Комуністична крадіжка, Або чому різдвяна ялинка стала новорічною

Про те, звідки з'явилась традиція ставити ялинку на Різдво і чому це дерево у радянські часи стало новорічним, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.

Звідки з'явилась традиція ставити ялинку на Різдво

Традицію ставити різдвяну ялинку найчастіше пов’язують із німецькими землями, однак це уявлення не є однозначним і сформувалося поступово. Як пояснює Леся Горошко-Погорецька, саме поняття «німецького походження» ялинки є розтягнутим у часі й базується на поєднанні історичних фактів та пізніших інтерпретацій.

За її словами, сьогодні існує кілька «відправних точок», з яких намагаються вивести традицію прикрашеного дерева. Одна з ранніх — легенда про англійського монаха Боніфація, який у VIII столітті прибув із місією до германських племен. Згідно з цією оповіддю, він зрубав священний дуб, якому місцеві мешканці поклонялися як символу бога громовержця Донара (Тора). Після цього, всупереч очікуванням, жодної кари не сталося.

«Начебто після того, як він зрубав того дуба, вказав на молоду ялинку і сказав: "Це дерево – символ справжнього бога, бо його листя ніколи не опадає, а ще воно трикутної форми – як Божа Трійця"», — переповідає дослідниця поширений сюжет.

Водночас вона наголошує: ця частина наративу, пов’язана саме з ялинкою, найімовірніше є пізнішою надбудовою. «Очевидно, що вся оця історія з ялинкою з’являється значно пізніше — радше у ХІХ столітті, але її приписують подіям VIII століття», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.

Дослідниця підкреслює, що більшість звичаїв не виникають як продумані системи. «Дуже часто це щось одиничне: комусь щось сподобалося, потім це підхопила більша кількість людей — і воно починає жити. А багато чого так і завмирає, бо не було підґрунтя, було нецікаво або не знайшло відгуку», — пояснює вона.

Те саме стосується і прикрашання дерев. За словами Горошко-Погорецької, такі практики могли з’являтися у різних місцях і в різний час, без чіткого пояснення сенсу. Згодом суспільство намагалося «дописати» їм історію, шукаючи коріння у глибших культурних шарах.

У ХІХ столітті різдвяну ялинку дедалі частіше починають подавати як надзвичайно давню традицію — таку, що нібито має чітке й безперервне історичне коріння. Більш-менш певні документальні сліди дослідники знаходять у XV столітті на теренах Ельзасу. Йдеться про регіон, який сьогодні належить Франції, але історично був зоною розселення германських племен. Водночас ці джерела не описують ялинку такою, якою її уявляють сьогодні: з прикрасами, свічками чи подарунками. Радше це непрямі свідчення, які дозволяють говорити про існування самого звичаю.

Як пояснює дослідниця, важливими є саме опосередковані згадки — зокрема заборони на вирубування дерев. У документах фігурують обмеження: одна зрубана ялинка на оселю або дозвіл лише на зрізання гілок. Такі регламентації свідчать, що практика вже була поширеною і потребувала контролю.

Наступний важливий етап в історії різдвяної ялинки пов’язують із Реформацією та постаттю Мартіна Лютера — богослова XVI століття, з іменем якого асоціюють виникнення лютеранства. Саме в цей період формується одна з найвідоміших легенд про появу прикрашеної ялинки.

За словами Лесі Горошко-Погорецької, Лютер нібито в морозну різдвяну ніч ішов лісом, побачив засніжену ялинку і був глибоко зворушений побаченим. «Йому здалося це дуже гарним і затишним, бо в той час він думав про всеосяжну любов — до Бога, до світу, до людей», — переказує цю легенду дослідниця. За її словами, далі оповідь розгортається так, що Лютер приніс ялинку до дому й прикрасив її свічками, аби наочно показати родині те, що пережив.

Дослідниця наголошує: подібні історії є типовим прикладом пізнішого міфотворення. «Людям завжди хочеться знайти когось одного — того, хто все започаткував. Якщо звичай прижився, значить, хтось мусив його придумати», — пояснює вона. Так Мартіну Лютеру почали приписувати не лише першу ялинку, а й традицію свічок, різдвяних подарунків і навіть саму ідею родинного святкування Різдва.

Леся Горошко-Погорецька звертає увагу, що різні протестантські течії по-різному сприймали цей символ. Зокрема, кальвіністи категорично його відкидали. Саме тому в Англії, Шотландії та їхніх колоніях у Північній Америці ялинка тривалий час перебувала під забороною або зазнавала переслідувань.

Показовим є й приклад США. Попри сучасні асоціації з масштабними різдвяними ялинками, у деяких американських штатах до другої половини ХІХ століття цей звичай зазнавав гострої критики. У регіонах, де домінували кальвіністські громади, ялинку вважали небажаною або навіть загрозливою традицією.

Навіть у межах християнської традиції різдвяну ялинку тривалий час сприймали неоднозначно. Її нерідко трактували як дохристиянський або язичницький пережиток, попри те, що сам звичай, імовірно, сформувався саме в християнському середовищі. Через це в різних регіонах і конфесіях ставлення до ялинки кардинально різнилося: десь її заохочували, а десь — забороняли.

Подібна логіка стосувалася і різдвяних подарунків. Нині ми знаємо постать Святого Миколая, Санта-Клауса чи інших різдвяних персонажів. Леся Горошко-Погорецька пояснює, що на ранніх етапах подарунки міг дарувати сам Ісус. Водночас частина християнських течій виступала проти такого підходу. «Вважалося, що це відволікає дітей від головної ідеї Різдва — народження Ісуса Христа, і перетворює очікування свята на споживання та вимагання дарунків», — зазначає вона. У такому контексті обдаровування трактували як недоречне або навіть як богохульство.

Попри ці коливання, саме там, де ялинка поступово закріплювалася як святковий символ, вона набувала стійкого культурного значення. Зрештою, саме тому сьогодні її найчастіше називають «німецькою традицією». Звідти традиція поширювалася далі — зокрема до Польщі, а згодом і на західні українські землі. У Польщі цей процес також був повільним і нерівномірним. Дослідниця згадує, зокрема, Гданськ як одне з міст, де з’являються ранні свідчення побутування ялинки. Водночас ці згадки не завжди дають чітку відповідь, чи йдеться саме про різдвяне дерево в сучасному розумінні.

Коли різдвяну ялинку почали встановлювати в Україні та чому вона сама була подарунком

Хоча традиція встановлювати різдвяну ялинку у XVIII–XIX століттях поступово поширювалася Західною Європою та Польщею, вона не була повсюдною й однорідною.

Водночас на території сучасної України ситуація була складнішою. Зі слів науковиці, до XIX століття ці землі належали різним державам: частково Російській імперії, частково Речі Посполитій, згодом — Австро-Угорщині. Тому звичай встановлення ялинки тут поширювався нерівномірно і залежав від культурного впливу різних імперій та контактів із Західною Європою.

У Російській імперії вплив Західної Європи був помітним ще за часів Петра Першого. Саме він запровадив новоліття на 1 січня у 1699 році під впливом подорожей до Німеччини. І це рішення супроводжувалося указами щодо святкувань. Як зазначає Леся Горошко-Погорецька, «він видає накази стріляти, випускати фейерверки, ракети, хто мав пістолі чи рушниці — щоб видавали звуки, і прикрашати все, що тільки можна прикрасити». Спершу цієї традиції дотримувалися зовні, а згодом поступово почали впроваджувати у домівках. Проте після смерті Петра І традиція поступово занепала, і протягом XVIII століття залишалася переважно у публічних святкуваннях і шинках.

Повторне відродження звичаю відбулося на початку XIX століття. У 1811 році в Одесі вперше задокументовано встановлення різдвяної ялинки в межах сучасної України. Причиною цього стало переселення німецьких колоністів із Прусії на Південь, які приносили зі собою західноєвропейські традиції. Зі слів дослідниці, те саме відбувалося і в Польщі, куди традицію також принесли німецькі переселенці.

Першу українську ялинку встановили в Палаці Потоцьких за часів генерал-губернаторства Рішельє. За словами Лесі Горошко-Погорецької, до Одеси приїхала Софія Наришкіна і її мати, фаворитка імператора Олександра I Марія Антонівна. Дівчинка мала проблеми зі здоров’ям, і для її потіхи вирішили встановити ялинку, яку привезли з маєтку Потоцьких. Через відсутність хвойних дерев у регіоні звичай довелося адаптувати, що демонструє, що традиція запозичувалася та локально трансформувалася залежно від природних і соціальних умов.

Згодом, як вже згадувала дослідниця, ця традиція занепала і тривалий час існувала фрагментарно. Водночас поступово вона почала переходити з публічного простору в приватний. Науковиця наголошує, що звичай різдвяної ялинки є нетиповим прикладом для української традиційної культури: «Переважно звичаї йшли із села до міста, але з ялинкою відбулося навпаки — вона спершу з’являється в містах».

Ялинки почали встановлювати у міському середовищі, а також у заможних родинах — як міських, так і тих, що мешкали в маєтках поза містами. Йдеться про інтелігенцію та відомі роди — Косачів, Драгоманових, Тарновських та інших. Саме через такі родинні та соціальні контакти традиція поширювалася далі. «Знать їздила одна до одної в гості, і ці практики поступово запозичувалися», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.

Про присутність ялинки в різдвяних святкуваннях свідчить низка мемуарів, листувань та спогадів кінця ХІХ — початку ХХ століття. У них згадуються різні форми святкування Різдва, де постійно з'являється ялинка, хоча її вигляд і спосіб встановлення суттєво відрізнялися від сучасних.

На ранніх етапах ялинка не мала чітко визначеного періоду стояння. Як пояснює дослідниця, спершу вона могла з’являтися лише на короткий час. Згодом у міському середовищі сформувався звичай встановлювати ялинку перед святом Миколая і тримати її до Водохреща або навіть до Стрітення. Такі часові межі були характерні й для європейських традицій.

Окремо Леся Горошко-Погорецька звертає увагу на зміну символіки: «Спершу ялинка сама по собі була подарунком. Не подарунки під ялинкою, а саме дерево як дар». Лише з часом на гілках почали з’являтися прикраси, а згодом — і подарунки, що остаточно закріпило сучасний формат різдвяної традиції.

Традиція різдвяної ялинки на ранніх етапах була також тісно пов’язана з ефектом несподіванки й дитячого здивування. Як пояснює Леся Горошко-Погорецька, ялинку встановлювали потайки від дітей, а потім урочисто заводили їх до кімнати. У такому форматі ялинка часто існувала лише один вечір.

За спогадами, які фіксують і на західних теренах України, і на землях під впливом Російської імперії, після появи ялинки діти могли знімати подарунки або навіть розбирати дерево на власний розсуд. У результаті ялинка витримувала буквально один вечір, адже її розбирали на гілки. Така практика швидко почала занепадати — передусім через соціальну нерівність між дітьми та високу вартість самого звичаю.

Дослідниця пояснює, що ялинка від початку була атрибутом заможних родин: «Це було витратне явище — і саме дерево, і подарунки. Ідеться про період, коли ще не існувало ялинкових іграшок у сучасному розумінні, а на гілки чіпляли або під дерево клали прості дарунки».

З часом звичай почав змінюватися. Зі слів Лесі Горошко-Погорецької, на західноукраїнських землях під ялинкою дедалі частіше з’являлися мініатюрні вертепи, що свідчило про переплетення різних християнських традицій. У такому вигляді ялинка поступово закріплювалася як елемент різдвяного простору — не лише в домівках, а й у храмах. Сьогодні, як зауважує фахівчиня, ялинка є неодмінним атрибутом різдвяно-новорічної оздоби церков.

У Східній Галичині, як і в Польщі, з ялинкою пов’язували й обрядові ворожіння. За її зовнішнім виглядом судили про майбутнє родини: чи швидко обсипається хвоя, чи зів’яло дерево, чи «втримало» гілки. Такі спостереження перегукувалися з традиційними українськими господарськими та родинними ворожіннями, де обрядовий символ ставав знаком добробуту, тривалості життя чи успіху.

Більше про традиції ворожіння на Андрія — у нашому матеріалі.

Чим прикрашали ялинки

Звичай прикрашання різдвяної ялинки сформувався поступово й не мав вигляду, який сьогодні здається «традиційним» і незмінним.

За словами Лесі Горошко-Погорецької, коли традиція почала поширюватися в сільському середовищі — а масово це відбувалося вже з ХХ століття, — фабричних іграшок там практично не існувало. Тому і в Україні, і в Європі загалом перші ялинки прикрашали тим, що було під рукою, передусім їстівним: горіхами, яблуками, печивом, пряниками. Лише згодом до цього почали додаватися рукотворні прикраси.

На початкових етапах прикраси виготовляли з доступних матеріалів: соломи, ниток, паперу, картону. Невід’ємною частиною ялинки залишалися й свічки, які впродовж тривалого часу були головним світловим елементом.

Водночас саме свічки були дуже небезпечними. Дослідниця звертає увагу, що в історичних джерелах часто згадують пожежі, спричинені різдвяними ялинками, і це було характерно для всієї Європи. Навіть якщо дерева встановлювали на спеціальних підставках, ризик загоряння залишався високим: віск стікав, полум’я нагрівало сухі гілки, і за ялинкою доводилося постійно наглядати.

Ситуація ускладнилася ще більше, коли до свічок додали паперові прикраси, картон, вату та інші легкозаймисті матеріали. Саме тому сучасні електричні гірлянди у формі свічок, за словами дослідниці, є лише візуальною «реплікою» давньої традиції, яка колись передбачала використання живого вогню.

Подальший розвиток прикрашання ялинки був тісно пов’язаний із ручною працею. У багатьох родинах виготовлення прикрас ставало частиною передріздвяного часу, зокрема Пилипівського посту, коли сім’ї збиралися разом і робили оздоби власноруч. З часом, як наголошує дослідниця, почав діяти універсальний механізм: там, де з’являвся попит, виникала пропозиція.

В українській традиції це було добре знайоме явище. Так само, як із писанками чи вишивкою, поступово виокремлювалися майстри, які робили прикраси краще за інших, і їм починали замовляти вироби. Далі з’являлися майстерні, мануфактури, а згодом і фабричне виробництво ялинкових іграшок.

Більше по те, чим раніше прикрашали львів'яни ялинки — ми розповідали у нашому матеріалі.

У радянський період традиція ялинкових прикрас в Україні остаточно переходить у фабричний формат. Як пояснює Леся Горошко-Погорецька, саме тоді з’являються великі спеціалізовані виробництва, зокрема Теребовлянська фабрика новорічних прикрас, де іграшки не лише видували, а й вручну розмальовували та декорували. Водночас змінювалася не тільки технологія виготовлення, а й сама форма та зміст цих оздоб.

За словами дослідниці, матеріали для іграшок були різними. У музейних колекціях збереглися, зокрема, ватяні прикраси — їх ліпили, розписували, зміцнювали крохмалем чи іншими сумішами, щоб надати твердішої форми. Для блиску використовували підручні засоби: подрібнене скло, різні порошки, іноді навіть хімічні речовини. Потреба в сяйві була принциповою, адже новорічне дерево асоціювалося зі святом, світлом і декоративною пишністю.

Водночас еволюція ялинкових іграшок була пов’язана не лише з матеріалами, а й із символікою. Леся Горошко-Погорецька нагадує, що в християнській традиції ялинка осмислювалася як образ райського дерева, а тому перші прикраси — яблука чи кульки — були прямими або опосередкованими відсилками до цього символу. Проте з утвердженням радянської ідеології зміст іграшок докорінно змінюється.

«Коли виробництво іграшок переходить на заводи, то з них зникає все, що пов’язане з вертепом чи біблійною історією. Натомість з’являються космонавти, бригадири, фігурки людей “правильних” професій — фактично ідеологічні образи, які мали формувати нову радянську уяву про свято», — пояснює дослідниця.

Ця логіка особливо яскраво проявляється в період пізнього СРСР. У часи Леоніда Брежнєва на ялинках з’являються овочі та сільськогосподарські культури — кукурудза, картопля, помідори, огірки. «Королева полів» кукурудза, за словами Лесі Горошко-Погорецької, стає майже обов’язковим елементом декору, що напряму відображало тодішню державну риторику.

Окремої уваги заслуговує тема верхівки ялинки. Традиційно дерево завершувалося восьмикутною вифлеємською зіркою, однак у радянський період її замінює п’ятикутна червона зірка. У клубах, державних установах та публічних просторах це було фактично безальтернативним варіантом. У приватних домівках, за спостереженням дослідниці, ситуація була різною: дехто уникав зірок узагалі, обираючи нейтральні декоративні завершення.

Йдеться, зокрема, про видовжені верхівки у формі піків, крапель або бурульок — скляні елементи, які не мали прямого ідеологічного навантаження і збереглися в ужитку до сьогодні. Такі форми, зі слів дослідниці, стали своєрідним компромісом між традицією і вимогами часу.

У сучасному ж контексті декор ялинки продовжує змінюватися. Науковиця звертає увагу, що дедалі частіше верхівкою різдвяного дерева стає тризуб. Вона зауважує, що ці елементи вже з’явилися у продажу на ялинкових базарах і їх сприймають як логічне продовження історії символів.

Сучасні ялинки нерідко відображають актуальний контекст — зокрема війну або суспільно-політичні події. В українському просторі з’являються прикраси із зображенням військовослужбовців у пікселі, а раніше, під час Помаранчевої революції, популярними були ялинкові іграшки з помаранчевою символікою.

Окремо вона звертає увагу на специфічний тип ялинкових прикрас, поширених у другій половині ХХ століття, — конструкції з дроту, на який нанизували скляні трубочки або дрібні елементи. Такі іграшки часто використовували замість гірлянд і складалися з видутого скла, яке легко ламалося.

За однією з версій, на яку вона натрапляла у джерелах, ці скляні нанизувані елементи могли бути непрямою реплікою на українські жіночі прикраси — лускавки. Йдеться про скляні намистини, з яких робили коралі, відомі в українській традиції. Сировину для них, зокрема скло, привозили з Баварії — регіону, який у той час був важливим центром європейського скловиробництва.

Водночас такі прикраси мали й очевидний недолік — надзвичайну крихкість. Скляні лускавки легко билися, а зберігати їх було складно, що з часом призвело до занепаду цієї традиції. Нині ж, за словами дослідниці, інтерес до них знову відроджується, однак більшість таких виробів доводиться замовляти за кордоном.

Які подарунки клали під ялинку та чому дерево «атакували»

Леся Горошко-Погорецька звертає увагу на джерело з Центральної України, яке фіксує звичай «розбирання» ялинки як частину різдвяного ритуалу. Йдеться про Чернігівщину, зокрема маєток у Качанівці, що належав родині відомого мецената Василя Тарновського-молодшого.

За цими спогадами, ялинку в родині Тарновських не лише встановлювали й урочисто прикрашали, а й надавали їй чітко визначену обрядову роль. Дерево вбирали їстівними прикрасами — яблуками, пастилою, пряниками, горіхами, які часто загортали у блискучий папір, роблячи їх «золотими», мармеладом та іншими солодощами, які можна було зняти й одразу з’їсти. Поруч із ялинкою накривали столи з гостинцями.

Дослідниця уточнює, що в ХІХ столітті в заможних родинах різдвяні подарунки мали цілком практичний характер. Це були книжки, сорочки, інколи чоботи, скатертини, зокрема й вишиті речі. Вона наводить приклад із родини Косачів: збереглися згадки, що 1884 року в Колодяжному, напередодні Різдва, Леся Українка власноруч вишивала сорочки для гостей-громадівців, які мали приїхати на свята.

У Качанівці ж сценарій святкування мав свою особливу драматургію. Після приходу гостей господарі спостерігали, кому що з подарунків припало до душі, й починали роздавати їх — знімали з ялинки або брали зі столів і вручали конкретній людині. Після цього, за словами дослідниці, Василь Тарновський-молодший, відомий своєю захопленістю козацькою традицією, переходив до кульмінаційної частини обряду.

«Він казав, що настав час “атакувати німецьку ялинку”. Тут дуже добре видно символічний момент: ялинка усвідомлюється як запозичений, “німецький” елемент, який у певну мить стає ворожим. Дітям дозволяли знімати з неї всі “бойові трофеї”. Вони починали штурм, ялинка падала на підлогу, і її фактично розривали, знімаючи все, що можна», — пояснює дослідниця.

Так, дерево могло простояти лише один день. Згодом ця практика почала зникати, і ялинки залишали на довший період, уже не знищуючи їх одразу після свята. Втім, Леся Горошко-Погорецька наголошує, що саме знищення обрядового атрибута є поширеним і добре відомим явищем у традиційній культурі.

До слова, нещодавно у Львові встановили головного різдвяного дідуха.

Йдеться не лише про українську обрядовість: дідуха спалюють або розвіюють, купальське деревце нищать, символи можуть топити, закопувати в землю чи розкидати по полях задля родючості. «Це завжди акт знищення обрядового символу, який завершує цикл ритуалу й переводить його в інший стан», — підкреслює науковиця, додаючи, що така практика властива багатьом народам.

Паралельно з цим у різних регіонах України існували й альтернативні традиції. Зокрема на Буковині, за зафіксованими етнографічними даними, ялинки нерідко взагалі не зрізали. Їх прикрашали просто на подвір’ї — живі дерева, які росли біля хати. Декор при цьому був максимально природним: до гілок прив’язували голівки маку, саморобні квіти з «гиблівки» - дерев’яної стружки.

За спостереженнями дослідниці, такі прикраси мали не лише візуальний, а й звуковий ефект: у вітряну зимову погоду маківки бряжчали, створюючи своєрідне «дзеленчання», яке сприймалося як частина святкової атмосфери. У такому вигляді ялинка могла стояти значно довше — не один вечір, а весь період різдвяних свят.

Чому дідух і ялинка — різні речі

Щодо сучасного побутування дідуха Леся Горошко-Погорецька наголошує: цей символ органічний насамперед для традиційної хліборобської культури. Його поява була безпосередньо пов’язана з реальним аграрним циклом — із полем, жнивами та власноруч зжатим снопом, який приносили до хати як обрядовий знак.

У сучасних умовах цей зв’язок суттєво послабився. Дослідниця зауважує, що нині виготовлення дідуха здебільшого відбувається в межах майстер-класів або через купівлю готових виробів. Люди платять за участь, отримують підготовлене збіжжя й опановують техніку плетіння, після чого несуть додому вже готовий символ. Великі декоративні дідухи часто купують як елемент інтер’єру — вони коштовні, їх не утилізують після свят і зберігають роками.

За словами науковиці, у такому вигляді дідух дедалі більше виконує декоративну функцію. Подібні процеси відбуваються й з ялинкою: сучасні українці обирають різні варіанти — живу, штучну, в горщику, з окремих гілок — керуючись естетикою, екологічними міркуваннями або зручністю.

Водночас дослідниця звертає увагу на важливу трансформацію сенсів. «Дідух — це втілення пращура, символ роду, зерна й безперервності життя. Подекуди те зерно навіть вимолочували й використовували як посівне. А коли його обвішують цукерками, це вже зовсім інша логіка», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.

Вона підкреслює, що сучасні багатоногі, складні за формою, щедро декоровані дідухи — це результат естетизації, притаманної нашому часу. Історично дідух був простим снопом, інколи з кількома «ногами» для стійкості, але без надлишкового оздоблення. Тепер його можна побачити й під ялинкою — за логікою святкового оформлення простору, а не традиційного ритуалу.

Дослідниця проводить паралель із західноукраїнською практикою, зокрема в Східній Галичині, де в певний період під ялинкою почали встановлювати шопки. Водночас у джерелах зафіксовано й інші поєднання: на Волині, наприклад, могли вішати на ялинку солом’яних «павуків».

До слова більше по відкриття шопки цього року — у нашому матеріалі.

Павук, пояснює Леся Горошко-Погорецька, — це окремий символ, пов’язаний передусім із традицією декорування оселі. Він відомий у різних європейських культурах — фінській, шведській, балтійській, польській, білоруській. В українському контексті цей звичай найімовірніше сформувався на Поліссі й почав поширюватися далі приблизно у ХІХ столітті. Втім, за її словами, для української традиції загалом це не є дуже давній елемент.

«Спершу в селах побутували дідухи, а в містах — ялинки. Згодом ялинка “мандрує” в село, і ці символи починають співіснувати. Навіть якщо людина сплете дідух сьогодні, це вже не той обрядовий жест, що був колись», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.

Як СРСР заборонив різдвяні традиції

Радянський період, зі слів дослідниці, кардинально змінив сенси й функції різдвяної ялинки. У 1920-х роках нова влада послідовно боролася з тим, що вважала «буржуазними пережитками». Під заборону потрапили релігійні свята, передусім Різдво, адже релігію офіційна ідеологія трактувала як «опіум для народу». Разом із цим зникла й ялинка як елемент різдвяної традиції.

Ситуація змінилася наприкінці 1935 року, коли ухвалою ЦК ВЛКСМ звичай встановлювати ялинку офіційно повернули. Однак, як наголошує дослідниця, йшлося вже не про відновлення Різдва. Ялинку реабілітували в новій, ідеологічно безпечній ролі — як символ Нового року.

«Вона перестає бути різдвяною і стає новорічною. Це принципова підміна сенсів: свято ніби повертають, але повністю змінюють його зміст», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Уже 1 січня 1936 року ялинки з’явилися в домівках і офіційних установах, а разом із ними — новий набір персонажів і ритуалів. До дітей почали приходити Дід Мороз і Снігуронька, а центральною фігурою цього ідеологічного «перезапуску» став російський революціонер Павло Постишев, який наполягав на тому, що масам потрібне свято, але без релігійного змісту.

Зовнішній вигляд ялинки також зазнав змін. Вифлеємську зірку на верхівці замінила вищезгадана п’ятикутна, радянська. Поступово формувався й новий канон іграшок: замість християнських символів з’являлися фігурки космонавтів, піонерів, робітників, а згодом — кукурудза, картопля та інші атрибути, пов’язані з колективізацією.

Як зауважує дослідниця, новорічна ялинка стала інструментом ідеології, який мав супроводжувати формування «правильного» радянського світогляду. Через декор і символіку вона відображала політичні та економічні пріоритети держави — від індустріалізації до сільськогосподарських кампаній.

Водночас календарні зміни лише ускладнили ситуацію. У межах СРСР відбувалися зсуви дат, співіснували різні стилі літочислення, з’явився феномен Старого Нового року. У цьому часовому хаосі Новий рік офіційно випереджав Різдво, яке формально не визнавали, але зберігали в приватному вимірі.

«Люди святкували Різдво крадькома, а офіційно — Новий рік. Тому ялинку почали ставити саме до першого січня, а не до Різдва», — пояснює дослідниця.

Новорічні святкування стали всеохопними: від дитячих садків до вишів, від клубів до великих підприємств. Ялинка «сяяла», проходили обов’язкові ранки, з’являлися телевізійні формати на кшталт святкових концертів і «вогників». Формувався впізнаваний радянський сценарій Нового року.

При цьому багато елементів не були новими за своєю суттю, лише переосмисленими. Дослідниця згадує й про менш відомі сьогодні сюжети — наприклад, образ Старого року, який передає естафету Новому, у вигляді маленького хлопчика. Ці персонажі теж були частиною радянської святкової міфології, яка намагалася витіснити релійну традицію, але водночас зберегти відчуття ритуалу й циклічності часу.

Леся Горошко-Погорецька звертає увагу, зокрема, на родину Лесі Українки, де існував домашній театр. У спогадах сестри поетеси Ізидори збережено описи того, як Леся Українка власноруч шила костюми, а діти розучували ролі для вистав, серед яких були «Фауст», «Гайдамаки» та різдвяні оповідання.

До речі, про сестру Лесі Українки Ізидору ми згадували у матеріалі про різдвяні рецепти української інтелігенції.

«У тих виставах з’являлися алегоричні фігури — старий рік у вигляді Діда Сатурна або Хроноса з косою як символом смерті і новий рік як маленька дитина, хлопчик, який переймав часову естафету», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Саме тому, за словами дослідниці, у радянський період ялинку офіційно пов’язали з Новим роком, тоді як у приватному просторі вона часто залишалася й на Різдво. Традиційні часові межі — до Водохреща або навіть до Стрітення — природно перенеслися і на новорічне дерево. Дослідниця зауважує, що ці уявлення й сьогодні відлунюють у побутових висловах про те, «коли вже час розбирати ялинку».

Вона також звертає увагу на те, що радянській владі була потрібна нова обрядовість Нового року. Так з’являються стандартизовані святкові сценарії, спільні застілля й навіть обов’язкові страви. При цьому сам Новий рік довгий час не мав статусу вихідного: на державному рівні його визнали святом лише 1947 року, вже після завершення Другої світової війни.

Як «заробляють» на різдвяних традиціях

Говорячи про сучасні практики встановлення й оздоблення ялинки в Україні, Леся Горошко-Погорецька звертає увагу на розмаїття форм, яке сьогодні є нормою. За її словами, традиція залишається живою і гнучкою: українці обирають живі дерева, ялинки в горщиках або штучні, експериментують з гірляндами, стилями й декором. Паралельно з цим дедалі помітнішою стає комерціалізація різдвяних свят.

Більше про те, яку ялинку вартує обрати для свої домівки — ми розглядали у нашому матеріалі.

Дослідниця наголошує, що святковий маркетинг — явище не нове і не прив’язане лише до сучасності. Він виникає тоді, коли з’являється потреба прикрашати, купувати й обирати. Спершу, пояснює вона, прикраси виготовляли в домашньому колі: спочатку їстівні, згодом — зроблені власноруч. Поступово з’являються мануфактури, а далі — фабричне виробництво. Цей процес був характерний і для українських земель, і для Західної Європи, і для Північної Америки.

Науковиця уточнює, що в Україні цей розвиток був жорстко перерваний Голодомором, колективізацією та загальною радянською політикою. Водночас у США частина суспільства до кінця ХІХ століття ставилася до різдвяних практик із підозрою, вбачаючи в них язичницькі риси, а отже не сприймала й ідею святкового маркетингу.

У міських центрах — Києві, Одесі та інших великих містах — комерційна складова Різдва почала проявлятися через рекламу і оголошення в пресі. Виробники пропонували готові елементи для декору, заготовки з картону чи паперу, з яких можна було зробити прикраси або шопки вдома. Це був компроміс між ручною працею і купівлею готового продукту.

Однак із приходом радянської влади цей процес знову зупинився. Натомість з’явилися фабрики, які в межах СРСР виготовляли ялинкові прикраси за чітко визначеними стандартами та ескізами. Частина виробів була максимально нейтральною, інша — відверто ідеологізованою, про яку ми згадували вище.

«Коли з’являється попит, завжди з’являється і пропозиція. І не так важливо, хто саме її формує — приватний підприємець чи держава. Навіть радянська держава, попри всю ідеологію, була зацікавлена в тому, щоб це продавалося і приносило гроші», — каже Леся Горошко-Погорецька.

Леся Горошко-Погорецька пояснює, що виробники починають активно виводити святкові товари в публічний простір — через крамниці, спеціалізовані відділи й сезонні продажі. Формально це не завжди були ярмарки в сучасному розумінні, однак саме через магазини та торгові точки різдвяна атрибутика поступово ставала доступною ширшому колу людей.

Дослідниця звертає увагу й на те, що багато звичних сьогодні елементів різдвяної культури насправді не є давніми. Зокрема, традиція різдвяних шкарпеток, які вішають для подарунків, сформувалася відносно пізно. Раніше використовували черевички, посуд або інші побутові предмети, а вже згодом ця практика трансформувалася у добре відомий нині образ шкарпетки над каміном.

Так само поступово змінювався і візуальний образ святого Миколая, який у сучасному просторі масово репродукується в комерційних версіях — у червоному вбранні, з драбинами, мотузками й характерними атрибутами, що заповнюють балкони, фасади й вітрини.

Окремо дослідниця згадує різдвяні вінки та дверні прикраси, які також стали частиною повсякденного святкового декору українських осель. Вона нагадує, що ці елементи мають лютеранське походження і пов’язані з адвентовими практиками. Спершу це були вінки зі свічками, пізніше — декоративні форми без релігійного наповнення, які органічно увійшли в сучасний інтер’єр.

«Сьогодні достатньо зайти до великого торговельного центру — і тобі запропонують усе: від готових вінків до матеріалів для власноручного виготовлення. Це красиво, привабливо, і людям це подобається», — підсумовує Леся Горошко-Погорецька.