«Не тільки для незрячих»: в чому особливість тактильної скульптури та як її створюють

Про те, якою має бути тактильна скульптура з точки зору доступності та чи важко її виготовляти, для ІА Дивись.info розповіли Аліна Марненко — керівниця Музею у темряві «Третя після опівночі» та засновниця Фундації 03:00 та Діана Розумовська — керівниця маркетингу у львівській компанії 3DWAY, що виготовляє тактильні об'єкти.

Для чого взагалі тактильні скульптури

«Для нас дуже важливо починати з базового розуміння: будь-які культурні й мистецькі проєкти, напрями, твори мають бути доступними і для людей з порушенням зору. Тактильні експонати — це лише один зі способів донесення інформації для незрячих, але точно не єдиний і не самодостатній», — каже Аліна Марненко.

За її словами, якщо культура справді для всіх, доступність має бути її базовим станом. Вона пояснює, що в межах музею створюють тактильні виставки з кількома цілями. Перша — надати незрячим людям безпосередній доступ до певних видів мистецтва через власний досвід, а не через пояснення чи уяву. Друга мета полягає у зміні ставлення суспільства: показати, що мистецтво можна досліджувати на дотик і що воно має бути доступним для людей із порушенням зору. Третя — бути прикладом для інших культурних інституцій, демонструючи, як доступні культурні проєкти можуть виглядати при системному підході, а не формальному.

«Ми дуже часто бачимо, що такі виставки стають точкою обміну досвідом. Зрячі відвідувачі виходять з них з набагато глибшим розумінням того, як люди з порушенням зору взаємодіють зі світом. Це не про жалість чи співчуття, а саме про розуміння і повагу до іншого способу сприйняття. Коли людина сама пробує досліджувати мистецтво через дотик, звук чи простір, вона починає інакше дивитися і на потреби незрячих людей, і на доступність загалом», — розповідає Аліна Марненко.

До слова, більше про діяльність Музею у темряві «Третя після опівночі» ми розповідали у нашому інтерв'ю.

Фахівчиня пояснює, що адаптація мистецтва для людей із порушенням зору — це не просто створення тактильних об’єктів. За її словами, часто для такої роботи потрібно застосовувати саме мистецькі підходи. Вона наголошує, що це завжди процес дослідження: що саме хочуть передати через експонат, яка його суть і сенс. І дуже часто адаптація взагалі не стосується буквального відтворення форми — головне, як передати цю суть іншими способами. Вона додає, що в багатьох випадках адаптований експонат — це не одна тактильна скульптура, а поєднання різних інструментів: аудіоелементів, різних матеріалів і текстур, звуків та просторових рішень. Усе це, за словами Аліни Марненко, допомагає передати той самий сенс, який був закладений у первісний твір. Вона підкреслює, що робота з мистецтвом тут ведеться не як із об’єктом, а як із досвідом, який може охоплювати різні сенсорні канали.

Які матеріали варто використовувати

Окрему увагу Аліна Марненко приділяє матеріалам і текстурам. «Для тактильних об’єктів дуже цінно використовувати різні фактури, тому що текстура — це додаткова інформація. Гладке, шорстке, тепле, холодніше, м’яке або твердіше — усе це допомагає людині краще «читати» об’єкт руками. Контраст між текстурами часто працює краще, ніж дрібні деталі, і допомагає зрозуміти структуру, логіку і характер експоната. При цьому важливо, щоб матеріали були безпечними і без гострих країв», — пояснює спікерка.

Аліна Марненко зазначає, що у більшості культурних проєктів важливо додавати аудіоопис, легенду або текст шрифтом Брайля. Вона підкреслює, що не існує одного універсального формату: комусь зручніше читати Брайлем, комусь — слухати аудіоопис, а хтось поєднує кілька способів. Тому, за її словами, з точки зору передачі інформації завжди доцільно використовувати всі можливі формати й давати людині право обирати, як саме вона хоче отримувати інформацію.

«Для нас принципово важливо, що незрячі люди залучені не лише як відвідувачі, а як учасники процесу. Ми завжди починаємо з формування фокус-груп або опитувань, щоб зрозуміти, що саме людям цікаво досліджувати, які теми, об’єкти чи формати для них справді мають сенс», — каже керівниця музею.

Хоча на етапі створення 3D-моделі вони не завжди можуть брати участь напряму, на етапі формування концепції їхня участь обов’язкова. Далі, пояснює Аліна Марненко, відбувається тестування: залучають незрячих людей, щоб перевірити масштаби, перепади висот, зручність деталей, і часто щось доводиться змінювати або переробляти.

Вона також наголошує, що дотик — це дуже індивідуальна навичка. Те, що одній людині на дотик зрозуміле й очевидне, для іншої може бути зовсім нечитабельним. Саме тому, за її словами, експонати завжди тестують на різних користувачах, аналізують реакції і шукають баланс. Це, підкреслює фахівчиня, не про пошук ідеального рішення, а про формування найбільш універсального підходу, який працюватиме для максимальної кількості людей.

Зі слів фахівчині, важливо аналізувати масштаб, у якому створюють експонат. «Не всі деталі, які видно очима, можуть бути відчутні на дотик. Перепади висот, дрібні елементи, надмірна кількість деталей — усе це потрібно фільтрувати. Перенасичення часто заважає сприймати основну ідею. Тактильне мистецтво має бути зрозумілим для рук, а не складним заради складності», — пояснює Аліна Марненко.

Фахівчиня каже, що музею близька ідея універсального дизайну. «Класно, коли ми не робимо «експонат для незрячих десь у куточку», а адаптуємо сам продукт так, щоб він ставав універсальним. Ті самі аудіоописи, тактильні експонати, матеріали — це речі, які роблять взаємодію з культурним продуктом цікавішою для всіх відвідувачів. Універсальний дизайн нічого не забирає у зрячих людей, а навпаки — додає нові шари досвіду і способи взаємодії», — розповідає спікерка.

Які помилки допускають у друці

Аліна Марненко зазначає, що одна з найпоширеніших помилок — вважати, що встановлення таблички шрифтом Брайля автоматично робить об’єкт доступним. Вона підкреслює, що доступність — це не один елемент, а комплексна система, і якщо вона не продумана цілісно, окремі рішення просто не працюють.

Вона додає, що не всі зрячі люди відразу розуміють, навіщо в місті з’являються тактильні експонати, а хтось досі вважає, що вони потрібні «лише для незрячих». За її словами, насправді такі проєкти корисні і цікаві для всіх: коли дивишся на будівлю, її видно лише з певного ракурсу, а досліджуючи макет, можна «читати» її з усіх боків. Масштаб, пропорції та деталі стають зрозумілішими, і це завжди викликає інтерес як у зрячих, так і у незрячих відвідувачів.

«Досвід працює значно сильніше за будь-які пояснення. Коли людина сама пробує інший спосіб взаємодії з мистецтвом, питання "навіщо це потрібно" просто зникає. Для нас доступність в культурі — це про якість культури, про глибину взаємодії і про готовність мислити ширше, ніж звичні формати. І коли культура стає доступнішою для людей з порушенням зору, вона автоматично стає цікавішою для всіх», — пояснює Аліна Марненко.

Як створюють тактильну скульптуру і які матеріали використовують

Діана Розумовська пояснює, що створення тактильної скульптури з 3D-друку відбувається у кілька етапів. Спершу розробляють 3D-модель майбутнього об’єкта. Далі переходять до етапу 3D-друку, під час якого технологію — FDM, SLA або SLS — обирають залежно від місця розташування скульптури; за потреби ці методи можуть комбінувати, а технічні рішення часто адаптують під бюджет замовника.

Після друку застосовують постобробку класу А, яка передбачає найвищий рівень обробки поверхні та дозволяє досягти максимально гладкого й естетично привабливого вигляду виробу, що особливо важливо для декоративних і виставкових об’єктів. Також, за її словами, на скульптури можуть наносити логотипи або написи за допомогою UV DTF-друку. Завершальним етапом є передача готового виробу клієнту.

Діана Розумовська зазначає, що для тактильних скульптур найчастіше пропонують матеріал ASA. За її словами, цей матеріал розробили як удосконалену альтернативу ABS, із кращою стійкістю до впливу зовнішнього середовища, ультрафіолетового випромінювання та механічних навантажень.

ASA менш схильний до розтріскування в агресивних умовах і добре витримує контакт зі спиртами, багатьма засобами для очищення, мастилами, розбавленими кислотами та бензином. Вона пояснює, що матеріал здатен довго зберігати насичений колір, має невелику усадку під час друку та високу міжшарову адгезію.

Вироби з ASA легко піддаються постобробці — їх можна шліфувати, свердлити, полірувати, а також надавати глянцевої поверхні за допомогою хімічної обробки. Крім того, такі скульптури добре фарбуються та лакуються. За словами Діани Розумовської, ASA широко застосовують в автомобільній промисловості, будівництві та для виробів, які призначені для використання просто неба.

Чому 3D-моделі складно виготовляти

Діана Розумовська пояснює, що під час створення 3D-моделей для тактильного використання виникає низка технічних труднощів. Насамперед йдеться про потребу гіперболізувати окремі елементи, щоб вони коректно надрукувалися, а також правильно розділити модель на частини — це важливо і для процесу друку, і для подальшого розфарбовування виробів художниками.

За її словами, однією з головних складностей є переклад візуальної інформації у рельєф, який буде «читабельним» на дотик, про що згадувала Аліна Марненко. Те, що добре сприймається очима — тонкі лінії, дрібний текст або складні візерунки, — пальцями часто майже не відчувається. Тому геометрію моделі доводиться переробляти: збільшувати товщину ліній і висоту рельєфу, спрощувати дрібні деталі, робити чіткі контури та вибудовувати зрозумілу ієрархію елементів.

Ще одна проблема пов’язана з технічними обмеженнями конкретної технології друку. Принтери та матеріали мають свої мінімальні допустимі параметри — товщину стінок, ширину ліній і канавок, висоту рельєфу. Усе це потрібно враховувати, щоб виріб можна було надрукувати і щоб рельєф не стирався занадто швидко.

Вона також звертає увагу на тактильний комфорт. Для таких виробів важливо уникати вищезгаданих гострих країв, колючих слідів опор та надмірної шорсткості. Через це модель часто спеціально перепрофільовують, додаючи фаски, радіуси заокруглення, плавні переходи та безпечні краї.

Окремим викликом, за словами Діани Розумовської, є зносостійкість. Рельєф поступово стирається від постійного дотику, тому під час проєктування доводиться підбирати відповідний матеріал, закладати більшу висоту й ширину рельєфних елементів, а також продумувати покриття або фінішну обробку, які не «забиватимуть» дрібні деталі.

Діана Розумовська додає, що ще одним викликом є контраст і маркування елементів, особливо коли в тактильному об’єкті потрібно розрізняти окремі зони. За її словами, однієї лише висоти рельєфу часто недостатньо, тому застосовують різні типи поверхні — точки, штрихи або шорсткі фактури, кілька рівнів висоти та логічні розділювачі. Це ускладнює процес моделювання, адже необхідно стежити, щоб усі елементи між собою не конфліктували та коректно друкувалися без дефектів.

Вона також зазначає, що важливу роль відіграє орієнтація друку і розміщення підтримок. Для тактильних поверхонь критично, де саме проходитимуть шви шарів і залишатимуться сліди підтримок. Через це модель інколи доводиться розбивати на частини, змінювати кути нахилу або додавати технологічні площини, щоб зони, до яких торкатимуться руками, були максимально чистими й рівними.

Окремо Діана Розумовська звертає увагу на питання масштабування та так званої «тактильної логіки». Якщо йдеться про карти, схеми або об’єкти з реального світу, частина деталей у зменшеному масштабі стає надто дрібною для сприйняття на дотик, а інші — занадто пласкими. У таких випадках, за її словами, застосовують не лінійне масштабування: ключові елементи спеціально збільшують, а другорядні спрощують або прибирають.

Чи є певні стандарти

«Для скульптур ми працюємо не “як вийде”, а по методиці з чеклістом. Формально це радше внутрішній процес 3DWAY, а якщо замовнику потрібна відповідність конкретному стандарту (ISO/ASTM тощо) — тоді під це підлаштовуємо документацію й контроль», — каже Діана Розумовська.

Вона пояснює, що методика починається з формування технічного завдання і визначення критеріїв якості — фіксують, які параметри є критичними, зокрема деталізація обличчя чи фактури, якість стиків, міцність, тактильність, фарбування та масштаб. Далі виконують DFM-підготовку моделі, під час якої опрацьовують товщини елементів, розбиття на частини, замки й штифти, а також закладають компенсації на усадку та фінішну обробку.

Окрему увагу, за словами Діани Розумовської, приділяють орієнтації моделі та підтримкам — їх розміщують так, щоб вони не пошкоджували важливі зони, зокрема обличчя або текстури, і щоб їх можна було зняти без сколів. У випадках, коли є технічні ризики, проводять тестовий друк окремих фрагментів, перевіряючи дрібні деталі, фактуру й рельєф, і лише після цього запускають друк усього виробу.

Вона також зазначає, що обов’язковим етапом є контроль геометрії — вимірюють критичні ділянки, насамперед стики та посадки, перевіряють симетрію й можливі деформації та за потреби вносять корекції. Постобробку виконують відповідно до завдання: прибирають сліди підтримок, шліфують і ґрунтують поверхню так, щоб не втратити фактуру, та готують виріб до фарбування, зокрема до рівня Class A, якщо цього потребує проєкт. Завершальним етапом, за словами Діани Розумовської, є фінальний прийом виробу — його оцінюють візуально і на дотик, перевіряють комфортність сприйняття та міцність тонких елементів.

Які цікаві проєкти реалізували 3DWAY

Діана Розумовська розповідає, що серед найцікавіших і водночас найскладніших проєктів були брелоки для «Музею Темряви».

«Це проєкт з особливою цінністю — брелоки для людей з порушеннями зору, які мають бути зрозумілими на дотик. Тут складність не лише в друці, а в тому, щоб перекласти візуальну форму у тактильну: зробити рельєф читабельним, контури — виразними, а сам виріб — приємним і безпечним у руках. Ми продумували геометрію так, щоб дрібні елементи не “зникли” під час друку та не стерлися від постійного користування», — каже фахівчиня.

Вона також згадує макети майбутніх архітектурних проєктів, зокрема макет реконструкції Grand Hotel Lviv та макет переможця архітектурного конкурсу на забудову нової церкви. Особливістю цих робіт, за її словами, була висока деталізація — фасади, пропорції та декоративні елементи мали точно передавати майбутній вигляд об’єктів ще до їх реалізації.

Серед реалізованих проєктів Діана Розумовська називає й мініатюри реальних будівель, зокрема мініатюру церкви в Жовкві, мініатюри залізничного вокзалу в Ковелі та макет «Карпатська колиба». У цих випадках, за її словами, головним викликом було зберегти впізнаваний силует і архітектурний характер об’єктів у невеликому масштабі.

Окремою категорією є мініатюри, створені як майстер-моделі для подальшого лиття в бронзі, зокрема мініатюри будівель Тернополя. Тут, зазначає вона, ключовими були точність і чистота геометрії, адже ці вироби ставали основою для наступного виробничого етапу.

Ще одним складним проєктом, за словами Діани Розумовської, стала мініатюра пам’ятника Тарасові Шевченку. Особливість цієї роботи полягала в необхідності зберегти пластику та впізнаваність скульптури у зменшеному форматі.

Які помилки найчастіше трапляються під час створення тактильних скульптур

Діана Розумовська пояснює, що під час створення тактильних скульптур найчастіше трапляються помилки, пов’язані з недооцінкою особливостей тактильного сприйняття. Однією з найпоширеніших проблем, за її словами, є надто дрібний рельєф або тонкі лінії, які погано читаються пальцями і після фарбування можуть зовсім зникати. Щоб цього уникнути, рельєф і контури роблять більш виразними, закладають запас під фінішну обробку та обов’язково друкують тестові фрагменти.

Вона зазначає, що ще одна типова помилка — перевантаження деталями: візуально такий об’єкт може виглядати привабливо, але на дотик сприймається як хаотичний. У таких випадках, за її словами, важливо спрощувати форму й вибудовувати ієрархію елементів, коли головні деталі роблять вищими й чіткішими, а другорядні — знижують або прибирають.

Часто проблеми виникають через гострі краї та «колючі» зони — ребра, тонкі виступи або сліди підтримок. Щоб цього уникнути, Діана Розумовська радить закладати радіуси й фаски на краях, продумувати орієнтацію друку та виконувати м’яку постобробку в місцях контакту з руками. Невдала орієнтація друку, за її словами, призводить до появи шарів, швів і підтримок саме там, де люди торкаються виробу, тому модель розміщують так, щоб ключові тактильні поверхні були максимально чистими, а інколи доцільніше розбивати її на частини.

Окремою проблемою вона називає ситуації, коли постобробка або фарбування «вбивають» фактуру. Уникнути цього допомагає нанесення тонких шарів ґрунту й фарби, мінімізація агресивного шліфування та збільшення рельєфу ще на етапі моделювання. Також, за словами Діани Розумовської, часто ламаються крихкі виступи — пальці, тонкі елементи або дрібні деталі. У таких випадках форму потовщують, додають внутрішні підсилення, змінюють геометрію або обирають міцніший матеріал.

Вона звертає увагу і на проблеми зі стиками після розбиття моделі на частини, коли з’являються відчутні шви, «сходинки» або люфт. Щоб цього не допустити, застосовують замки та штифти, контролюють допуски, розміщують стики в нетактильних зонах і виконують примірку перед фінішною обробкою. Ще однією серйозною помилкою, за словами Діани Розумовської, є відсутність тактильного тестування: навіть технічно точний виріб може бути незручним для користувачів. Тому вона наголошує на важливості дати прототип у руки представникам цільової авдиторії та доопрацьовувати модель до фінального варіанту.

Які майбутні технології покращили б процес виготовлення таких скульптур

Діана Розумовська зазначає, що є кілька технологічних напрямів, розвиток і ширше впровадження яких можуть суттєво покращити якість тактильних скульптур — зокрема з погляду читабельності, довговічності та відчуттів на дотик.

За її словами, одним із ключових перспективних рішень є мультиматеріальний друк в межах одного виробу з різною твердістю та еластичністю. Це дасть змогу поєднувати тверде ядро з м’якшими зонами, формувати безпечні краї та різні тактильні ділянки без використання фарби або додаткових накладок. Вона також згадує можливість повноцінного друку силіконом, а також технології, що дозволяють точніше налаштовувати пружність, вагу та міцність тонких елементів.

Окрему увагу Діана Розумовська приділяє підвищенню роздільної здатності під час друку великих об’єктів — зокрема завдяки розвитку великих SLA та DLP-систем і вдосконаленню оптики та проєкторів. Це, за її словами, дозволить зберігати дрібний рельєф і фактуру навіть на масштабних скульптурах без втрати чіткості.

Вона також вказує на перспективи закритого циклу контролю якості, коли принтер у процесі друку сам фіксує відхилення — усадку, зсув шарів або проблеми з подачею матеріалу — і автоматично коригує параметри.

Крім того, за словами Діани Розумовської, значний потенціал мають розумні алгоритми розрахунку підтримок і орієнтації моделей із використанням симуляцій та штучного інтелекту. Це дасть змогу зменшити кількість слідів у зонах дотику та знизити ризик пошкодження дрібних елементів під час зняття підтримок.

Завершальним важливим напрямом вона називає розвиток нових матеріалів — ударостійких смол і полімерів із підвищеною зносостійкістю, а також покриттів, які не «з’їдають» рельєф і дозволяють тактильній фактурі зберігатися значно довше.