«Вода могла зцілювати недуги»: чому купалися на Водохреща і чому це не лише російська традиція

Про те, від чого могла лікувати йорданска вода та чому тривалий час було заборонено прати, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.

Чи є купання релігійною традицією

Дослідниця розповідає, що купання на Водохреща не є церковною настановою, однак воно належить до системи народної релігійності, яка формувалася на українських землях століттями.

За її словами, щороку напередодні Водохреща в публічному просторі знову виникає дискусія: чи є купання в ополонці «справжньою» українською традицією і чи має воно стосунок до християнства. Часто в цих обговореннях посилаються на позицію Церкви, зокрема, на заяви духовенства про те, що купання не є релігійним обрядом.

«Справді, купання на Водохреща — це не релігійна традиція в церковному сенсі. Церква не спонукає людей після чину великого водосвяття стрибати у воду. Священник освячує воду — і на цьому церковний обряд завершується», — наголошує дослідниця.

Водночас вона застерігає від спрощеного трактування цього явища. На її думку, варто чітко розрізняти церковну доктрину і народну релігійність — систему уявлень, звичаїв і практик, яка формувалася задовго до християнства і поступово поєднувалася з ним.

«Так само не є релігійними традиціями в прямому сенсі звичай заносити дідух, їсти кутю чи маїти хату на Зелені свята. У Біблії немає припису їсти кутю на Святвечір, але ніхто не ставить під сумнів цей звичай», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

«Не було так, що у 988 році охрестили Русь — і наступного дня всі стали християнами. Люди жили у віддалених селах, у лісах, на болотах, без інформаційних каналів, і продовжували дотримуватися звичних практик. Їм могли сказати, що тепер вони християни, але це не означало миттєвої зміни світогляду», — зазначає вона.

Саме в такому контексті, за словами дослідниці, формувалися й водохресні практики, пов’язані з водою. В етнографічних джерелах зафіксовані різні форми взаємодії з освяченою водою — від вмивання до купання.

«Хтось купався, а хтось вмивався. Важливо не спрощувати й не зводити все до однієї формули. Треба чітко розуміти — хто, коли, для чого і з якою мотивацією це робив, і що саме про це зафіксовано в етнографічній літературі», — каже Горошко-Погорецька.

Вона також спростовує твердження про те, що купання на Водохреща є запозиченням із російської традиції. На її думку, сама наявність подібного звичаю в різних народів не свідчить про запозичення. Вона додає, що радянський період лише ускладнив фіксацію цих практик, адже релігійні обряди були заборонені, а купання іноді маскували під моржування.

«Люди не могли відкрито сказати, що йдуть купатися на Водохреща. Це подавалося як загартування. Воду освячували потай, іноді священник приїжджав на кілька сіл, а десь люди просто передавали воду одне одному», — розповідає Леся Горошко-Погорецька, спираючись на власні польові дослідження.

У різних місцевостях України, за словами дослідниці, побутували стійкі вірування, пов’язані з особливими властивостями води у ніч на Водохреща. Йдеться про уявлення, що опівночі вода на коротку мить змінює свою природу.

«Існувало вірування, що рівно о дванадцятій годині ночі вода в річках “оживає”: вона може пінитися, на одну мить перетворюватися на вино або ставати "медяною". Вважалося, що той, хто є достатньо побожним і зуміє впіймати цю мить, може зачерпнути таку воду», — розповідає Леся Горошко-Погорецька.

Вона наголошує, що подібні уявлення не є унікальними лише для української традиції. Аналогічні вірування зафіксовані й в інших європейських культурах. Особливо поширеними ці вірування були на тих теренах, де церковне життя було обмеженим або взагалі не функціонувало. У таких місцях, за її словами, люди вірили, що вода освячується сама по собі — незалежно від церковного обряду. Таку воду зберігали й використовували так само, як і церковно освячену: для покроплення оселі, господарства, худоби, полів і подвір’я.

«Якби цей звичай був запозичений від росіян, він побутував би лише на теренах колишньої Російської імперії. Але ми маємо записи з кінця XIX століття, зокрема з Дрогобицького повіту, де зафіксовано, що матерi носили недужих дітей на Йордан і занурювали їх у воду, щоб ті одужали», — зазначає вона.

На її думку, вже самі ці факти ставлять під сумнів твердження про «запозичений» характер звичаю. Водночас вона визнає, що сучасна форма водохрещенського купання суттєво відрізняється від традиційних практик минулого.

«Те, що ми бачимо сьогодні, — це вже зовсім інше явище. Купання перетворилося на своєрідний Ice Bucket Challenge, на публічну демонстрацію, коли облаштовують спеціальні місця, приходять натовпами, а участь беруть навіть політики», — зазначає вона.

Йорданська вода проти недуг

За спостереженнями Лесі Горошко-Погорецької, водохрещенські купання в традиційному суспільстві мали передусім практичне й лікувальне значення. До води йшли не всі, а здебільшого ті, хто мав конкретну потребу — через хвороби.

Найчастіше йшлося про шкірні захворювання та хвороби очей. У таких випадках повне занурення не було обов’язковим: люди могли просто вмити обличчя або обмити окремі частини тіла — голову, груди, ноги. Саме тому в етнографічних джерелах значно частіше трапляються згадки не про купання, а про вмивання.

Дослідниця звертає увагу, що через відсутність візуальних джерел XIX століття ми можемо спиратися лише на письмові записи й усні свідчення. Очевидно, що купання не було публічним дійством. Особливо це стосується жінок і людей старшого віку. В етнографічних матеріалах зафіксовано, що до води заходили й старші люди — для очищення тіла від струпів, висипів і ран. Однак такі дії, ймовірно, мали здійснювати осторонь, без сторонніх поглядів, а не на очах у всієї громади.

Найчастіше купання на Водохреща пов’язували з лікуванням корости — поширеного в традиційному суспільстві захворювання, яке спричиняє сильний свербіж і рани на шкірі. За відсутності медикаментів люди шукали доступні й радикальні засоби боротьби з хворобою, зверталися до народної медицини, знахарів і замовлянь.

В цьому контексті крижану воду сприймали як можливий спосіб позбутися паразитів. Подібну логіку застосовували і в побуті: сильні морози використовували для вимерзання бліх, блощиць і тарганів у хатах — для цього оселю залишали відкритою й давали їй промерзнути.

«Найчастіше купалися ті, хто мав шкірні захворювання. Про це свідчать і примови, які супроводжували ці дії. Наприклад: “Водичко, йорданичко, вігой від струпів мені личко”. Якщо такі примови побутують, це означає, що явище не виникло раптово. Супровідні тексти — замовляння, формули — формуються лише тоді, коли практика тривалий час існує в культурі».

Ще, зі слів дослідниці, йорданська вода могла зцілювати людей від злих духів: «Є вірування із Закарпаття, що в освяченій річковій воді обов’язково треба скупатись особам, які мали нечистого духа. І вірили, що ця вода допоможе його вигнати — біснуваті одужають. У колишньому Сяноцькому повіті в ополонку могли кидати жінок, яких підозрювали у відьомстві».

Водночас, обряд освячення води та господарства мав практичне і символічне значення для всіх членів громади. Під час водосвяття люди намагалися забезпечити добробут і здоров’я худоби, а також успіх у власних заняттях. Освячення господарства відбувалося кілька разів: на Святий вечір господар кропив оселю, потім повторювалося на Водохреща, і втретє обряд здійснював священник.

Сила йорданської води

За словами Лесі Горошко-Погорецької, купання на Водохреща практикували не лише з лікувальною, а й із превентивною метою — щоб уберегтися від хвороб упродовж року. Саме так цю дію часто пояснюють і сучасні учасники водохрещенських купань.

У традиційних уявленнях це безпосередньо пов’язано з вірою в особливу силу йорданської води. Вважалося, що саме на Водохреща вода набуває найпотужніших цілющих властивостей, адже цього дня — а також напередодні — відбувається чин Великого водосвяття. Упродовж року воду освячують і в інші дні, однак саме водохрещенське освячення в народній релігійності вважали найсильнішим.

Через це в традиції існувало чимало варіантів поводження зі свяченою водою. В одних громадах найсильнішою вважали воду, освячену на переддень Водохреща, в інших — ту, що освячували безпосередньо в день свята. Подекуди обидві води змішували, вважаючи їх однаково дієвими, а в інших місцях — принципово зберігали окремо.

Етнографічні записи фіксують різні практики: дехто тримав у господарстві кілька пляшок зі свяченою водою, кожну з яких чітко розрізняли за походженням — йорданська, святовечірня, стрітенська, маковійська чи освячена на храмове свято. Такі води не лише зберігали окремо, а й по-різному використовували.

Йорданською водою, як зафіксовано в польових дослідженнях, традиційно кропили оселю, господарство, стайні, поля, сади, пасіки. У багатьох селах це робили двічі — і на переддень Водохреща, і в сам день свята, адже обидва освячення відбувалися за чином вищезгаданого Великого водосвяття. Інші освячення води впродовж року здійснювали вже за чином Малого водосвяття.

Окреме місце в цій традиції посідав другий Святий вечір, який у різних регіонах мав різні назви — «Бабин», «терпляча» або «голодна кутя». Саме перед цією вечерею освячену воду приносили з церкви, кропили господарство, а тоді сідали до столу.

Більше про особливість «голодної куті» ми розповідали у нашому матеріалі.

«В народних поясненнях часто казали, що не можна сідати до вечері, доки не вип’єш свяченої води. Водночас ці пояснення не завжди були раціональними, бо воду приносили з церкви зранку, її можна було випити ще тоді. Але вечеряти все одно чекали до вечора. Це показує, що тут важлива не логіка, а дотримання усталеного порядку й символічного ритму свята», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Чому хлопці найчастіше купалися та до чого тут червоний колір

За етнографічними згадками, до води на Водохреща найчастіше заходили молоді чоловіки. Дослідниця зауважує, що статистики тут немає, однак польові записи та логіка традиційного укладу життя підказують: хлопці значно частіше наважувалися на такі дії, ніж дівчата. Це пов’язано і з уявленнями про чоловічу сміливість, і з нормами поведінки та одягу.

Водночас у традиції траплялися й жартівливі або напівобрядові форми взаємодії з водою. Зокрема, на Бойківщині зафіксовані випадки, коли люди могли жартома штовхати одне одного у воду. Такі дії не сприймали як агресію, а мали радше символічний, доброзичливий сенс — на здоров’я і добробут.

Окрім повного занурення, побутували й альтернативні способи «водного очищення». На Буковинській Гуцульщині, зокрема у Вижницькому районі, дослідниця фіксувала практику, коли після освячення люди виливали собі воду за пазуху — як форму зміцнення здоров’я, без купання в річці чи ополонці.

Окреме місце у йорданських звичаях займали жіночі та дівочі практики, пов’язані не так із загартуванням, як із красою та здоров’ям. Дівчата зазвичай не купалися, але вмивалися освяченою водою — «на вроду», щоб обличчя було рум’яним і не блідим.

«Рум’яне личко в традиційному суспільстві — це ознака здоров’я. Бліда дівчина — значить, їй чогось бракує. А от коли “кров з молоком” — то все гаразд», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.

У цьому ж контексті вона згадує про символіку червоного кольору. За окремими записами, дівчата йшли на водосвяття в червоних хустках або спідницях. Після вмивання хлопців витирали саме цими речами — так само, як і дітей, — вірячи, що це допоможе «передати» здоровий рум’янець.

Чому купалися пасічники, мисливці та парубки з кіньми

Леся Горошко-Погорецька розповідає, що до води на Водохреща заходили не лише люди, а й тварини — наприклад, хлопці могли стрибати в ополонку разом із кіньми, щоб забезпечити здоров’я й силу для себе та для тварин. Такий ритуал мав символічний сенс: бути гожим, «як весна», рум’яним, «як рожа», багатим, «як земля», і здоровим, «як йорданська вода». Також відомі випадки, коли купали худобу, аби запобігти хворобам.

Окремі записи з Лемківщини фіксують обряди, пов’язані з нейтралізацією нібито зловорожих осіб. Якщо жінку підозрювали у відьомстві, її могли занурити в освячену воду, щоб позбавити її «злої сили». Іноді такі особи намагалися набрати води ще до освячення, бо вірили, що сама вода, особливо опівночі, вже є свяченою і володіє цілющою силою.

Особливу увагу приділяли пасічникам і бджолам. На Бойківщині зафіксовані практики, коли під час водосвяття у воду занурювали воскові свічки, аби частинки воску потрапили до води, а потім їх збирали — це, як вірили, сприяло доброму розмноженню бджіл і багатому медозбору. На Гуцульщині господарі приносили до ополонки запалені трійці, які потім відносили до церкви, а на Стрітення забирали додому. Віск і бджоли мали особливий статус у традиційній обрядовості, бо продукти бджільництва вважалися «богоугодними», їх використовували для виготовлення свічок і приносили до церкви.

Також у традиції зафіксовані практики рибалок і мисливців. Рибалки під час освячення води тримали під кригою частину сітки і шепотіли заклинання «ловлю рибу», щоб забезпечити успіх у промислі. Мисливці змочували кулі в йорданській воді, вірячи, що це зробить їх вдалими під час полювання.

Ще, зі слів дослідниці, на Гуцульщині обливання або занурення у воду могло бути формою вияву симпатії: хлопці жартома кидали дівчат у воду, обсипали снігом або обливали, щоб були щасливі, як йорданська вода і швидко виходили заміж.

Водночас дослідниця наголошує, що чимало практик, які сьогодні вважають «традиційними», насправді є пізнішими нашаруваннями або сучасними інтерпретаціями. Зокрема, йдеться про звичай пірнання за хрестом після освячення води. За окремими спогадами, подібне могло траплятися локально, однак у цілому цей елемент не є питомим для української традиції й має паралелі в середземноморських культурах.

Паралельно існувала й низка жіночих практик, спрямованих на красу, здоров’я та шлюбну вдачу. Дівчата вмивалися йорданською водою, промовляючи спеціальні слова, або додавали до води символічні предмети — калину, намисто — щоб їхні властивості «передалися» людині. На Верховинщині дівчата ще до світанку милися водою, якою попередньо обмили церковні дзвони, вірячи, що це зробить їх «голосними» — тобто знаними, привабливими й бажаними для сватання.

Про обряд освячення води

Дослідниця наголошує, що обряд освячення води може тривати два дні поспіль: перший день, на святий вечір, воду освячують в церкві, другий день — безпосередньо на водоймі. Однак не в кожному селі є річка чи потічок, і тоді традиція адаптується: воду освячують біля церкви або в спеціальних громадських криницях. Інколи освячують криниці, які вважаються цілющими, не лише на водохреща, а й на інші свята, аби вода не втрачала своєї сили.

Відповідно, виникає ще один поширений звичай: після освячення води люди приносять її додому, щоб покропити господарство та влити трохи в криницю. Це роблять не лише за віруванням у цілющі властивості води, а й для того, щоб у криниці вода завше була чистою і не пересихала.

«Є вірування, що вода сама по собі освячена скрізь, навіть якщо її не освятив священник. Але якщо людина приходила до церкви і приносила освячену воду, вона обов’язково вливає трохи в криницю, щоб там була здорова, цілюща, чиста вода і щоб вона не пересихала», — додає Леся Горошко-Погорецька.

Дослідниця також пояснює, що свято Водохреща відоме під різними назвами: церковна — Богоявлення Господнє, народні — Йордан, Водохреще, Ордань, Ардан, Водощі, Відорощі, Ведольщі, Войордани, Руська свічка (адже в цей день також святять подекуди свічки).

Леся Горошко-Погорецька пояснює, що традиції освячення води існували і до прийняття християнства, а потім трансформувалися у чин Великого і Малого водосвяття. Вона підкреслює, що етнографічні записи містять згадки про народні способи освячення: проливання води між вогнями або гострими предметами для надання їй особливої сили, а також про воду, набрану за певних умов — наприклад, «непочату» воду до сходу сонця, воду з трьох, дев’яти чи дванадцяти криниць, зоряну воду, воду, на яку світить місяць.

Більше про «непочату» воду ми згадували у матеріалі про ворожіння на Андрія.

Вона пояснює, що йорданська вода в ієрархії вод посідала найвищу позицію, хоча існували й інші різновиди: звичайна вода, вода «німа», вода із різних джерел для обрядових цілей. Кожен з цих видів мав своє місце у традиційних віруваннях і їх використовували для різних обрядів.

Льодові містечка на Йордан

Леся Горошко-Погорецька розповідає, що традиція вирізання хрестів з льоду та облаштування ополонки для водохресного освячення води була поширена і у Львові, і в інших регіонах. Аби вирізати хрест, мав бути сильний мороз. Якщо ж льоду не було, альтернативою для хреста ставали дерево чи інші матеріали. У деяких селах для оздоблення хрестів і ополонки використовували буряковий квас або борщову закваску, яка давала характерне забарвлення.

«Вони поливали буряковим квасом або борщем. Не тим борщем, який варили в баняку, а власне цією закваскою, яку робили на борщ. Його тримали три тижні, щоб він квасився. І цією рідиною потім зафарбовували хрест», — пояснює дослідниця.

Особливо яскраво це можна спостерігати у селі Соколівка Косівського району. Там щороку один із кутків села бере на себе обов’язок облаштовувати місце для освячення води. При цьому хлопці вирізають хрест за тиждень-два до Водохреща, будують чаші для води, підсвічники, цифри року та навіть цілі каплиці з льоду. У разі відлиги або відсутності льоду облаштовують дерев’яні конструкції, а якщо лід є, його нарубують у горах, транспортують і збирають у монолітні форми.

«Їдуть високо в гори, нарубують цілі брили льоду, привозять і складають. Беруть бензопили, ріжуть, і коли відлеглі шматки льоду примерзають, виходить моноліт. І так щороку — інший куток села будує. Це такі змагання, хто краще», — зазначає Горошко-Погорецька.

Чому обов'язково мали скупатись маланкарі

Окремою категорією людей, які за традицією обов'язково мали купатися на Водохреща, були учасники святкових обходів і маскарадних дійств. Йдеться насамперед про маланкарів і тих, хто брав участь в обряді кози.

Дослідниця звертається до записів Оскара Кольберґа з Покуття, де зафіксовано, що ті, хто перебирався за діда і Маланку, мали обов’язково купатися — або на Новий рік, або на Йордан. Вона пояснює це символікою самого перевдягання, адже образ діда в традиційній культурі безпосередньо пов’язували з потойбічним світом і тому він вимагав ритуального очищення.

До слова, більше про традиції на Меланії, 31 грудня, — ви можете дізнатись тут.

«Якщо подивитися на ті місцевості, де досі побутує купання Маланки, то воно, вочевидь, могло зміщуватися в часі. Ми знаємо, наприклад, таку відому Вашківецьку Маланку — так званий фестиваль на воді. Нині це дійство відбувається на Новий рік, але тут важливо враховувати регіональні та календарні особливості Буковини», — пояснює дослідниця.

Вона також зазначає, що буковинська і покутська маланкові традиції є особливо розвиненими та локально різноманітними — у таких селах, як Красноїльськ, Горбова, Великий Кучурів, Белелуя, де маскарадні обходи зберігалися в живій формі десятиліттями. Водночас пандемія COVID-19 та повномасштабна війна РФ тимчасово перервали ці практики. Проте, зі слів дослідниці, нині цю традицію подекуди починають відроджувати.

Леся Горошко-Погорецька розповідає, що учасники маланкування й водіння кози в межах обряду тимчасово виходили за межі звичайного соціального порядку.

«Людина на той момент перестає бути собою — вона стає кимось іншим. У традиційній Маланці — це дід і баба, Маланка та Василь. Сьогодні з’являються й сучасні персонажі, навіть політичні фігури, але сама логіка обряду залишається незмінною: це перевтілення, вихід за межі звичного. Саме тому ті, хто брав участь у цих обходах, доконечно мусили купатися — щоб змити з себе обрядово-ролеву причетність до потойбіччя й повернутися до звичайного життя», — каже етнологиня.

Дослідниця наголошує, що важливою особливістю маланкової традиції є обрядова травестія — перевдягання у персонажів протилежної статі. У змішаних Маланках дівчина зазвичай перебирається у Василя, а хлопець — у Маланку. В парубочих гуртах хлопці виконують обидві ролі, свідомо порушуючи звичні гендерні межі.

«Весь маланковий комплекс пов’язаний з новоліттям — кінцем старого і початком нового року. Тут важливі не лише мотиви хаосу й перевертання звичного порядку, але й ідея плідності та продовження роду. Коли одна обрядова постать поєднує в собі чоловіче й жіноче начало, ми маємо справу з обрядовим гермафродитизмом. На символічному рівні це означає здатність до відтворення життя, забезпечення врожаю і продовження людського існування», — каже Леся Горошко-Погорецька.

Вона додає, що маланковий обряд навмисно вибудовують як хаос, який досягає свого піку напередодні Нового року. Маланка демонструє антиповедінку: робить усе «навпаки», порушує звичні норми, імітує неправильний порядок речей. Однак саме цей хаос є необхідним етапом перед встановленням нового ладу.

Наступного дня, з приходом Нового року, порядок відновлюється — з’являються посівальники з побажаннями щастя, здоров’я і достатку. Купання учасників обходів у цій логіці стає завершальним актом очищення, який відділяє обрядовий безлад від нового, впорядкованого циклу життя.

До речі, про традицію посівання ми розповіли у нашому матеріалі.

Подекуди на Покутті вважалося, що людина, яка перевдягалася і не вмилася йорданською водою, може на цілий рік залишитися під впливом нечистої сили — так званого Щезлого.

Чому заборонялося прати

Одним із найпоширеніших йорданських приписів у традиційній культурі була заборона прати після освячення води. Леся Горошко-Погорецька наголошує, що цей звичай був характерний для всіх регіонів України, хоча часові межі заборони різнилися: від кількох днів до двох тижнів, а подекуди — аж до Стрітення.

Пояснення цієї заборони в народі були різні, але найчастіше її пов’язували з уявленням про святість води після Водохреща. Люди вірили, що після чину водосвяття вода має залишатися чистою, і будь-яке прання могло її «занечистити». У фольклорних поясненнях ішлося і про те, що після занурення хреста з води втікає нечиста сила, а сильні водохресні морози мали допомогти остаточно її знищити.

«Люди уявляли, що вся нечиста сила втікає з води і сидить, наприклад, на вербах біля ріки, мерзне й гине. І чим довше не йдуть прати, тим більше цієї нечистої сили вигибає. А якщо жінка приходить прати й занурює в воду брудну білизну, то разом із нею в воду може знову шмигнути нечиста сила», — розповідає дослідниця.

Водночас Леся Горошко-Погорецька підкреслює, що заборона прання та обрядові купання маланкарів мають глибше коріння, пов’язане з уявленнями про перебування душ померлих серед живих упродовж різдвяного циклу свят. За традиційними віруваннями, на початку свят душі предків запрошували до оселі — для них накривали стіл, залишали страви, заносили дідуха. Вважалося, що в цей період межа між світом живих і потойбіччям витоншується.

Після Водохреща відбувалися спеціальні обряди, які символізували завершення свят і відпровадження душ померлих. Саме з цим дослідниця пов’язує низку звичаїв, зокрема стріляння під час освячення води та обрядові формули, якими «виганяли» колядку й святкові страви.

Саме в цьому контексті заборона прати після Водохреща могла означати не втручатися у простір води, щоб не завадити цьому переходу. Згодом, за словами дослідниці, ці уявлення почали пояснювати вже в межах християнської логіки — як заборона занечищувати освячену воду.

Попри це, у народній традиції існували й винятки. Прати дозволяли, якщо в хаті були малі діти або хворі люди. У деяких місцевостях люди заздалегідь набирали багато води перед Водохрещем і користувалися нею вже після свята, таким чином поєднуючи обрядові приписи з повсякденними потребами.

Дослідниця зауважує, що завершення різдвяного циклу було поступовим. Подекуди дідуха виносили або спалювали лише після Водохреща чи навіть на Івана, а в окремих регіонах обрядові дії могли дублюватися — наприклад, на перший і другий Святий вечір.

Нагадаємо, що цьогоріч на Водохреща у центрі Львова традиційно освятять воду.