-А, Аня вчиться в 5-Б, і в нас різні вчителі з математики. Люди різні — хтось потужніший, хтось просто приходить на роботу. Це фактично в межах школи освітній розрив». За його словами, саме школа і її адміністрація мають інструменти для подолання таких відмінностей.
Натомість Тетяна Вакуленко додає: «Так, може бути різниця між класами, але вона не буде драматично великою». За її словами, це пояснено тим, що українські школи часто формуються за місцем проживання та за освітніми прагненнями батьків.
«Наприклад, якщо це ліцей, то всередині нього результати зазвичай вищі, ніж у сусідній школі. Тобто в класі А і класі Б різниця може бути на дві теми, не більше», — пояснює фахівчиня.
Водночас, зі слів Сергія Колебошина, коли мова йде про розриви, треба розрізняти системні проблеми та природні відмінності. «Діти різні. І це не завжди про розриви чи втрати — це про те, що ми всі різні. І це нормально», — підкреслює він.
«З моєї точки зору, основний фокус держави має бути саме на те, щоб ресурс виділяли на подолання освітніх розривів і на формування сприятливого тла, щоби втрати могли долатися у максимально зручний для дітей спосіб», — наголошує депутат.
Він додає, що на практиці ресурси можуть виділяти, зокрема, через оптимізацію мережі закладів вищої освіти. Водночас головне, зі слів фахівця, — це щоб держава усвідомлено ухвалила стратегічне рішення працювати саме над розривами.
