«Варто фокусуватись на особливостях, а не обмеженнях»: як правильно говорити з дітьми про інклюзію та війну

Про те, як правильно розповісти дітям про людське різноманіття та війну, у межах дискусії на фестивалі «Вчителі майбутнього» розповіла Соломія Бойкович — експертка з дошкільної освіти, співзасновниця та очільниця ГО «Добра освіта» та співзасновниця мережі дитячих садків «Пташеня. Дитячий простір» у Львові.

Журналістка ІА Дивись.info відвідала подію та розповідає ключове про важливість розуміння людського різноманіття зі слів спікерки.

Чому важливо говорити з дітьми про «інакшість»

Говорити з дітьми про те, що відбувається в країні, зокрема про війну, є необхідністю. Зі слів Соломії Бойкович, коли дорослі відкрито говорять з дітьми на складні теми, це допомагає зняти з них страхи та прибирає табуйованість.

У публічному просторі є багато людей з протезами, на колісних кріслах, зі слуховими апаратами або з поведінковими особливостями. Фахівчиня зазначає, що в суспільстві досі бракує культури прийняття іншості, і саме тому багато дорослих не знають, як говорити про це з дітьми в спокійний і природний спосіб.

Діти, за її словами, зчитують усе, що відбувається навколо. Вони бачать тривогу дорослих, помічають відмінності між людьми, чують розмови. Якщо з ними не говорити, вони самі формують уявлення про світ — часто ґрунтуючись на фразах чи емоціях, які чують випадково. Так починається формування стереотипів, коли початкове широке бачення світу поступово звужується.

Соломія Бойкович наголошує: діти народжуються як чистий аркуш. Завдання дорослих — показати їм цінності й певне світосприйняття, але водночас не нав’язати власну стереотипну рамку. Вона звертає увагу на фрази, які досі побутують у щоденному спілкуванні, наприклад: «дівчинка має бути охайною» або «ти ж хлопчик, маєш бути мужнім».

«Дівчатка і хлопчики — це просто діти. Вони всі можуть бути бруднюлями і всі можуть бути чистюлями», — каже фахівчиня.

Вона також зазначає, що навіть поділ іграшок у магазинах на «дівчачі» й «хлопчачі», а також кольорове маркування — ще один приклад стереотипного мислення, яке передають дорослі. Соломія Бойкович підкреслює: важливо не мовчати про реальність і не залишати дитину наодинці з питаннями. Якщо з дітьми не говорити, то уявлення про інших вони формуватимуть самостійно — іноді на основі упереджень.

Соломія Бойкович наголошує, що розмови про людське різноманіття в умовах війни мають глибший сенс, ніж здається на перший погляд. Вони не лише допомагають дитині прийняти відмінності інших, а й виховують співчуття, емпатію, вдячність, стійкість і повагу.

«Коли ми бачимо людей з інвалідністю, ми можемо зреагувати в два способи. Проявити жалість, але це є дуже поганий спосіб, або проявити вдячність», — зазначає вона.

Уявлення про людяність формує те, як дорослі пояснюють різноманіття.Фахівчиня вважає, що любов до інакшості можна виховати з дитинства, і це стане основою внутрішньої опори для самої дитини.

У розмовах про інклюзивність, додає вона, варто пам’ятати: інклюзивне середовище значно ширше, ніж ми собі уявляємо. Ідеться не лише про доступність чи адаптацію, а про виховання цінностей і ставлення до інших без упереджень. Це дозволяє створити таке середовище, де всі — рівні, важливі й цінні.

Вона звертає увагу й на те, що дитина змалечку має відчувати власну цінність не через досягнення, а просто через факт свого існування. Це, на її переконання, особливо важливо для формування здорової самооцінки.

Як навчати дітей приймати різноманіття: іноземні практики

Зі слів фахівчині, в роботі з дітьми важливо орієнтуватися не лише на міжнародні практики, а й адаптувати їх до українського контексту.

Одною з таких практик є антиупереджене виховання. Це підхід, що охоплює не лише розмови з дітьми, а є частиною всього освітнього процесу. Соломія Бойкович наголошує: сказати дитині один раз, що всі рівні й важливі — недостатньо. Цінності мають формуватися поступово, через постійну роботу, через звичні побутові речі, ігри, читання, розмови.

На її думку, розуміння справедливості, рівності та унікальності кожної людини має бути інтегроване в повсякденне життя. Вона наводить приклад звичайних дитячих ігор, коли одна команда виграє, а інша програє. У таких ситуаціях важливо постійно повторювати: ми всі важливі, всі рівні, ми — команда. Це поступово формує правильне ставлення.

Фахівчиня підкреслює: упередження й стереотипи не є вродженими — діти засвоюють їх, спостерігаючи за дорослими. Саме тому відповідальність за те, як формується дитяче світосприйняття, лежить на суспільстві — батьках, вихователях, старших.

Вона також згадує практику «коріння емпатії», поширену в початкових школах США. У межах цієї ініціативи в клас приходить мама з немовлям, і діти спостерігають за дитиною, аналізують її емоції, розповідають про свої почуття. Після впровадження такої програми фахівці фіксували зростання рівня чутливості серед дітей. Але ця практика потребує послідовності та тривалості.

Іншим прикладом вона називає ознайомлення дітей з життям людей з інвалідністю. Соломія Бойкович наголошує, що у Львові є два центри, пов’язані з інклюзією та протезуванням військових. Один із них — Superhumans. Центр організовує екскурсії, де діти можуть поставити свої запитання, побачити процес реабілітації, поговорити з працівниками.

Ще одним підходом до виховання прийняття є методика Persona Dolls, яка виникла у Великій Британії. Цей проєкт передбачає використання спеціальних ляльок, з якими працюють у дитячому садку. Ляльки можуть бути різного розміру, і кожна з них має власну історію, зокрема — пов’язану з певною особливістю.

Педагог приносить таку ляльку на ранкову зустріч із дітьми, де вони разом знайомляться з її історією. Наприклад, вихователь розповідає, що лялька має порушення зору чи слуху. Після цього діти можуть висловити свої думки, поставити запитання або відреагувати на розповідь.

«І якщо діти, наприклад, якесь некоректне формулювання у них звучить, то вихователь може це в дуже природний, звичайний спосіб відповідно злагодити і виправити дитину», — пояснює Соломія Бойкович.

Лялька стає постійною частиною дитячого колективу — вона відвідує заняття, прогулюється разом із дітьми, присутня під час спільних ігор та прийомів їжі. Таким чином діти поступово звикають до різноманіття та розвивають емпатію.

Що таке безбар’єрність і як про це говорити з дітьми

«Безбар’єрність — це коли на кріслі колісному ми можемо дістатись усюди, але разом з тим безбар’єрність — коли гуляти місто ми можемо всі», — пояснює фахівчиня.

Йдеться не лише про доступність для людей з інвалідністю. Це також зручність для мам із візками, пішоходів, людей літнього віку. Безбар’єрність — це логічні переходи, а не спуски в підземні переходи, широкі двері замість вузьких проходів, відсутність зайвих сходів.

Діти щодня перебувають у цьому міському середовищі: вони гуляють на майданчиках, їздять у транспорті, бувають у магазинах чи на вокзалах. Саме тому природно звертати їхню увагу на ці елементи простору.

Соломія Бойкович наводить приклад звукового світлофора — діти можуть самі звернути увагу на його звук і поставити запитання. І тут — момент для пояснення: що це допомога для людей з порушенням зору.

Коли йдеться про різноманіття, важливо бути готовими до таких тем і мати базові знання. Зокрема, як коректно говорити про людей, які користуються протезами, слуховими апаратами, мають порушення зору чи пересуваються на кріслах колісних.

Перший крок — завжди використовувати коректні формулювання, не лише тоді, коли «треба», а постійно. Вчити дітей цьому теж варто системно, а не разово.

Фахівичня наголошує, що для цього можна скористатися ресурсами — зокрема, «Довідником безбар’єрності». Там є статті про різні категорії людей і практичні поради, як спілкуватися без дискримінації. Це стосується не лише людей з інвалідністю, а й, наприклад, мам із візками. За її словами, важливо уникати формулювань, які можуть неусвідомлено принижувати або знецінювати. До прикладу, замість «їздить на колісному кріслі» краще використовувати вислів «ходить на колісному кріслі». Зокрема, не можна використовувати некоректні вислови, як-от «інвалід», «глухий» чи «калясочник».

Коли з вуст дитини лунає некоректна фраза, важливо не соромити її, а пояснити, як казати правильно.

У спілкуванні з дітьми також важливо створити атмосферу довіри та безпеки — саме тоді вони охоче ставитимуть запитання. Як зауважує Соломія Бойкович, якщо дитина почувається комфортно, вона не боїться ділитися переживаннями, спостереженнями і сумнівами. Варто не лякатися запитань, на які дорослий не має миттєвої відповіді. У таких випадках достатньо чесно сказати, що потрібен час, щоби дізнатися більше, і пообіцяти повернутися до розмови. Діти часто повторюють одні й ті самі запитання — і це частина засвоєння досвіду.

Те саме стосується розмов про безпеку — наприклад, пояснень під час повітряної тривоги. Повторення подібних фраз допомагає дитині заспокоїтись, відчути себе в безпеці. Так формується довіра до дорослого і впевненість у тому, що все під контролем.

Ще один принцип — простота. У розмовах із дітьми не варто вдаватися до складних термінів і абстракцій. Навпаки — приклади мають бути близькими та зрозумілими. Якщо йдеться про протези, можна розповісти, що людина втратила руку чи ногу, а завдяки новим технологіям отримала нову кінцівку, яку можна крутити чи використовувати для особливих рухів. Такий фокус зміщує увагу з втрати — на нові можливості.

Хорошими прикладами можуть бути українські учасники Invictus Games та Паралімпійських Ігор. Соломія Бойкович переконана: коли дитина бачить спортсмена на колісному кріслі, який фехтує, стрибає чи виграє медалі, — вона сприймає це як щось звичне.

Ключовий підхід — бачити в людині не її обмеження, а унікальні риси. Якщо дитина запитує про людину з протезом, не варто зосереджуватися на тому, чого вона не може. Варто говорити про те, що вона може робити по-іншому або навіть краще.

Окрема увага — особистим кордонам. Дітей з раннього віку варто вчити, що люди з інвалідністю не зобов’язані розповідати свою історію. Водночас важливо прищеплювати розуміння, що відмова від контакту — це нормально, її треба сприймати з повагою.

Батькам і педагогам експертка радить не робити припущень щодо причин інвалідності. Вона наголошує: «Це може бути інтимною темою. Якщо ми її озвучуємо від себе, то формуємо стереотип».

Практичний підхід — створення інклюзивного простору у групі. На думку Соломії Бойкович, доцільно розмістити у приміщенні прості й зрозумілі візуальні повідомлення, як-от: «Ми всі рівні». За можливості варто залучати дітей до створення таких матеріалів. У щоденній роботі можна також використовувати тетматичні допоміжні матеріали — книжки, іграшки, інтерактивні заняття.

Як говорити з дітьми про війну

У спілкуванні з дітьми про війну найважливіше — визнати їхні почуття й не знецінювати переживання. Зі слів Соломії Бойкович, деякі діти можуть різко реагувати на гучні звуки чи повітряну тривогу. У таких ситуаціях важливо дати зрозуміти, що їхній страх — це нормально: «Так, я розумію, що тобі страшно».

Батькам варто бути готовими неодноразово відповідати на одні й ті самі тривожні питання — наприклад, чи не зруйнують дитячий садок, або чи не впаде ракета. Водночас дорослі мають зберігати спокій і впевненість, адже діти насамперед зчитують реакцію близьких дорослих. «Не подія травмує, а реакція важливої дорослої людини на цю подію», — пояснює фахівчиня.

Вона застерігає від необґрунтованих обіцянок. Коли йдеться про дітей, чиї батьки на фронті або які стали вимушеними переселенцями, не варто запевняти, що війна закінчиться наступного літа або що всі точно повернуться додому.

Окрему увагу Соломія Бойкович звертає на щоденну комунікацію: діти чують навіть те, що адресоване не їм. Якщо в родині обговорюють складні події — наприклад, ракетний удар або загибель — важливо стежити за тоном і словами. Інакше дитина може домислити деталі та уявити ситуацію ще страшнішою.

Говорити про війну варто простою мовою, зрозумілою для віку дитини. Експертка радить наводити аналогії з повсякденного життя. Наприклад, якщо хтось у пісочниці забирає чужу іграшку, це викликає обурення. Так само українці захищають своє — і кордони, і дім.

Трапляється, що часто батьки намагаються захистити дитину від негативного досвіду, вигадуючи казки або применшуючи небезпеку. Такий підхід, за словами Соломії Бойкович, створює ще більше міфів і ускладнює сприйняття реальності: «Дітям теж потрібен негативний досвід. Вони мають проживати розчарування відповідно до свого віку, аби стати дорослими зі стержнем». Саме тому важливо відповідати на запитання і не уникати складних тем.

Нагадаємо, що нещодавно на YouTube ІА Дивись.info вийшов другий епізод подкасту «Мозок не болить» про те, як правильно говорити з військовими.