Чому забороняли святого Миколая та через що він покровитель пива

Про це у межах Музею міста у Львові розповіла Дар'я Анцибор — фольклористка, антропологиня, кандидатка філологічних наук, авторка книжки «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят», співавторка подкасту «Пороблено».

Журналістка ІА Дивись.info розповідає про феномен святого Миколая зі слів дослідниці.

Миколай був «ревним християнином»

Дар’я Анцибор пояснює, що, говорячи про Святого Миколая, передусім маємо на увазі постать єпископа Миколая.

Вона зазначає, що майбутній святий народився між 270 і 286 роками в місті Патара, яке тоді входило до складу Римської імперії. Нині ця територія розташована у Туреччині. За переказами, він з’явився на світ у заможній родині, яка сповідувала християнство. Дослідниця нагадує, що в цей період християни перебували під утисками, адже релігія ще не була легальною та до 313 року не мала офіційного визнання. Навіть після проголошення релігійної терпимості імператором Костянтином становище християн фактично не змінилося миттєво — переслідування й упередження продовжувалися.

У переказах підкреслюється надзвичайна благочестивість Миколая від самого народження. За легендами, немовля нібито відмовлялося від материнського молока у пісні дні — середу та п’ятницю, що трактували як знак його святості. Побутували й інші оповідки, наприклад, що під час хрещення він піднявся на ноги. Дар'я Анцибор зауважує: подібні сюжети свідчать не про фактичні події, а про те, наскільки люди вірили у його винятковість.

Вона підкреслює, що достовірних історичних записів про Миколая дуже мало, а ті, що існують, створені значно пізніше та неодноразово переписувалися. Через це більшість відомостей про нього можна піддаватися сумніву. Водночас легенди виникали ще за його життя — він уже за свого віку був оточений численними оповідками, оскільки вважався особливою людиною.

Науковиця також розповідає легенду про те, як Миколай став єпископом. Після смерті попереднього єпископа Міри священнослужителю, відповідальному за вибір наступника, нібито з’явився божественний голос і наказав уранці прийти до церкви: перший, хто зайде, і повинен стати новим єпископом. Першим прийшов саме Миколай — оскільки він регулярно приходив на молитву на світанку. За легендою, він не прагнув цієї посади, однак прийняв її як прояв Божої волі.

Дар’я Анцибор також згадує одну з найпоширеніших історій — про участь Миколая в Першому Нікейському соборі 325 року. За легендою, під час дискусії він дав ляпаса Арію, представнику єретичного напряму, за заперечення божественної природи Христа. Після цього його нібито позбавили сану та ув’язнили, але пізніше Христос і Діва Марія явилися йому, повернули йому владу та звільнили з темниці. Цей сюжет широко повторюється в традиції та підкреслює ревність Миколая у відстоюванні віри.

Миколай вміг воскрешати мертвих

Дослідниця наголошує, що легенд про Миколая існує дуже багато, і саме вони сформували той багатогранний образ, який ми знаємо сьогодні.

Найпоширеніші з них формують основу культу Миколая-дарувальника. Одна з ключових історій — легенда про трьох бідних сестер. За переказом, дівчата не могли вийти заміж, оскільки їхній батько не мав змоги забезпечити посаг, що у той час було обов’язковою умовою шлюбу. Через безвихідь він навіть розглядав можливість віддати доньок до дому розпусти. Миколай, дізнавшись про це випадково, протягом трьох ночей підкидав до оселі мішечки із золотом — по одному для кожної сестри.

Дар'я Анцибор пояснює, що існують різні версії цієї легенди. В одній із них Миколай нібито проникав до будинку через димар, в іншій — кидав золото у вікно. Саме ці сюжети згодом вплинули на формування уявлення про те, яким шляхом приходить «дарувальник»: у різних традиціях подарунки або з’являються під димарем, або залишаються на підвіконні. За легендою, батько дівчат помітив Миколая в останню ніч, однак святий просив не розголошувати цього. Це, утім, не вдалося, але історія завершилася для сестер щасливо — вони змогли вийти заміж.

Інша поширена, але значно суворіша легенда — про трьох хлопчиків, яких, за різними версіями, убив і засолив у бочках м’ясник або шинкар. Дослідниця зазначає, що в окремих варіантах переказу вбивство було зумовлене голодом або наміром продати людське м’ясо як звичайне. За легендою, Миколай випадково натрапив на цю бочку, здійснив знамення, і хлопчики ожили. Саме цей сюжет у середньовіччі вважали одним із доказів його чудотворності: звичайна людина, яка жила серед людей, нібито володіла здатністю воскрешати.

Фахівчиня підкреслює, що ці легенди формували не лише образ Миколая, а й тематичні напрями його вшанування. Зокрема, через сюжет із бочками його своїм покровителем вважали професії, пов’язані з роботою з дерев’яною тарою та рідинами: бондарі, винороби, винокури, шинкарі та інші ремісники.

Дар’я Анцибор додає, що важливість постаті Миколая вибудовується ще у двох ключових напрямах. Перший пов’язаний із його допомогою під час голоду. За переказами, місто Міра (нині містечко в Туреччині) переживало неврожай і голод, коли до порту зайшли кораблі з зерном, які мали прямувати до Олександрії в Єгипті. Миколай звернувся до моряків із проханням поділитися частиною збіжжя. Моряки не заперечували, але зауважили, що в порту призначення вантаж мають зважувати, і будь-яка нестача створить для них проблеми. Миколай поручився, що вантаж не зменшиться. За легендою, так і сталося: після прибуття до Єгипту вага зерна була незмінною, а місто Міра завдяки переданій частині запасів урятувалося від голоду. Ба більше — як розповідається у переказах, зерна виявилося настільки багато, що його вистачило всім мешканцям.

Дар''я Анцибор підкреслює, що це стало основою для вшанування Миколая серед тих, хто займався зерном і торгівлею. В українській культурі цей зв’язок також має своє продовження: існує окремий пласт вірувань, де Миколай постає покровителем урожаю й достатку.

Другий напрям пов’язаний зі стихіями та морем. Легенди акцентують на тому, що Миколай міг втихомирювати бурі, приборкувати хвилі та рятувати людей у відкритому морі. Відомою є історія про те, як він воскресив моряка, який впав зі щогли та загинув. Тому рибалки й мореплавці традиційно вважали його своїм покровителем, а сюжети про порятунок у шторм чи під час мандрів були надзвичайно поширеними.

Де похований Миколай

Зі слів дослідниці, цікавою є історія поховання Миколая. За церковними джерелами, він помер 6 грудня 342 року в Мірі й був там похований. Проте у 1087 році його мощі вивезли італійські мореплавцф. Їх перевезли до міста Барі, де нині стоїть Базиліка Святого Миколая — один із головних центрів паломництва, який щороку відвідують тисячі віруючих.

На той час Міра перебувала під владою турків-сельджуків, і, за словами Дар'ї Анцибор, аргументація викрадачів полягала в тому, що вони рятують святиню від можливого знищення, адже турки сповідували іншу релігію. Водночас вона нагадує, що в середньовічній Європі викрадення мощей було досить поширеною практикою. Багато міст прагнули мати у себе реліквії відомих святих, адже це забезпечувало приплив прочан і водночас економічні вигоди. Утрату мощей вважали для міста серйозним приниженням, адже разом із ними воно втрачало свого небесного патрона.

Дослідниця зазначає, що культ Миколая був надзвичайно популярним. З огляду на легенди, які виникали ще за його життя, через кілька століть він став одним із найшанованіших чудотворців Європи, до якого прямували прочани з різних країн. Саме тому навколо його мощей виникало багато суперечок і прагнень привласнити хоча б частину реліквій — практика, дуже характерна для середньовіччя.

Вона наголошує, що сучасні дослідження, зокрема генетичні аналізи, показують: мощі, які зберігалися у Мірі та нині зберігаються в Барі, належать одній людині. Хоча науковці не можуть на сто відсотків стверджувати, що це саме Миколай, Дар'я Анцибор підкреслює: такий збіг робить цю реліктову історію винятковою, адже на відміну від інших випадків, коли частинки мощей розпорошені по десятках храмів, тут маємо дві чітко визначені локації, пов’язані між собою.

Як Миколай став дарувальником

Дар’я Анцибор зазначає, що вже у XIII столітті з’являються перші задокументовані згадки про традицію дарування подарунків від імені Миколая. За її словами, французькі черниці почали приносити дари дітям із бідних родин, пояснюючи, що це подарунки саме від Святого Миколая. Протягом наступних століть ця практика поширювалася Європою, і вже у XVI столітті в країнах Західної Європи Миколай був добре відомий як дарувальник.

Дослідниця підкреслює, що в українській традиції такої ролі Миколай не мав. Вона пояснює, що сама концепція окремого дитячого свята з подарунками — порівняно нова для українців. У традиційній культурі дари дітям зазвичай були прив’язані до певної дії або ритуалу. Найпоширеніший приклад — Різдво: дитина приходила колядувати і отримувала гостинець як вдячність за виконання обрядової дії.

В українській культурі подарунки також могли з’являтися ситуативно: коли хтось їхав на ярмарок, у нього залишалися кілька монет, або коли дорослі хотіли зробити дитині приємність під час візиту. Дар'я Анцибор нагадує про практику, коли гончарі дарували дітям маленькі глечики чи монетки, що слугували радше елементом дитячої гри. На ярмарках були льодяники, хусточки, солодощі, глиняні свистунці та інші дрібні музичні інструменти — саме такі недорогі речі найчастіше й ставали дитячими подарунками.

Оскільки день народження в традиційній культурі не святкували, а Миколай не виконував функції дарувальника, подарунки не були пов’язані з датою.

Як Миколай з'явився в Україні

Дослідниця розповідає, що українська традиція вшанування Миколая формувалася інакше, ніж у багатьох західних країнах. За її словами, у нас не з’явилися всі ті елементи, що притаманні західноєвропейському образу святого, адже українська культура спиралася на власний народно-релігійний ґрунт та місцеві уявлення.

Вона зазначає, що постать Миколая дуже рано стала важливою для давньоруської християнської традиції. Уже з IX століття він був одним із центральних святих у давньоруському пантеоні. Відомо також, що одна з перших церков на його честь у Києві сподудили 882 року. Вона, за переказами, була поряд із могилою князя Аскольда. Саме це певний час породжувало гіпотезу, що Аскольд міг бути хрещений і навіть отримати ім’я Миколай. Однак сучасні українські дослідники цю версію заперечують, вважаючи необґрунтованою легендою.

Дар'я Анцибор згадує також одну з поширених київських оповідей, пов’язаних із Миколаєм, яка має грецьке коріння, але отримала самобутню локальну версію. Йдеться про чудо з немовлям. За записами, батьки з новонародженим хлопчиком пливли Дніпром до Вишгорода, щоб відвідати мощі святого. Повертаючись назад, мати, виснажена дорогою, заснула, і дитина випала з човна. Хлопчик потонув, а батьки почали благати Миколая про допомогу. Наступного дня у Софії Київській священнослужителі нібито побачили дитину, яка плакала прямо під іконою Миколи. Вона згодом отримала назву Миколи Мокрого.

Подія, за переказами, сталася 9 травня. Дослідниця пояснює, що цю дату вважають днем земного народження Миколая. Водночас 6 грудня, яке тепер традиційно відзначають в Україні, символізує його «небесне народження» — день смерті святого на землі й переходу до життя у вічності.

Також дата 9 травня — вшанування Святого Миколая у східній традиції, зі слів науковиці, пов’язана з подією, коли Константинополь втратив його мощі. Вона уточнює: після перевезення мощей до Барі вони фактично перейшли під опіку Римської церкви. Тому, якщо католицький світ активно відзначав це свято, то для східної традиції цю дату сприймали радше як втрата. Саме ця історична подія вплинула на те, що в Київській Русі свято набуло особливого значення.

Щодо ікони Миколая Мокрого, то її вважають першою чудотворною іконою на Русі й тривалий час була найшанованішою. За дослідженнями, її датують VII століттям і вважають візантійського походження. Однак подальша історія ікони вкрай складна. Відомо, що під час Другої світової війни, у 1943 році, її вивезли з України.

Дар'я Анцибор зазначає, що подальша доля ікони залишається невизначеною. Існують різні версії: зокрема, за одними даними, що вона може зберігатися у США, і навіть з’являлися припущення про можливе повернення ікони до Софії після завершення війни. Водночас дослідниця наголошує, що ці твердження можуть бути лише чутками, адже після 1943 року достовірних відомостей про її місцеперебування немає.

Що робив Миколай в українській культурі

У легендах, пояснює науковиця, Миколай постає передусім як той, хто допомагає в найпростіших і найпобутовіших ситуаціях. Він витягує вози, що застрягли в болоті, допомагає рибалкам, які заблукали в тумані, супроводжує людину, коли та опиняється в скруті. У фольклорі він постає як «локальний супергерой», що завжди поруч і завжди приходить на допомогу.

Етнографічні записи XIX — початку XX століття фіксують висловлювання селян, у яких Миколая називали настільки важливим, що він нібито «буде замість Бога, коли той помре». На Поліссі траплялися випадки уявлень, де Миколая ототожнювали з самим Богом. Дар'я Анцибор пояснює: така гіперболізація виникала тому, що в легендах Миколай постійно присутній у житті людей і невпинно допомагає.

У народній традиції святий має вже згадані два дні в році — Миколу весняного (9 травня) і Миколу зимового (6 грудня). За поширеним фольклорним поясненням, він настільки постійно зайнятий допомогою людям, що майже не буває на небесах. Типовий сюжет легенд: Бог скликає святих, усі вже з’явилися, але Миколая немає. Коли він приходить, то часто в брудному одязі, бо щойно допомагав комусь витягати воза. Бог запитує про причини запізнення, і Миколай перелічує, кому саме допомагав.

Дар'я Анцибор звертає увагу на мотив протиставлення Миколая святому Касіянові: Бог демонструє Касіяну, наскільки діяльний і турботливий Миколай. Касіянові ж, за легендою, надають лише одне свято раз на чотири роки — 29 лютого, тоді як Миколай має два.

У ХХ столітті серед науковців була поширена спроба знайти в цих образах язичницькі рудименти — визначити, кого саме міг замінити у народній свідомості Миколай після приходу християнства. Антропологиня наголошує, що християнство не накладалося на «порожнє місце»: люди вже мали власні вірування, міфи й легенди, які з часом могли змішуватися з новими уявленнями. Аналогічні процеси, говорить вона, простежуються і в інших святих — Юрія, Михайла, Андрія, а також у постатях Анни, яку вважали покровителькою вовків, чи Ігната, пов’язаного зі свиньми.

Дар’я Анцибор пояснює, що, аналізуючи комплекс уявлень про Святого Миколая, важко однозначно встановити, чи деякі риси образу Миколая могли походити від дохристиянського божества Велеса. Вона підкреслює, що будь-які подібні висновки залишаються на рівні гіпотез, адже немає прямих письмових джерел. Аргументи базуються на філологічних, археологічних та фольклористичних дослідженнях.

За її словами, якщо слідувати цій гіпотезі, Велес відповідав за худобу та зерно, і образ Миколая міг взяти на себе ці функції у християнському контексті. Особливо цікавою є «морозоорієнтованість» Миколая: за народними повір’ями, до дня святого Миколая не буває сильних морозів, а після нього зима стає більш стійкою. Традиційно вважають, що він може «підморозити» в період від грудня до травня.

Дослідниця наголошує на поширеному народному уявленні про три важливі календарні дні: Варвара, Сава і Миколай. За повір’ям, Варвара “мости мостить”, Сава “гвіздки гострить”, а Миколай “забиває кілки” — символічно відзначаючи початок стійких морозів і укріплення зимових доріг. Це, на її думку, відображає роль Миколая у встановленні порядку в природних стихіях.

Вона також пояснює, що Миколай часто виступав антитезою язичницьким божествам, які відповідали за стихійні явища. У народних уявленнях він контролював воду в різних агрегатних станах, тоді як його «противник» (умовний Перун, а потім за це відповідав Юрій або частково Ілля) відповідав за небесні води.

Ще однією особливістю святкування Миколая є пов’язане з ним застілля. Дар’я Анцибор зазначає, що в багатьох регіонах збереглася традиція готувати страви з риби, які вважають головними на святковому столі. На Півдні України риба, особливо запечений короп, мала символічне значення. Також існувала практика, коли рибалки та моряки тримали на суднах ікону Миколая і приносили йому перший улов як жертву.

Миколай і «звірині свята»

Дар’я Анцибор розповідає про явище, яке в українській традиційній культурі називають «звірині свята». За її словами, це поняття пов’язане з уявленням, що певні свята впливають на поведінку тварин. Відповідно до традицій, кожен хижак мав свого християнського покровителя, і дні, присвячені цим святим, вважалися «звіриними», коли тварини діяли за певними правилами.

Дослідниця наводить приклад святкування дня Святого Миколая. В українських уявленнях саме Миколай «розганяє» вовків і визначає, кого вони можуть або не можуть їсти. Період від Миколая до Водохреща вважали часом, коли вовки мали дозвіл полювати. Водночас існували заборони для людей: у цей час не можна було відкривати пастки, ткати або торкатися вовни, аби не накликати шкоду на свою худобу.

Особливо цікавим є сюжет про чоловіка на ім’я Проць. За легендою, він одного разу заблукав у лісі й натрапив на Миколая, який сидів на галявині в оточенні звірів. Святий адресно наказував тваринам, що кому належить з’їсти: лисиці — в одного господаря курку вкрасти, вовку — у іншого кобилу забрати. Проць, щоб захистити свою кобилу, замазав її голову болотом, і вовк не зміг її знайти. Наступного вечора він спостерігав, як Миколай перевіряв звірів і дізнався, що його кобила залишилася цілою завдяки втручанню людини. Тоді ж Миколай наказав вовку з'їсти господаря. Чоловік це підслухав та довгі роки не виходив з домівки, аби вберегтися від вовка. Згодом, коли його старший син одружувався, він поприсив, аби родичі перевезли його в скрині, уникаючи зустрічі з вовком. Легенда описує, що вовк, нарешті, дістався до цієї скрині, перетворившись на бабусю та з'ївши Проця, підкреслюючи сувору, але справедливу логіку Миколая.

Дар'я Анцибор пояснює, що ця легенда ілюструє уявлення українців про справедливість святого. За сюжетом, Миколай суворо контролює порядок серед звірів, а водночас людина може втрутитися в його замисли лише певним чином. Легенда була поширена у народній традиції і її часто записували, демонструючи специфічне бачення справедливості та влади святого над природним світом.

Миколай і любов до коней

В іншому вимірі народних уявлень простежується особливий зв’язок святого Миколая з кіньми. За словами дослідниці, у фольклорі Миколай постає як покровитель саме цієї худоби. У традиційних приказках, зазначає вона, простежується чіткий розподіл: «Святий Юрій коров запасає, а Миколай — коней». Це відповідає й аграрному календарю, адже на Юрія відбувався перший вихід худоби, що супроводжувався широким спектром ритуалів.

За спостереженнями Дар'ї Анцибор, у багатьох регіонах — зокрема на Полтавщині, Харківщині та частково на Львівщині — існувала традиція вперше садити хлопців на коня саме на Миколая. Місцями цю практику пов’язували також зі святом Семена 1 вересня. Такі обряди розглядали як перший крок соціалізації хлопчика та символічне «дорослішання». Звичай пояснювали необхідністю «розкатати дороги» на зиму й водночас привчити дитину до кінної їзди.

Науковиця також наголошує на зв’язку свята Миколая з традиційною обрядовою випічкою у вигляді фігурок коней, панянок і навіть курочок. Ці вироби найбільш поширені на Полтавщині та Слобожанщині. Хоча в загальноукраїнському контексті більше відомі різдвяні медівники, вирізані з дерев’яних форм, у цих регіонах побутувала власна традиція фігурного печива. Його виготовляли як до Різдва, так і безпосередньо на свято Миколая — особливо там, де колядування починали саме цього дня.

За словами дослідниці, таке печиво насамперед пекли для похресників, які першими приходили з вітаннями, а також для інших дітей. Фігурки панянок зазвичай дарували дівчаткам, а коней — хлопчикам.

Миколай як покровитель пива

Науковиця зазначає, що в народних уявленнях святому Миколаю приписували не лише опіку над кіньми, а й зв’язок із традиціями пивоваріння та винокурства. Особливо яскраво ці сюжети побутують на Поліссі, де збереглися легенди про те, як апостоли Петро та Миколай нібито навчилися у чорта гнати горілку. Саме такі історії, за словами дослідниці, формували уявлення про те, що винокури вважали Миколая своїм покровителем.

У народних оповідях часто трапляється мотив, що алкогольний напій «винаходить» нечистий, але люди дізнаються секрет завдяки святим. Дар'я Анцибор зазначає, що подібні сюжети пояснювали, звідки походить уміння «правильно готувати» такі напої.

В окремих регіонах існували також давні вірування про необхідність варити пиво на Миколая. Хоч традиція майже зникла, у збережених згадках Миколай інколи постає як «пивний бог». Дослідниця наводить запис зі Чернігівщини 2019 року, де респондентка називала Миколая «дарожним богом», і переказувала історію, яку вважала реальною подією з життя свого батька. У цій розповіді чоловік із білою бородою, що представився Миколаєм, допоміг традиційно витягнути воза з багнюки після війни.

У фольклорній традиції також зафіксована колядка кінця ХІХ століття, де йдеться про те, що «чому так нема, як було давно, а з первовіку: Святим Миколам пива не варять». За словами етнологині, її зміст апелює до уявлення про «золотий вік», коли добробут асоціювався, зокрема, з пивоварінням.

Дар'я Анцибор нагадує, що в багатьох світових міфологіях пиво та мед вважали особливими, майже божественними напоями. Їх виготовляли спеціально для ритуалів і культових церемоній. Подібні мотиви присутні як у скандинавських джерелах, так і в шумерській традиції. Це пояснювали тим, що зі звичайної зернової сировини — «ячмінної каші» — утворювався напій зі специфічним впливом, а тому йому надавали сакрального значення.

Дослідниця зазначає, що традиція пивоваріння на день святого Миколая має ширший європейський контекст. Якщо в Україні збереглися переважно поодинокі згадки в колядках та щедрівках, то в низці європейських регіонів практику варіння спеціального миколаївського пива досі підтримують. За дослідницею, ця традиція сформувалася в пізньому Середньовіччі й пов’язана з легендою про шинкарів та історію воскресіння трьох хлопчиків, що стала одним із відомих сюжетів миколаївського циклу.

Згідно з цією традицією, пиво варили саме 6 грудня, після чого розливали й залишали на зберігання на цілий рік. Наступного року у той самий день його відкривали й споживали.

В Україні ж натомість фіксують окремі осередки святкового пивоваріння, які можуть бути відголосками давніших землеробських культів. У щедрівках часто згадується, що Миколай «засіває поля» або є відповідальним за врожай, так само як Василь чи Петро. Дослідниця наголошує, що ці тексти — магічні за своєю функцією: проголошуючи їх, громада символічно «активувала» бажаний стан світу, зокрема врожайність та добробут у новому році.

У таких колядках та щедрівках фігурують найвищі сили, які можуть впливати на рік, що настає, а проголошення доброго врожаю в тексті розглядалося як передумова його здійснення. Дослідниця також зазначає, що в народній традиції існували вірування про приготування першої куті саме на Миколая, хоча ця практика відома значно менше, ніж різдвяні звичаї.

Що казав Іван Франко про свято Миколая та хто такий Санта Клаус

Дар’я Анцибор звертає увагу на записи Івана Франка, зокрема зроблені в Дрогобицькому повіті. У них зафіксовано образ святого Миколая, який «на білім коні їде» та привозить дітям подарунки. Дослідниця підкреслює, що мотив білого коня — один із ключових у миколаївській традиції: у народних уявленнях святий особливо прихильний саме до цієї тварини.

У коментарях Франка згадується також міський звичай залишати дітям подарунки під подушкою. Він пов’язує його з впливом німецьких колоністів, зауважуючи, що цей звичай був характерніший для міст, тоді як у селах він майже не траплявся. Дослідниця уточнює, що перші колоністи з’являються на цих територіях у 1780-х роках, і традиція могла почати поширюватися серед українського населення лише наприкінці XVIII — на початку XIX століття, коли громади активніше взаємодіяли між собою. У селах же домінували давніші форми культури, пов’язані з аграрними уявленнями, конярством і передбаченням погоди.

За словами науковиці, уже наприкінці XIX століття з’являються перші іграшкові зображення святого Миколая. На українських землях під владою Габсбургів ці фігурки називали Миколаєм, а на територіях підросійської імперії — «дідом». Виготовляли їх за німецькою технологією: на картонну основу наклеювали вату, формуючи фігуру, а обличчя вирізали з друкованих німецьких картинок із зображенням ангелів або святого Миколая. Такі фігурки ставали одним із перших ялинкових декорів.

Дар'я Анцибор зазначає, що святий Миколай справді є одним із праобразів Санта Клауса, однак ці постаті не є тотожними. У сучасній культурі їх часто плутають або замінюють одне одним, проте в європейській та українській традиції вони розвивалися окремо: Санта Клаус є значно пізнішим і видозміненим персонажем.

У XVI столітті святий Миколай уже мав надзвичайно сильний культ у Нідерландах, однак реформація суттєво змінила ставлення до постаті святих. Протестанти виступали категорично проти ідеї, що святий може приносити подарунки дітям, і тому намагалися запропонувати альтернативні пояснення: що це, можливо, робить Ісусик або якийсь інший вигаданий персонаж. Попри спроби замінити фігуру святого Миколая на нейтральніший образ, традиція виявилася надто міцно вкоріненою, і жодна з нових інтерпретацій не прижилася — подібно до того, як у Галичині не прижився Дід Мороз, адже місцеве середовище вже мало гармонійно вплетеного у культуру Миколая.

Саме емігранти з Нідерландів, які переселялися до Північної Америки і мешкали на території Нового Амстердама (пізніше Нью-Йорка), перенесли туди свої традиції вшанування святого. Після того як британці відібрали колонію в голландців і перейменували її на Нью-Йорк, місцеві нідерландські громади прагнули зберегти власну ідентичність і обрали святого Миколая своєрідним патроном міста — за аналогією до того, яким він був для Амстердама.

Пізніше до цієї традиції долучилися місцеві письменники та ентузіасти. Вони розвивали й осучаснювали образ, додаючи нові деталі — зокрема історії про майстерні, ельфів та інші вигадки. Часто це було зроблено напівжартома, щоб «потролити» істориків-ентузіастів, які надмірно серйозно популяризували культ Миколая на новому місці. Однак творчі інтерпретації так подобалися публіці, що з часом стали частиною нової американської традиції. Унаслідок цього постать Санта Клауса в XIX столітті буквально обросла додатковими рисами, які віддалили його від первісного образу святого Миколая.

На українські землі сюжет про дарувальника-Миколая надходив передусім із Європи: через слов’янські та католицькі традиції, а особливо — через німецьких колоністів. Саме вони, окрім інших звичаїв, приносили й традицію святкової ялинки та пов’язані з нею практики. Тому західні регіони сучасної України першими перейняли і ялинку, і миколаївські звичаї, і відповідну обрядовість.

Миколай і Дід Мороз

За словами Дар’ї Анцибор, сьогодні поширена точка зору, що, нібито, Святий Миколай був витіснений Дідом Морозом через заборону радянської влади — і що саме ця заборона привела до зникнення Миколая як дарувальника. Проте, як наголошує дослідниця, така інтерпретація не зовсім коректна, принаймні, для територій, які колись належали до Російської імперії. У регіонах, де Миколай традиційно був покровителем коней, доріг, води, рибалок, захисником, а не дарувальником, його функція не змінювалася на радянську версію.

На прикладі Києва Анцибор пояснює, що звичка на свята дарувати ялинку з іграшками й солодощами — як подарунок дітям — сформувалась під впливом вже загаданих німецьких колоністів у XIX столітті. Спершу ялинка разом з прикрасами ставала подарунком для дитини, і згодом виникало питання: «Хто приносить цю ялинку?». Часто відповіддю на це ставали небесні фігури — ангел або, згодом, придумані образи-дарувальники. Таким чином через культурний вплив та потребу створити «дарувальника» виник образ Діда Мороза як носія подарунків.

Дослідниця підкреслює, що в українському культурному контексті існували локальні легенди та вірування, пов’язані зі святим Миколаєм — як захисником, заступником, рятівником дитини або людини у небезпеці, але не як дарувальником ялинкових подарунків. Водночас святкові заходи для дітей — у сиротинцях, лікарнях, навчальних закладах — на честь Миколая ставали популярними вже в середині XIX століття, і описані в газетах як «Миколаївський вечір». За форматом це нагадувало сучасні дитячі концерти: організоване свято, вручення подарунків, увага до дітей з неблагополучних чи сільських родин.

Окремий аспект — використання образу святого Миколая в пропаганді. За її словами, цей процес можна простежити уже в період перших радянських окупацій Галичини. У 1939–1941 роках, зоурема у Львові, свято Миколая фактично зникло з публічного простору: радянська влада забороняла його та системно впроваджувала образ Діда Мороза як ідеологічно «правильного» дарувальника подарунків. Його постать сформували в СРСР цілеспрямовано й методично з середини 1930-х років, на відміну від старіших імперських варіантів.

Після приходу німців у 1941 році ситуація різко змінюється: окупаційна адміністрація повертає святого Миколая та активно використовує його в інформаційних кампаніях. Образ протиставляють радянському Дідові Морозу, якого подають як «чужого» й «сибірського». Це дозволяє німецькій владі демонструвати себе як тих, хто «повернув заборонене» та нібито відновив місцеві традиції. У пресі того часу — зокрема в газетах 1940-х років на кшталт «Діла» — з’являються низка публікацій, що підкреслювали повернення Миколая до українських дітей після дворічної перерви та заборон, які запровадили більшовики.

За спостереженнями Дар'ї Анцибор, у цей період образ Миколая подають не лише як доброго помічника дітей, а й як символ, навмисно вплетений у пропагандистський наратив окупаційної влади. Поряд із ангелами в газетних згадках фігурує й традиційний образ Чорта, а різочки, які дарували неслухняним дітям, також залишаються частиною сюжетів.

Паралельно радянська пропаганда вибудовувала власний образ Діда Мороза — у воєнні роки він фігурував у карикатурах як «генерал Мороз», що допомагає Червоній армії, підносить зброю та «воює» разом із солдатами. Дослідниця зазначає, що цей образ і нині періодично з’являється в російських пропагандистських матеріалах, особливо в новорічний період.

Водночас на теренах Галичини спостерігалася інша тенденція — безперервність побутування свята. Уже з 1920-х років у ЗМІ з’являються згадки про Миколаївські вечори, а з 1930-х вони стають майже повсюдною практикою. Традиція охоплює не лише міста, а й найменші села, і святий Миколай стає звичним і впізнаваним образом у всіх соціальних середовищах.

ЗСУ та Миколай

Дар’я Анцибор звертає увагу ще на одну важливу сучасну зміну — символічне нашарування дат після переходу на новоюліанський календар. Тепер День святого Миколая припадає на 6 грудня, коли в Україні відзначають День Збройних сил.

За її словами, через трагічні події російсько-української війни образ Миколая органічно доповнився новим виміром — небесного захисника, який стоїть поруч із українськими військовими. У суспільній уяві формується символічне поєднання: ті, хто боронять країну на землі, і той, хто в культурній традиції завжди був Чудотворцем і охоронцем, тепер «працюють» разом.

На її думку, у цій точці поєднуються два ключові символи української культури — Чудотворець, без якого складно уявити традиційний світогляд, та українські військові, без яких неможливо уявити сучасну Україну.