День УПА: якими були відомі упівці та упівки, що діяли на Львівщині

До Дня УПА, 14 жовтня, ІА Дивись.info розповідає про відомих членів УПА зі Львівської області.

Роман Шухевич

Роман Шухевич народився 1907 року у селі Білогорща поблизу Львова в родині, яка відігравала помітну роль у культурному та громадському житті Галичини: прадід перекладав класику, дід був відомим науковцем, батько — суддя й політичний комісар ЗУНР. Після поразки визвольних змагань родина зазнала репресій — батьків заслали й вони померли у засланні.

Дитинство й юність хлопця пройшли між навчанням, музикою та спортом: він грав на фортепіано у Львівській опері, був пластуном і захоплювався планеризмом. Паралельно формувалися його політичні переконання — у домі Шухевичів бував Євген Коновалець, а сам Роман вступив у лави УВО та пізніше ОУН.

У міжвоєнний період він брав участь у радикальних акціях протесту проти антиукраїнської політики польської влади, служив у польській армії та за псевдо «Дзвін» став бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. На Варшавському процесі 1935–1936 років відстоював право говорити українською й пояснив свій вибір словами: «Це був наказ мого серця».

Через неможливість знайти роботу Роман Шухевич заснував 1937 року рекламну фірму «Фама», яка швидко розрослася й одночасно слугувала легальним прикриттям для діяльності ОУН. Він також долучився до створення Карпатської Січі та згодом очолив крайову структуру ОУН на Західноукраїнських землях, готуючи військові кадри й розбудовуючи підпільну мережу.

У підпіллі Роман Шухевич провів понад сім років і став головнокомандувачем УПА. У березні 1950 року, коли чекісти вийшли на його слід, він вступив у бій; після вбивства майора Ревенка, щоб не потрапити в полон, вистрелив собі в скроню.

Більше про життя Романа Шухевича — у нашому матеріалі за посиланням.

Василь Кук

Василь Кук народився 13 січня 1913 року у селищі Красне на Львівщині в багатодітній сім’ї. Батько Степан працював на залізничній станції, а Василь був другим сином серед восьми дітей. Вже змалку він долучався до націоналістичного середовища: разом із братами Ілярієм та Ільком став членом ОУН. Навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа», був пластуном куреня імені Івана Богуна та в 16 років вступив до Юнацтва ОУН.

Після II Великого Збору ОУН Василя Кука призначили членом Проводу організації, де він очолив організаційну референтуру. Навесні 1941 року він організував Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу до східних областей України, а в червні того ж року став головою Львівської провідної похідної групи. Ця група 30 червня 1941 року прибула до Львова й організувала Народні Збори, на яких проголосили Акт відновлення Української Держави.

У 34 роки Кук став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після загибелі генерала у 1950 році його обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. Проте радянські спецслужби заарештували його через кілька років, після чого чоловік відбув шість років у радянських тюрмах і таборах під номером «300». У 1960 році його звільнили, і він написав «Зречення Василя Кука», у якому визнавав радянську владу та закликав екзильні українські організації припинити боротьбу.

Після звільнення Кук проживав у Києві, займався науковою діяльністю в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук УРСР. Він опублікував низку праць, присвячених історії УПА та українського національного руху. Попри підозри щодо співпраці з КДБ, жодні звинувачення проти нього так і не підтвердили.

Василь Кук помер 9 вересня 2007 року у віці 94 років і був похований у рідному Красному на Львівщині.

Більше про життя Василя Кука — у нашому матеріалі за посиланням.

Микола Арсенич

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 року в селі Березів-Нижній на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Навчався у Коломийській гімназії, де вступив до молодіжної організації «Пласт», діяльність якої невдовзі заборонила польська влада.

Після закінчення гімназії Арсенич переїхав до Львова, де навчався на юридичному факультеті університету, але 1937 року був заарештований за належність до ОУН. Польський суд засудив його до трьох років ув’язнення, а пізніше він потрапив до концтабору Береза-Картузька. Звільнення прийшло у вересні 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною. Чоловік вийшов із львівської тюрми «Бригідки» і переїхав до Кракова, де працював разом із лідерами українського підпілля — Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Василем Куком та Миколою Лебедем.

У Кракові він пройшов спеціальне військове навчання та долучився до створення контррозвідки ОУН. Після розколу організації у 1940 році підтримав фракцію Бандери й став заступником Миколи Лебедя. Уже 1941 року, за наказом Бандери, Миколу Арсенича призначили керівником Служби безпеки ОУН. Він організував розгалужену мережу контррозвідки, що охоплювала всі території діяльності підпілля, впровадив суворі правила конспірації та внутрішньої дисципліни. Саме під його керівництвом СБ ОУН стала потужною спецслужбою визвольного руху.

У 1943 році Микола Арсенич долучився до створення Української повстанської армії, відповідаючи за внутрішню безпеку. Він запровадив систему перевірки новобранців і вимагав абсолютної відданості справі. Попри постійну небезпеку, продовжував керувати підпіллям і часто особисто перевіряв роботу місцевих осередків. У 1946 році Українська головна визвольна рада нагородила його Золотим Хрестом заслуги — однією з найвищих відзнак повстанців.

Життя чоловіка трагічно обірвалося 23 січня 1947 року під час оточення радянськими військами в криївці біля села Жуків на Тернопільщині. Розуміючи безвихідь, він знищив документи, застрелив дружину та покінчив із собою, щоб не потрапити до рук Міністерства державної безпеки СРСР.

Більше про життя Миколи Арсенича — у нашому матеріалі за посиланням.

Петро Федун

Петро Федун народився 23 лютого 1919 року в селі Шнирів на Львівщині в родині селян. З дитинства мріяв стати лікарем і вступив до Львівського медичного інституту. Його плани перервала війна: окупація українських земель визначила для нього інший шлях — не медичний, а визвольний. Згодом він став одним із провідних ідеологів та організаторів Української повстанської армії.

Після приєднання Галичини до Радянського Союзу 21-річного студента призвали до Червоної армії. Він служив у артилерійському полку на Дніпропетровщині, закінчив курси командного складу в Одесі, отримавши звання молодшого лейтенанта. На початку німецько-радянської війни потрапив у полон, але зумів утекти. У 1942 році повернувся до Львова, відновив навчання і водночас долучився до антинацистського підпілля ОУН, членом якого був ще з гімназійних років.

У березні 1944 року Петро Федун перейшов на нелегальне становище й активно працював у підпіллі, підписуючи свої праці псевдонімом «Петро Полтава». Завдяки організаторським здібностям швидко став одним із ключових діячів пропагандистського напрямку. У 1944–1946 роках він очолював політвиховний відділ штабу УПА-Захід, а в 1946–1949 роках — політвиховний відділ Головного військового штабу УПА.

У 1945 році Федуна призначили референтом пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН, а згодом він очолив референтуру пропаганди Проводу ОУН на українських землях. У 26 років йому доручили керівництво всією пропагандистською діяльністю підпілля, зокрема Головним осередком пропаганди та Бюро інформації Української головної визвольної ради.

До кінця життя Петро Федун залишався одним із провідних ідеологів українського визвольного руху. 23 грудня 1951 року його бункер у Карпатах оточили війська МГБ. Не бажаючи потрапити в полон, він застрелився.

Михайло Дуда

Михайло Дуда народився 21 листопада 1921 року в селі Сороки-Львівські, нині Пустомитівського району Львівщини, в інтелігентній та побожній сім’ї Івана Дуди. У місцевій школі хлопець займався самоосвітою, набуваючи знань з історії, географії та літератури, цікавився військовими формуваннями княжих і козацьких часів України, а також бойовими діями армії УНР і ЗУНР.

Михайло Дуда долучився до ОУН у 1937 році, а в 1939 році пройшов диверсійну підготовку у Німеччині. У 1941 році вступив до українського батальйону «Роланд». Від 1943 року він активно працював в УПА, передусім як інструктор в унтер-офіцерській школі. У травні 1944 року, як хорунжий, організував першу сотню УПА у Надсянні, а від червня став її командиром.

Під керівництвом «Громенка» сотня займалася військовим вишколом, охороною українського населення та участю у бойових операціях. У вересні 1944 року сотня брала участь у Карпатському рейді, а згодом демобілізувалася через обставини воєнного часу. У 1945 році Михайло Дуда відновив свою сотню на базі старих кадрів та рекрутів із Самооборонних Кущевих Відділів, отримавши назву «Ударник-2» і став першою сотнею Перемиського куреня.

Протягом 1945–1947 років «Громенко» активно брав участь у боях із польськими військами та охороні українського населення під час «Акції Вісла». У травні 1947 року сотня «Громенка» отримала наказ перейти на захід і роз’яснювати світу про боротьбу УПА. Після 99 днів маршу через Західну Лемківщину, Великі та Малі Татри, через Чехословаччину і Австрію, частини сотні прибули до Західної Німеччини. Всього з усієї сотні дісталося 60 бійців.

У 1948–1949 роках Михайло Дуда був членом Місії УПА за кордоном. 31 травня 1950 року він із групою кур’єрів був скинутий на території УРСР, де через аварію з парашутом отримав поранення. Протягом місяця йому та побратимам вдалося уникати переслідування МГБ, але 7 липня 1950 року «Громенко» разом із частиною групи був оточений і загинув, відбиваючись до останнього набою.

Олекса Гасин

Олекса Гасин, відомий під псевдо «Лицар», народився 18 липня 1907 року в селі Конюхів Стрийського району на Львівщині. Він походив із багатодітної родини Гасинів, мати Катерина рано залишила дітей напівсиротами, а батько одружився вдруге. Разом із братами Григорієм і Юрієм, Олекса після закінчення народної школи вступив до Стрийської гімназії. В юності він активно долучався до «Пласту», товариств «Просвіта» та «Сокіл», де здобував перші навички військової дисципліни та патріотичної підготовки.

Після гімназії хлопець відслужив рік у польському війську, пройшов школу підхорунжих у Цєшині та практикував у 61-му піхотному полку в Бидгощі. Згодом Олекса Гасин навчався у Львівській політехніці та разом із Євгеном Коновальцем працював над першим сучасним українським «Військовим підручником», який видали в Канаді.

Активна участь у визвольному русі почалася ще з діяльності у «Просвіті» та «Соколі», а згодом хлопець очолив підпільну друкарню в Монастирці, де виходила вся організаційна література ОУН. Його неодноразово арештовували польська влада — у 1930, 1931, 1934 та 1935 роках, зокрема за участь у протестах проти полонізації шкіл і роботу у підпільній друкарні. У тюрмі «Береза Картузька» він не припиняв освітньої роботи, видавав рукописний часопис «Крати», пояснюючи значення моральних і націоналістичних понять. Після звільнення Гасин виїхав за кордон, де продовжував підготовку військових кадрів для Карпатської України та військових курсів ОУН у Німеччині та Австрії.

Повернувшись в Україну під час проголошення Акта відновлення держави у Львові 30 червня 1941 року, чоловік зайняв посаду першого заступника у міністерстві військових справ уряду Ярослава Стецька та організував «УПА-Захід». Він командував таємною старшинською школою «Олені» у Рожанці, створивши своєрідну повстанську республіку, де німці та більшовики не наважувалися проникати. У грудні 1943 — січні 1944 року Олекса Гасин був першим начальником Головного військового штабу УПА, але згодом передав посаду через стан здоров’я.

Полковник УПА загинув у січні 1949 року у Львові, ймовірно, вистреливши собі в голову, рятуючись від переслідувань МГБ. Місце поховання Олекси Гасина досі невідоме.

Катерина Зарицька

Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року в Коломиї в інтелігентній родині. Батько Мирон, син священника, був відомим математиком і професором Львівського університету, а мати Володимира також походила зі священницького роду. Дівчина була єдиною дитиною і змалку отримала гарну освіту. Під час навчання у львівській приватній гімназії сестер Василіянок вона долучилася до юнацтва ОУН, стала референткою відділу пропаганди та входила до бойово-розвідувальної п’ятірки під керівництвом Марії Кос.

У 1934 році після ліквідації польського Міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького Катерину Зарицьку засудили до 8 років тюрми за допомогу виконавцю замаху, пізніше термін скоротили до 4 років. У в’язниці вона зустріла свого майбутнього чоловіка Михайла Сороку (член Крайового Проводу ОУН. В'язень ГУЛАГу). Подружжя одружилося у листопаді 1939 року у Львові, проте вже у березні 1940-го НКВД заарештував їх за діяльність в ОУН. Катерина народила сина Богдана у в’язниці, але змушена була віддати його батькам на виховання.

Під час німецької окупації Львова в 1941 році жінка втекла з в’язниці і організувала підпільну жіночу мережу, займалася політосвітою та забезпеченням ліками. З 1943 року вона очолювала Український Червоний Хрест, працювала у відділі пропаганди ОУН і писала статті під псевдо «У.Кужіль». У 1945 році отримала Срібний хрест заслуги УПА. Під псевдо «Монета» вона була зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича, облаштовуючи конспіративні квартири та забезпечуючи безпеку підпільних структур.

21 вересня 1947 року Катерину заарештувало МГБ. Вона поранила одного зі співробітників і намагалася отруїтися, але вижила. Протягом року відмовлялася свідчити проти побратимів. У 1948 році отримала вирок 25 років виправно-трудових таборів. У в’язницях Львова, Верхньоуральська та Владімірського централу Катерина вивчила французьку мову та підтримувала зв’язок із чоловіком через листування, навіть перебуваючи у суворих умовах.

Після звільнення у вересні 1972 року вона оселилася у Волочиську на Хмельниччині, де опікувалася політв’язнями та продовжувала активну діяльність. Її чоловік Михайло Сорока помер у таборі за рік до цього, і вони змогли возз’єднатися лише після смерті: у 1991 році прах Катерини та Михайла перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Марія Савчин

Марія Савчин народилася 1 жовтня 1925 року в селі Задвір’я неподалік Львова в багатодітній селянській родині. Молодь села активно користувалася бібліотекою «Просвіти», брала участь у діяльності патріотичного товариства «Сокіл», драматичних та танцювальних гуртках.

Підліткова пора Марії Марії збіглася із прихід Червоного війська у вересні 1939 року. Після переїзду до Львова вона вступила до Академічної гімназії, де зблизилася з Олею Зеленюк, яка стала її провідницею у світі національного руху. Разом вони відвідували бібліотеку, читали історичні книги та брали участь у вишкільних сходинах юнацтва ОУН, що формувало у Марії активну громадянську позицію.

У 1942–1943 роках Марія Савчин стала зв’язковою референта Служби безпеки Крайового Проводу ОУН у Львові та на околицях, переписувала вишкільні матеріали та супроводжувала підпільників. Під час німецької окупації вона працювала машиністкою в Психотехнічному інституті, що давало їй легальне прикриття для підпільної діяльності.

Після закінчення середньої освіти у Перемишлі Марія Савчин активно брала участь в організаційній та медичній роботі Українського Червоного Хреста, навчала санітарок і готувала медичні матеріали для УПА. Вона залишалася поруч із чоловіком Василем Галасою, з яким уклала шлюб у травні 1945 року, і народила двох синів — Зенона та Петра. Під час повоєнного підпілля радянських спецслужб жінка виконувала відповідальні завдання, підтримувала зв’язкову мережу і брала участь у конспірації, що гарантувало безпеку підпільників та збереження важливих документів.

У 1954 році Марія Савчин емігрувала до США, де продовжила зберігати пам’ять про визвольну боротьбу, повідомляючи українську діаспору про плани радянських спецслужб. В Америці вона була активною громадською діячкою, очолювала відділ Союзу Українок Америки та видала свої спогади «Тисяча доріг». Марія Савчин померла 22 квітня 2013 року, залишивши спадок живої пам’яті про українську визвольну боротьбу середини ХХ століття.

ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.