Чому дівчата ворожили на Андрія та до чого тут еротичний підтекст — львівська дослідниця

Про те, якими були традиції на Андрія і чому батьки охоче відправляли свої дітей на вечорниці, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.

Для чого взагалі ворожили

За словами дослідниці, більшість відомих Андріївських, Катерининських та інших обрядових ворожінь традиційно пов’язані з неодруженою молоддю, адже значна частина з них має шлюбно-матримоніальний характер. Водночас вона наголошує, що в календарній обрядовості існує значно ширший спектр дивінацій — передбачень, які ніяк не стосуються майбутньої шлюбної долі.

Науковиця пояснює, що поряд із молодіжними були й господарські ворожіння, а також практики, пов’язані з передбаченням здоров’я чи погодних умов на наступний рік. Такі спроби дізнатися майбутнє, за її словами, є спільними для багатьох культур і сягають найдавніших часів. Зокрема, у Стародавньому Римі існували гаруспіції — ворожіння за нутрощами тварин, які застосовували для прогнозування перебігу зими.

Леся Горошко-Погорецька додає, що подібні погодні «прикмети-ворожіння» збереглися і в українській традиції: приміром, спостереження «зелене Різдво — білий Великдень» чи інші народні тлумачення зимової погоди.

Вона також звертає увагу на те, що саме слово «ворожіння» має кілька трактувань. Частина дослідників ототожнює його з ворожбою — магічними практиками, коли до знахарок або відьом зверталися по допомогу для впливу на ситуацію, зокрема у справах кохання. Інше тлумачення пропонує розрізняти ворожіння у широкому та вузькому сенсах: як магічну дію або як гадання-дивінацію, коли людина спостерігає за результатом, не втручаючись у нього. «Саме до такого типу належить більшість обрядових ворожінь на Катерини чи на Андрія», — зазначає дослідниця.

Як з'явилися традиції на Андрія

Леся Горошко-Погорецька зазначає, що визначити момент зародження цього свята складно, адже традиції формуються поступово. За її словами, етнографічні записи, які фіксують календарні звичаї, здебільшого походять лише з XIX–XX століть, тоді як самі обряди існували значно раніше. У науковій літературі можна зустріти поділ на те, що Катерини вважають «святом дівочої долі», а Андрія — «святом парубочої долі», однак, як наголошує дослідниця, ці уявлення не є універсальними. На західноукраїнських теренах ворожіння традиційно зосереджували саме навколо Андрія, незалежно від того, чи виконували їх дівчата чи хлопці.

Фахівчиня пояснює, що у традиційному суспільстві хлопці також могли ворожити, але зверталися до таких практик значно рідше. Це пов’язано з тим, що чоловіки вважали активною стороною у шлюбному процесі, тоді як дівчата мали пасивну роль — вони чекали на сватів і фактично не могли вплинути на ситуацію. Дослідниця зазначає, що існували поодинокі випадки, коли дівчата самі сваталися до хлопців, але такі явища були радше винятками, пов’язаними з безвихіддю, ніж паралельною нормою.

Саме тому, підкреслює вона, дівчата частіше вдавалися до ворожінь — прагнення дізнатися про свою долю було для них сильнішим, адже незаміжня жінка в традиційному середовищі нерідко зазнавала осуду. «Нормальний сценарій життя — це вирости, одружитися й народити дітей. Для традиційного суспільства він був єдино правильним», — каже дослідниця.

Вона додає, що свято Андрія асоціюється з парубочою громадою не лише через поширені ворожіння, а й через сам образ святого. Ім’я Андрій пов’язували з поняттям чоловічої сили, тому в культурних уявленнях воно нерідко набувало значення «свята парубочої долі».

Як організовували вечорниці вдавнину

Дослідниця пояснює, що організація Андріївських вечорниць мала свій чіткий ритм і логіку. Ворожіння традиційно відбувалися не в сам день Андрія, а напередодні — на святого мученика Парамона, тобто ввечері та вночі перед святом. Вона зазначає, що класично вечорниці складалися з трьох основних елементів: дівочих і парубочих ворожінь, кусання калити та різноманітних бешкетів. Водночас дослідниця наголошує, що локальні традиції сильно відрізнялися: десь бешкети були дуже активними, а десь їх майже не практикували; в одних селах кусали калиту, а в інших цей звичай взагалі не був відомий.

Калита могла мати різні назви — калета, калата, халата, кабала, гала, бакала, корж чи навіть король. Йшлося про круглий корж із діркою посередині, спечений зі пшеничного або житного борошна. Воду для тіста часто брали «непочату» — тобто ту, яку набирали ще до світанку, перш ніж хтось встиг доторкнутися до криниці. Дівчата замішували тісто разом, адже випікання калити було спільною справою і одним із приводів зібратися в вечорничній оселі.

Дослідниця нагадує, що вечорнична оселя — це не просто будь-яка хата і не громадська будівля, яких тоді ще не було. Її спеціально винаймали: або в удови, або у подружжя без дітей — де було достатньо місця. Вечорниці тривали приблизно пів року — від осені до весни, і не всі зібрання були святковими. Більшість вечорниць були робочими: там шили, пряли, дерли пір’я, лущили квасолю, шаткували капусту, вишивали чи виконували іншу хатню працю.

Лише окремі вечорниці — такі як на Андрія чи Катерини — вважали особливими: там уже бавилися, іноді наймали музиків, танцювали й проводили ворожіння. У центральній Україні траплялась також «складчина»: кожна дівчина приносила щось до столу, щоб вечір був і святковішим, і ситнішим.

Леся Горошко-Погорецька пояснює, що в одному селі могло діяти кілька вечорничних осель — на різних кутках. Тому нерідко траплялося, що брати і сестри відвідували різні вечорниці. Це було пов’язано як із нормами пристойності, так і з практичними міркуваннями. Зі слів науковиці, у традиції українців існували різні типи вечорниць: одні тривали до 10–11 години вечора, інші — «досвітки» — передбачали ночівлю молоді. Для західних теренів України спільна ночівля траплялася рідше, але на Київщині, Черкащині, частково на Поліссі та півдні таку традицію фіксували.

Вона підкреслює, що сучасні міфи про «сороміцькі практики» на вечорницях виростають саме з цих етнографічних записів. «Катерина Шевченка не з’явилась би просто так, — зауважує дослідниця. — Оповіді про покриток свідчать, що сексуальна мораль у молодіжному середовищі була складнішою, ніж це інколи уявляють». Водночас на заході України таких записів немає. Це не доводить, що явища не існувало, але не дозволяє робити певних висновків.

Вона також нагадує про спостереження Івана Франка: на тих теренах, де існувала традиція спільної ночівлі молоді, у весільному обряді зазвичай був присутній обряд комори — перевірка цноти молодої з публічним винесенням простирадла. Натомість у західноукраїнських обрядах такого елементу немає. Це часто пояснюють тим, що не було самої практики спільної ночівлі, а, отже, й соціальної потреби контролювати «непорушність вінка».

Дослідниця посилається на дослідження Марії Маєрчик та Ірини Ігнатенко, які докладно описували молодіжні ночівлі у центральних регіонах. За їхніми даними, багатодітні сім’ї жили у тісних хатах, де всі спали поруч. Подружнє життя батьків у таких умовах ставало майже неможливим — і з міркувань приватності, і через ризики випадкового інцесту в темряві. Тому молодь охоче відпускали на вечорниці з ночівлею: це давало старшим шанс на приватність і водночас віддаляло братів і сестер одне від одного на ніч. Саме тому, каже дослідниця, родичам часто радили ходити у різні вечорничні хати.

Чому форма калити має еротичний підтекст

Обряд калити передбачав випікання дівчатами спеціального коржа. Його оздоблювали тим, що було доступним: сушеними вишнями, горіхами, маком, подрібненими яблуками чи ягодами. «Іноді могли прикрашати насінням конопель — багато різних складників, характерних для певного періоду», — пояснює Леся Горошко-Погорецька. Згодом у декорі з’явилися й цукерки.

Насіння у традиції мало символ родючості: «Бо ти сієш — воно проростає, дає новий плід. А з конопель чи льону можна було й олію зробити, і полотно виткати — тобто це про забезпечення життя», — зазначає дослідниця.

Калиту випікали сухою та протягували крізь неї червону стрічку чи шнурок. Її підвішували на сволок або на гак, до якого зазвичай чіпляли колиску. Головним завданням учасників було вкусити калиту. У дійстві брали участь два персонажі. Перший — пан Калитинський (також пан Коржинський, пан Сторож, Писар), який «охороняв» корж і тримав стрічку так, щоб смикати її та підіймати калиту. А ще був пан Коцюбинський, який мав підстрибнути й вкусити калиту, не розсміявшись.

«Основна умова була така: ти, коли кусаєш калиту, не мав права посміхнутися, засміятися, тобто показати зуби», — пояснює дослідниця. Водночас пан Калитинський смішив його та смикав стрічку, змушуючи калиту підстрибувати.

Зазвичай давали одну або три спроби. Якщо хлопцеві вдавалося відкусити шматочок, його вважали спритним і вдалим. Якщо ні — застосовували символічну «кару». «Для того був такий "квач": розводили ріденьку сажу, на Волині її називали “халамушка” чи “халамула”, і тим писаком мали по носі провести — так позначали, що не зміг вкусити», — описує дослідниця.

Після цього наступний учасник проходив випробування, поки кожен не мав своєї черги. Іноді після хлопців калиту могли кусати й дівчата.

Символіка калити має різні наукові трактування. «Одні вчені кажуть, що це люнарний символ — знак місяця. Інші кажуть, що це солярний символ, тобто сонце», — каже Леся Горошко-Погорецька. Вона наголошує, що обряд пов’язаний із періодом, коли ніч найдовша: «Ми прямуємо до зимового сонцестояння — тоді, коли день найкоротший, а після того народжується нове сонце». За її словами, надкушена калита символізувала завершення старого річного циклу й народження нового.

Після завершення гри калиту ділили між усіма присутніми. Побутувала й примовка: «Калита, калита, солодка була, тепер ми її з’їли — за женихом полетіли». Часто хлопці мусили «заслужити» свій шматок, тоді як дівчата роздавали частини коржа вільніше. Хлопці іноді навіть відкуповувалися грішми.

Після поділу калити святкування продовжувалося — вечеря, співи, колядування. А дівчата могли переходити до наступного ворожіння. «Якщо дівчата робили калиту, то після того вони могли йти “сіяти коноплі” — це теж було поширене ворожіння», — зазначає етнологиня. Якщо ж обряд калити не проводили, дівчата просто виконували інші різдвяно-андріївські ворожіння.

Окрім космологічних значень, калита має й іншу — еротичну символіку. Леся Горошко-Погорецька пояснює, що частина дослідників пов’язує цей обряд із темою ініціації та сексуальності. «Цей калач з діркою посередині, підвішений на червоній стрічці, має ще одну символіку — це символіка дефлорації. І тому питомо це була чоловіча забава, бо хто би мав здійснювати дефлорацію? Чоловіки, хлопці, парубки,» — пояснює етнологиня.

У традиційній культурі круглі предмети з отвором посередині часто мають еротичні значення. «Навіть обручка — це перстень, у який вбирається палець. Сам символ проникнення чогось довгого в кільце», — наводить приклад Горошко-Погорецька. Схожі елементи трапляються й у весільній обрядовості. «В обряді є хліб “Дивень” — це калачі різного розміру, крізь які дивилися: молода на молодого, молодий на молоду, аби роздивитися один одного і “бачити тільки себе”, щоб молода не журилася за своїм домом», — розповідає вона.

Сам принцип обряду — хлопці «кусали» калиту — пов’язаний із первинною символікою. «Те, що дівчата почали пізніше також пробувати вкусити — це вже пізніша інтерпретація, коли втрачається основний сенс обряду», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Вона наголошує, що зміна обрядової логіки є природним процесом. «Коли втрачається розуміння, для чого і чому, звичаї починають змінюватися. Люди дотримуються їх “бо в нас так”, але не можуть пояснити, що це означає. Тоді починається естетизація, хаотичні зміни, і саме розуміння обряду затрачається», — каже етнологиня.

Випікання балабушок, перекидання чобота та інші ворожіння

Дослідниця пояснює, що до приходу парубків дівчата на вечорницях займалися рукоділлям — шили, пряли, але на святкових зібраннях цей час здебільшого відводили на ворожіння. Способів було безліч. Одним із найпоширеніших було ворожіння з балабушками — коржиками чи галушками, які в різних місцевостях називали по-різному, навіть «андрійчиками» на Бойківщині. Їх місили з тіста й давали собаці або котові, спостерігаючи за тим, яку він схопить першою.

За словами фахівчині, існували десятки варіацій: від способу місення тіста до того, на якій поверхні розкладати балабушки та в якому стані має бути пес. Особливою формою була випічка на вищезгаданій «непочатій воді» — воді, яку дівчина мала принести в роті. «Хлопці, знаючи про це, ховалися біля криниці та намагалися розсмішити дівчат, щоб вода витекла. Тоді доводилося повертатися й приносити її знову», — розповідає вона. В окремих регіонах, як-от на Одещині, хлопці навіть розтягували мотузки на дорозі, щоб дівчина перечепилася і втратила воду.

Поведінка пса чи кота визначала результат: який коржик схопить першим — та дівчина першою й вийде заміж. Якщо одну балабушку тварина з’їдала, а іншу лише надкусювала, це трактували як знак, що хлопець «ходитиме, а потім кине». Дівчата інколи йшли на хитрощі — мастили свій коржик салом чи смальцем, щоб тварина швидше його винюхала. «Але це вже магічна дія, коли намагаєшся вплинути на перебіг ворожіння», — уточнює дослідниця.

За її словами, «більшість ворожінь були колективними, тому що коли дівчат було багато, правдивість висліду ворожіння сприймали як вищу». Одним із прикладів Леся Горошко-Погорецька називає «кладання крайок»: «Дівчата кожна свою крайку знімала, складали їх у корито, сито чи решето, трусили — і та крайка, що найшвидше випадала чи вистромлювалася, означала, що її власниця першою вийде заміж». Для цього, підкреслює дослідниця, треба було, щоб було багато дівчат, бо тоді був сенс порівнювати результат.

За таким самим принципом працювали й ворожіння зі взуттям. Дослідниця розповідає: «Їх всі знімали, складали кожну свою. І яка перша дійде до порогу чи вийде за поріг — та дівчина найшвидше вийде заміж».

Поширеним було також кидання чобота через хату. Дослідниця наголошує: «Колишні хати були низькі, одноповерхові, тому перекинути через них чобіт було можливо. Треба було перекинути і піти подивитися, куди впав і яким боком лежить. Як повернувся чобіт — звідти прийдуть свати». Вона додає, що хлопці нерідко втручалися: «Могли ховатися біля оселі й намагатися хопити саме той чобіт, що належав дівчині, яка їм подобалася. Але для цього треба було знати, які чоботи вона носить».

Щодо ворожінь, що дійшли до сучасності, дослідниця звертає увагу, що частина з них є пізнішими. «Наприклад, писати імена на папірцях чи прив’язувати до дати народження — це, вочевидь, пізніші новотвори, тому що в 19 столітті не всі були грамотні, а дата народження не була важливою для традиційного суспільства», — пояснює вона. За її словами, у минулому такі ворожіння мали інші форми: наприклад, могли ліпити картки з іменами на миску, пускати шкарлупку зі свічкою й дивитися, до якого імені вона пристане.

Ще одним поширеним різновидом були ворожіння з горіховими шкарлупками або з клоччям. «Брали два жмутики того повісма, підпалювали й дивилися: якщо під час згорання вони схилялися один до одного — то й хлопець із дівчиною зійдуться. Якщо відхилялися — не будуть разом», — описує Леся Горошко-Погорецька.

Етнологиня зазначає, що ворожіння з вишневою гілкою побутувало у багатьох регіонах України і мало значні локальні відмінності.

Дослідниця пояснює, що різні громади по-різному ставилися до цієї практики. На деяких територіях її активно використовували, а в інших — навпаки засуджували. Зокрема, на Черкащині, за її словами, часто записували негативне сприйняття: «Вони кажуть, що то є гріх, бо та вишнева гілка буде клясти ту дівчину: щоб людині в житті було так, як тій гілці цвісти серед зими».

Час зрізання гілки залежав від регіону: це могли робити напередодні Катерини або Андрія, а результат очікували на Різдво чи Новий рік. Ворожіння найчастіше було індивідуальним: дівчина самостійно ламала гілку й ставила її вдома. Водночас на Лемківщині траплялися колективні практики, коли кілька дівчат ставили свої гілки в одну посудину та позначали їх.

Традиція могла мати й нематримоніальні значення. Леся Горошко-Погорецька зазначає, що гілки ставили також інші члени родини, не лише дівчата: вони намагалися дізнатися про здоров’я або тривалість життя. Якщо гілка зацвітала, це розуміли як добру ознаку.

У деяких місцевостях використовували не тільки вишню. За словами дослідниці, подекуди ставили гілки смородини або смерекові, особливо в Карпатах. Хоч вони не могли розцвісти, люди стежили за тим, чи позеленіють вони взимку.

Відрізнялися і способи зрізання гілки: інколи її потрібно було ламати опівночі, іноді — лише в чужому саду. Етнологиня пояснює, що явище обрядової крадіжки було важливою частиною традиційної обрядовості. За її словами, така дія мала інше символічне значення, ніж у повсякденному житті, адже така річ в межах обряду підвищувала її статус.

На її думку, у традиційній культурі такі дії пов’язані з тимчасовим хаосом, який з’являється в ключових точках календарного чи родинного циклу. Перед важливими переходами — зміною року або зміною соціального статусу — створювали обрядовий безлад, який згодом врівноважувався.

Леся Горошко-Погорецька наводить приклад обрядової логіки, яка добре проглядається в традиції Маланки. Напередодні Нового року Маланка могла чинити безлад у хаті, а вже наступного дня посівальники «вирівнювали» порядок. «Напередодні Нового року приходить Маланка, яка щось виробляє, робить збитки. А наступного дня приходять посівальники: все засівають, бажають — і вирівнюється світопорядок».

Такий перехід від хаосу до порядку мав забезпечити добрий перебіг наступного року — здоров’я, добробут і відсутність нещасть.

За словами етнологині, подібну логіку мали й так звані «хлопчачі збитки», коли хлопці псували або переставляли речі біля домівок. Це могли бути перемоти доріг, забирання фірток, занеселення возу на хату. Такі дії мали не лише ігрову, а й символічну функцію. Збитки найчастіше робили там, де мешкали неодружені дівчата. «І це символічно відкривало їм дорогу до одруження: перед ними відкрили фіртку або ж ворота», — додає Леся Горошко-Погорецька.

Ще одна група ворожінь, дуже поширена в традиційній обрядовості, пов’язана з жеребом і предметами. «Хтось підкладав різні предмети під тарілки, а дівчина, наприклад, ходила до ріки і зачерпувала щось з дна. Залежно від того, що потрапляло — тріска, цвях, камінь — вона ворожила на майбутній фах хлопця: кам’яняр, тесляр, коваль», — пояснює етнологиня.

Окрім цього, було поширене ворожіння за допомогою рахування кілків чи колів. «Дівчата йшли до паркана і рахували кілки: дев’ятий, восьмий, якийсь інший. На тому, на якому закінчували, ворожили — вдівець чи молодець,» — розповідає вона. Кожен кілок міг мати своє значення: високий чи низький, з корою чи без, товстий чи тонкий. «Якщо без кори — бідний, якщо в корі — заможний», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Подібні практики відбувалися й у так званих «загатах» — укріпленнях навколо хат для дров. Кілки, що підтримували дрова, теж могли брати участь у ворожінні: «Дівчата рахували кілки, і залежно від того, який кілок обирали, передбачали різні ознаки чи події», — зазначає етнологиня. Такі обряди були гнучкими: починати рахунок можна було з будь-якого місця, інтерпретації могли змінюватися, і кожна дівчина обирала власний спосіб.

Яку роль мали вечорниці у соціальному житті

«Будь-які вечорниці — Андріївські чи інші — це можливість познайомитися, спілкуватися між представниками протилежної статі,» — пояснює дослідниця. Якщо у селі було кілька гуртів, то дівчата не мали права ходити від хати до хати, а ось хлопці могли. Цей рух робив їх вибірними й вимогливими: «Якщо дівчата були занадто гонорові, хлопці могли фиркнути й піти в іншу оселю. І тоді дівчата лишалися без парубків — а це дуже сумно, дуже негарно і дуже прикро», — каже етнологиня.

Саме через ці соціальні очікування дівчина мала поводитися стримано, не гонорово. Але у традиційному середовищі на дівчину водночас покладали значно більше відповідальності. Тут проявлялася нерівність, яка могла мати драматичні наслідки. «Є записи, які кажуть, що дівчата іноді втрачали цноту і навіть вагітніли до шлюбу. По-перше, через рівень освіти — вони не знали, звідки беруться діти. Не розуміли фізіології місячних. Є записи, де пишуть: порядна дівчина місячних не має. Наприклад, що в жнива, в час важкої роботи, місячні пропадають. Ну, зрозуміло, що через важку роботу, і через надмірну спеку, і через якусь там зміну клімату, воно може зникати. Але в дівчини, в якої не було менструації, очевидь, було щось негаразд», — розповідає дослідниця.

Суспільна думка була нещадною. Поговір сприймали як реальну загрозу для долі. «У традиційному суспільстві поговір — це дуже паскудна штука. З такої сім’ї не хотіли сватати дітей. Якщо була хоч підозра, що дівчина “не така”, могли так обмовити, що потім ніхто не посватає», — уточнює Леся Горошко-Погорецька. Страх перед осудом і нерозуміння фізіології штовхали деяких дівчат на участь у "притулі" — і не стільки заради розваги, скільки через тиск: «Є записи, що хлопці цим користувались. Якщо дівчина не погоджувалася, могли її соромити, погрожувати або й побити. А вона боялася відмовити», — говорить етнологиня.

Така ситуація ставила дівчину в майже безвихідне становище: з одного боку, треба бути популярною, з іншого — зберегти цноту до весілля, щоб мати змогу «донести вінець».

Саме в такому складному середовищі формувалися й практики «зловорожої магії» як відповіді на образи чи несправедливість. У весільній обрядовості трапляються згадки про ритуальні дії дівчини, яку скривдив хлопець: «Вона могла підлити молодого мертвою водою — щоб його звести зі світу в покару за те, що він її звів», — наводить приклад науковиця.

Як ворожать сучасні дівчата

Сучасні інтерпретації ворожінь, за словами Лесі Горошко-Погорецької, радше виконують розважальну функцію й побутують у молодіжних середовищах.

Найчастіше подібні практики зберігаються у студентському середовищі. Одним із найпростіших способів залишається ворожіння «на слух». «Є таке ворожіння — ходити наслухати. Прислуховуватися до звуків і їх інтерпретувати,» — пояснює етнологиня. Зокрема популярною була практика ставати під вікном і ловити випадкові слова: «Якщо чуєш “іди” — добре, бо йдеш заміж. Якщо чуєш “сиди” чи “сядь” — сидітимеш у дівках протягом року»

Ворожіння за звуками тварин теж мали значення. «Досить поширене — загавкіт собаки. Воно побутувало в обряді калатання ложками, який приурочували до Святого вечора», — каже вона. Суть була простою: дівчина збирала всі ложки зі святовечірнього столу, виходила надвір, калатала ними, і з якого боку почує пса — з того боку прийдуть свати. Проте дослідниця визнає, що в міському середовищі такі практики втрачають сенс, адже мовірність почути собаку значно менша, ніж у селі, де на кожному подвір’ї пес.

Більш універсальними залишаються ворожіння з іменами чи виливанням воску. Їх можна зробити в сучасному середовищі, реконструювати. Часто такі події організовують факультети, особливо історичні або пов’язані з етнологією: збираються студенти — у кафе чи на факультеті — і проводять саму забаву, умовну реконструкцію.

Сучасні інтерпретації часто базуються на особистих уявленнях. «Кожен, хто буде це робити, інтерпретує на свій розсуд. Хтось вважає на вислід ворожінь, хтось — ні», — зазначає Леся Горошко-Погорецька. Етнологиня наголошує, що сприйняття результату залежить від характеру людини: «Людина, яка схильна до самонавіювання, може прийняти вислід як доленосний. І тоді краще їй у такому не брати участі, бо якщо повірить, що буде зле, то буде чекати того злого».

Що робити тим, хто хоче відродити ці традиції

Леся Горошко-Погорецька радить насамперед почати з дії: «Перше, що треба зробити — сісти і почати ворожити. Коли починаєш, виникають питання, і тоді треба шукати відповіді,» — пояснює вона.

Водночас, вона підкреслює, що сучасне ставлення до ворожіння вже не таке серйозне, як колись. «Зараз ніхто не робить цього так, як робили в ХІХ столітті у селі. Людина обирає для себе, що їй цікаво, що логічно, що подобається,» — зазначає етнологиня. Логіка сучасних учасників відрізняється від обрядової логіки сільського жителя ХІХ століття, адже багато дій та символів вже не сприймають як необхідні для виживання чи продовження роду.

Цікавою є практика волочіння конопель — старовинне ворожіння, яке мало підґрунтя і в еротичних символах. «Дівчата сіяли коноплі і потім волочили їх спідницею або чоловічими штанами. Спідниця закривала геніталії, чоловічі штани відповідали нижній частині тіла чоловіка,» — пояснює науковиця. Таким чином здійснювали символічний вплив на майбутнє одруження: «"Коноплі волочу — заміж дуже хочу". Це мало посприяти одруженню протягом наступного року», — додає вона.

На подібні символічні дії натрапляємо і у весільних обрядах. Наприклад, сорочка молодого, яку молода могла вишити або подарувати, використовувалася для того, щоб «рукави сорочки зв’язували, щоб він потім не розпускав руки до молодої, не бив її,» — наводить приклад дослідниця. Тобто кожен елемент одягу або предмету міг виконувати функцію символічного захисту, контролю чи передбачення.

Зі слів фахівчині, відродження таких традицій у сучасних умовах — це, перш за все, творчий вибір та розуміння символів: не просто відтворення дій, а усвідомлення їхнього значення. «Якщо у сім’ї немає традиції, людина обирає для себе варіант, який їй цікавий. Важливо розуміти: будь-яка дія, будь-який символ — це не лише гра, а спосіб взаємодії з соціальним і духовним світом», — підкреслює етнологиня.