Чи доречна російська мова в театральних постановках і як вона бентежить глядачів під час війни — дискусія

Журналістка ІА Дивись.іnfo відвідала дискусію та занотувала головні тези зі слів спікерів. Усього розмова тривала близько двох годин. Вибрані думки учасників — подаємо нижче.

Під час дискусії обговорили проблеми чутливості глядачів під час війни, основні тригери у виставах, межі театрального мистецтва та відповідальність митця. Зокрема, основна увага була прикута до того, наскільки є доречним використання російської мови у постановці «Лісова пісня», яка є в репертуарі театру Леся Курбаса.

Учасники та учасниці дискусії:

• Дарина Ольшанська — театральна менеджерка, директорка Театру ім. Леся Курбаса.
• Андрій Приходько (онлайн) — театральний режисер.
• Ольга Пужаковська — культурологиня, директорка Театру ім. Лесі Українки у Львові.
• Богдан Тихолоз — літературознавець, директор Дому Франка.
• Андрій Жолоб — ветеран, громадський діяч, заступник міського голови з питань ветеранів.
• Ігор Фльорко — ветеран, громадський активіст.

Модераторка — Люба Ільницька.

Чому російська мова є у виставі «Лісова пісня»: що передувало дискусії

За словами Дарини Ольшанської, ця дискусія виникла зі звернення Ігоря Фльорка від ветеранської спільноти та громадського сектору щодо постановки «Лісова пісня» за Лесею Українкою, в якій використовується російська мова. Режисером вистави є Андрій Приходько, а її прем'єра відбулася ще 25 березня 2011 року. Водночас на сайті театру в описі до постановки вказано «у виставі використовується нецензурна лексика та гучні звуки, негативні персонажі розмовляють російською».

Дарина Ольшанська: Цю виставу можна назвати одну з найкращих: не лише для нашого театру, але й театрального процесу часу незалежності України. Сама вистава розкриваються не просто як красива історія про кохання, а в глибшому контексті — існує як метафора історії українського народу.

Вистава складається з трьох частин: дуже красивих національних традицій, які свідчать про нашу ідентичність — у першій дії; далі — переходимо до радянського періоду; третя дія є демонстрацією сучасного часу, з таким дуже неприємним присмаком того минулого та спадку, який ми несемо. Вона є популярною та збирає постійно повні зали.

Російська мова, яка використовується у виставі, є демонстрацією цих змін, які відбуваються і з самими персонажами у виставі (насправді не лише з персонажами, але й — з нами самими).

Мова спілкування є свідомим вибором. Це режисерський хід у цій виставі. Загалом питання мови та нашої ідентичності воно нікуди не поділося, а з війною — лише загострилося. Тому ці теми продовжують бути актуальними.

Водночас раніше ми мали звернення від глядачів, чому російська мова виникає у виставі. Бо це може бути таким моментом досить неочікуваним. Бо класичний текст, і, як казала одна з глядачок: «Леся Українка такого не писала». Однак є якісь моментив театрі: те, що ми бачимо на сцені, то не лише те, що є в тексті, адже режисер може закладати певну концепцію та глибші сенси в постановку. Загалом тексти Лесі України — це те, звідки можна витягувати багато нового.

Звернення пана Ігоря стало таким початком цього обговорення. Адже ми як театр позиціонуємо себе як інституцію відкриту до діалогу. У нас — простір, який готовий до обговорення таких важливих питань, тому ви не могли не залишити не поміченим цей запит.

Водночас я вважаю, що хороша вистава ніколи не є зручною. У тому сенсі, що вона завжди буде тригерити, мати моменти, які турбуватимуть та хвилюватимуть, а також — провокувати. Бо така природа театру — провокувати до роздумів, до пошуків, до якогось заглиблення в себе.

Навіть якщо взяти сучасну драматургію, то це досить брутальні тексти. Такими є тексти, бо такою є реальність. Навіть зараз у вертепах Ірод часто — російськомовний, бо він є уособленням зла, тому не може спілкуватися українською.

Театру дозволено використовувати такі часом засоби, які можуть здатися зі сторони неприйнятними: російська мова чи нецензурна лексика чи брутальні сцени, які можуть стурбувати, схвилювати, викликати якесь обурення, негативні емоції у глядача. Якщо вони є виключно художньою мовою — то є виправданими режисерською концепцією.

Андрій Приходько:

Мене трошки дивує, що з 2011 року — це не було проблемою. Звісно, зараз треба категорично боротися з тим «руским міром», який є не тільки на території України, але й в кожному з нас у середині. Я переконаний, що ми переможемо цей «руский мір», коли ми в собі його подолаємо та знищимо. І тоді він зникне на всій території.

Питання подразників. Тут дивлячись для кого-що подразник. Бо треба питатися в тих, кого це подразнює. Якщо російська мова ворога не виправдовується, є мовою негативною, того, що ми не сприймаємо.

Суспільна вразливість під час війни та яким має бути театр сьогодні

Ольга Пужаковська: Театр Лесі Українки працює з темою війни з 2017 року. Коли сталося повномасштабне вторгнення, то ми не сміливо відновлювали свій репертуар. Оскільки не знали, чи можуть наші вистави якимось чином нашкодити аудиторії. Тому ми останній театр, який відкрив свої двері до глядача з виставами.

Ми розпочинали з таких найбільш нейтральних від війни вистав, як: «Уявні маршрути Львовом» чи «Люди». Кожну вистава, яка працювала з темою війни, ми перерозглядали. Якщо треба було вносити якісь зміни до вистави, то ми їх вносили.

Я вважаю, що театр не може існувати поза контекстом та реальністю, в якій він існує. Відповідно, якщо змінився контекст у 2022 році, тому наший репертуар теж мав би змінитися до цього контексту. Тому наші вистави видозмінилися: ті, які ми вважали, що можуть нашкодити, ми їх закривали.

Зараз ми працюємо за принципом «не нашкодь», і також багато консультуємося з різними спеціалістами. Для прикладу, у нас була зустріч з ветераном та клінічним психологом Сергієм Тітаренком. Ми з ним говорили про те, як правильно спілкуватися з ветеранами, як робити мистецтво, щоб не нашкодити і про основні тригери. На що ми отримали таку відповідь: ніколи не відомо, що може тригернути людину в глядацьокому залі. Це можуть бути дуже неочікувані речі.

Однак ми намагаємося бути чуйними та чутливими і не провокувати зайвого. Будь-який жест має бути художньо виправданим.

Щодо російської мови. То у нас є також цитати російською мовою. Ми прийняли рішення, що ставимося до російської мови як до будь-якої іноземної мови. Якщо творчій команді важливо, щоб, наприклад, цитати допитів були російською мовою, то ми даємо субтитри до цієї мови, бо вона є іноземною, і ми не повинні її знати.

Ігор Фльорко:

Ми як ветеранська спільнота вважаємо себе друзями театру і аж ніяк не ворогами та провокаторами, які хочуть зробити щось погане. Навпаки — ми ходимо на вистави, бачимо, що тут є чітка україноцентрична позиція: де кожного разу виставляються скриньки та посилання на монобанки, щоб збирати кошти для військових.

Проте тригерний момент став у російській мові. Тут навіть більше йдеться про кількість та час використання російської мови у виставі «Лісова пісня». Як говорять: «все отрута та все ліки, тільки доза робить речовину отрутою або ліками». Тут доза російської мови у цій виставі є отрутою. Попри те, що я особисто, прийшовши на виставу, розумів, що тут використовується російська мова.

Коли 10 і більше хвилин тривали діалоги російською мовою, то в мене з'явився просто шалений дискомфорт. Я розумію тут художню цінність, як хотів пояснити постановник вистави оцим задумом, що головні герої деградують. Мені це все зрозуміло, але це треба робити не такими методами.

Якщо порівняти з іншими виставами. Наприклад, ми бачили у Театрі імені Марії Заньковецької вистава «Червона рута», то там російська мова теж присутня, бо енкаведисти не можуть не спілкуватися російською. Напочатку вони декілька слів говорять російською, люди в залі розуміють, що це негативний персонаж, а далі — вони переходять на українську. Чи використовується у цій же постановці російська пісня «Хуторянка». Це кілька слів, що викликають негативні емоції в глядача і далі продовжують українською.

Тут у виставі «Лісова пісня» 15-20 хв тривають діалоги російською мовою. Попри те, що я розумію задум, дивлюся на інших людей і усвідомлюю, що іншим теж не комфортно. Такими методами, на мій погляд, працювати не можна. Це стало тригерним і не приємним.

Виставу вже ставлять 15 років і вона живе без змін. Якщо в контексті назви театру згадується ім'я Леся Курбаса, то ми повинні пам’ятати його слова, що театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. А тут 15 років — без змін. Вистава не реагувала ні на що.

Ми сподіваємося, що наша позиція буде вислухана, і вистава буде зміненою. Думаю, вам краще знати, як це можна змінити.

Андрій Жолоб:

Я можу про себе сказати як про музиканта. Я граю панк-рок. У своїй музиці я дуже багато працюю з нецензурною лексикою. Точніше з доречністю її використання. Так, щоб це не виглядало як «суцільне лиття болота», тому я використовую нецензурну лексику для художніх підкреслень різних моментів. Це викликає багато питань та конфліктів. Однак я розумію, що є моменти, які висловити інакше — практично не можливо. Особливо після військового досвіду розумію: якщо ти не назвеш, щось нецензурним словом, то ніхто не зрозуміє, що ти від нього хочеш. Тут я погоджуюся, що це може бути художнім прийомом.

Ми говорили про участь ветеранів у написанні театральних творів. Михайло Фатєєв недавно був у мене на інтерв’ю та сказав класну річ. Пояснив, що участь у війні та поранення стало для нього дуже хорошою вакцинацією та розумінням того: все російське, що було в ньому, вийшло з нього через осколки. На жаль, великій частині країні доводиться розуміти це таким чином.

Після повернення з війни я ще раз передивися фільм «Червоний». Я зрозумію, що мені аж до нудоти не хочеться дивитися сцени, де є розмови російською мовою, бо я як внук бійця СС «Галичина», усвідомив, що мій дід загинув через таких, яких добре відображено в цьому фільмі. Водночас я розумію, що триваліші розмови російською мовою багато для кого можуть стати таким собі «джерелом попуску» щодо мовного питання.

З іншого боку, у театрі Лесі є вистава «Плейлист Подорожнього», після якої п’ять сеансів моєї психотерапії пішли нанівець. Бо вона мене знову перенесли в ті реалії: коли темрява, цигарка збоку, і я потрапляю знову в авіаудар на Херсонщині, коли ми в бетонній трубі сидимо з хлопцями, а вони збоку курять. Однак це є мій особистий тригер та проблема. Така вистава, насамперед, є не для військових, а для цивільних, щоб зрозуміти стан військових. Це моя проблема, що я на неї пішов.

Водночас, коли є така велика доза російської мови у виставі, то для мене це є трошки занадто. Тому я погоджуюся з Ігорем. Це залежить від дози російської. Інколи це є доречним моментом, бо зовсім відмовитися від своє історії, і не розуміти звідки вона йде, теж не варто. Однак маємо бути радикальними до російської мови. Ми занадто довго були демократичними загалом до будь-яких проявів русійської мови та «руского міра» в нашому місті.

Богдан Тихолоз:

Я погоджуюся, що ми маємо бути радикальними і все російське вбиває.

Я вважаю, що російської мови треба позбутися. Моя особиста реакція на російську мову та культуру є алергічна. Наприклад, коли десь у дітей алгоритми ютуба перекидають на російськомовний контент, то одразу кажу це вимкнути.

Водночас я люблю театр, зокрема цей. За те, що це непростий театр, що він ставить багато питань і не завжди дає на них відповіді. Це театр, де тяжко заснути, але це театр, де ти виходиш часом з такою задурманеною головою, і думаєш, що це було.

Я вважаю, що мистецтво має не тільки заспокоювати, не тільки задовольняти певні потреби, але й часом, наче «бити обухом по голові» для того, що ти стрепенувся і прокинувся. Воно часом може ставити в дуже незручну позицію і змушувати самому мислити, осмислювати та співтворити.

Конкретна практика. Вистава  у режисурі Андрія Приходька. Вона є справді виставою десятиліття. Це була та вистава, на яку я водив своїх студентів, коли був доцентом факультету журналістики ЛНУ Франка. На цьому факультеті вчилося близько 150 людей з усієї України. Значна частка цих людей, які вступили до Львова, продовжували говорити російською і все життя говорили нею, були занурені в російську культуру. На першому курсі я усіх водив на «Лісову пісню». Вони приходили  і це була вистава, яка перевертала. Один з ключових факторів впливу на студентів — це була дуже тригерна російська мова. Для деяких з них вона була рідна або мова якою їх скалічили. Коли вони чули російську мову в такому контексті, де вона була мовою дегенератів та маркером деградації, а не була чимось таким високим чи зразком для наслідування, тоді хотілося зануритися і вона «різала» вуха і далі це робить.

На семінарі, коли ми обговорювали це, то вони казали, що більше не будуть говорити російською мовою. Це факт і неодноразовий.

Я розумію, що час змінюється. Твір живе, якийсь час і може сприйматися якийсь час по-різному. Інколи про нього забути на століття, а потім згадати. Це не означає, що «Лісова пісня» Андрія Приходька — єдиноможлива і правильна «Лісова пісня», канонічна і не може бути інакшою, і вона не може змінюватися. Можливо, може, а можливо — ні, бо без цього розвалиться. Це залежить від думки творчого колективу.

Я переконаний, що режисер та всі причетні до цієї вистави знали, що вони провокують.

Не стверджую, що саме так має бути. Питання дози російської мови, згоден, що є. Однак. Якщо режисер почне змінювати це, то чи воно не розсипатиметься все? Думаю, що можливі, й зовсім інші інтерпретації цього твору.

Про межі дозволеного. Чи існують межі дозволеного для мистецтва? Може це буде не для всіх зручна відповідь. Однак, на мій погляд, не існують. Мистецтво — вільна творчість. Якщо митець не має права говорити тими засобами, якими хоче, то він не митець. Для мистецтва — немає меж.

Проте, чи існують межі дозволеного для інституцій культури? Тут — так. Бо інституції культури є інструментами політики національної пам’яті, формування національної ідентичності і т.д. Якщо ці інституції культури функціонують в легальному полі, то для них існують ці межі дозволеного або межі доцільного...

---

У підсумку дискусії, Дарина Ольшанська зазначила, що найближчим часом у театрі прокомунікують, яким чином питання російської мови у виставі «Лісова пісня» вирішать.