«Всередині відбувається війна»: як ветеранам у Львові отримати психологічну допомогу та чому не варто зволікати

Журналістка ІА Дивись.info поспілкувалась з сестрою Анисією Соколовою, психологинею у Центрі надання послуг учасникам бойових дій про те, в чому можуть виникнути труднощі після повернення військового та чому варто вчасно звернутися по психологічну допомогу.

• Розкажіть про вас досвід. Як розпочалась ваша робота у ветеранському центрі?

Я живу в монастирі дуже давно. І, в принципі, моя праця мала бути в монастирі. Але почалося все ще з 2014 року, бо я вирішила прийти на Майдан. Тому що церква є там, де є народ, де є потреба людей. І далі це, на жаль, переросло спочатку у вторгнення, яке називалося АТО, а потім у 2022 році — в набагато більше, у повномасштабне.

І, відповідно, окрім монастиря, у мене є досвід служіння у Збройних силах України. Була своя фаховість і напрацювання, і ця ситуація мені дуже відгукнулася. Я свідомо розуміла, що потрібно якось долучитися і поділитися своїм досвідом у такій ситуації.

Починаючи з 2014 року, почалася така робота — допомога, яка була реально потрібна. Це була кризова психологія у військовому шпиталі. У тому шпиталі я два роки надавала допомогу, і фахівці, які там працювали, сказали, що потрібно йти здобувати професійну освіту, щоб надавати глибшу допомогу.

І з того часу почалося освоєння психології та психотерапії. Згодом це вилилося в роботу. А у 2022 році утворився значно більший запит, і таким чином я опинилася в цьому центрі.

Центр працює за принципом «рівний — рівному». І моя служба в ЗСУ — це також про цей досвід, який є дуже суттєвим.

Центр на Пекарській відкрився 10 років тому. І це був перший такий центр в Україні. Він досить довго залишався першим. Запустити таку роботу було непросто, а в умовах війни — ще складніше. Оскільки в нас уже є досвід з 2016 року, ми добре знаємо, як це працює і як це організовувати, і є така потреба. Згодом у кожному районі має бути такий центр.

• Чи є попит серед ветеранів на психологічну допомогу? Які перші ознаки свідчать про те, що варто звернутись до фахівця?

Вони самі визначають своє бажання звернутися, тому що, коли немає цього бажання, не буде й роботи.

І чим добра наша установа: ми є простором, який працює за згаданим принципом «рівний — рівному», де люди почуваються комфортніше. У нас працівники або ветерани, або члени їхніх сімей, або люди з досвідом служби в армії. Це зменшує внутрішній опір, дає можливість просто проконсультуватися, поспілкуватися, послухати пораду і не обов’язково одразу входити в терапевтичний процес. Відповідно, це набагато знижує власні страхи й напруження.

А симптоми, такі перші дзвіночки, що варто звернутися, можуть бути взагалі відсутні — і в цьому є складність. Наприклад, із мого досвіду роботи з 2014 року: два роки у військовому шпиталі, потім шість років у психіатричній лікарні, а з 2022 року — робота в цьому центрі. Бачачи різні стани, я можу сказати, зокрема з досвіду роботи на Кульпарківській, де я була у відділенні, в якому також лікувалися військові ветерани, що інколи проблеми починали проявлятися через три–п’ять років. І коли вони проявлялися, то працювати з ними було значно складніше, ніж із тими станами, які спочатку виглядали дуже важкими.

Бував такий сильний страх і відчуття, ніби «голову розносить», але насправді вчасне звернення — одна-дві розмови — набагато більше зберігає психічне здоров’я на майбутнє. Тому це може відбуватися взагалі без жодних дзвіночків і симптомів. З того, що ми вже напрацювали, адже працювали і у військових частинах, і тут, у центрі, де за рік відбувається понад тисячу консультацій, ми дійшли висновку, що це потрібно робити профілактично для всіх.

Існує дуже хороша програма, напрацьована як іноземними державами, так і нашою країною, — програма декомпресії військовослужбовців. Вона передбачає після повернення з бойових дій, ще перебуваючи в частині, проведення спеціальних психологічних заходів для розвантаження. Це був би найкращий і найефективніший варіант допомоги.

Але, на жаль, у нас не завжди є фахівці, які могли б це забезпечити в межах структури, або відповідні умови. Ми перебуваємо в нерівній війні, наші ресурси значно менші за кількістю, і не завжди є така можливість. Тому моя порада: щойно з’являється така можливість, варто звернутися хоча б на одну розмову. Вона може стабілізувати стан, дати орієнтири й зняти напругу, адже є речі, про які людина може просто не знати.

• Власне, ви згадали, що ті, які на початку мали вигляд умовно набагато гірший, ніж ті, які не мали симптомів, то через декілька років ситуація стала гіршою. Чому так?

Тому що робота психіки відбувається трохи інакше, ніж робота інших органів в організмі, де видно, як саме все відбувається. Психіка — це дуже тонка структура: вона знаходить у собі певний спосіб адаптації і може перебувати з ним певний час, але завжди є ціна, за рахунок якої ця адаптація відбувається.

І коли ресурс вичерпується або, навпаки, організм здобуває кращий ресурс і починає почуватися стабільніше, тоді назовні виходить той матеріал, який потрібно допрацювати. Це називається консервація. Людина може цього не усвідомлювати, тому що в умовах бойових дій зовсім немає часу на осмислення — багато чого відбувається на рівні інстинкту самозбереження.

Людина може не розуміти, що в тілі з’являються м’язові спазми, виникають спогади, які згодом тригеряться на певні речі, і вона не має уявлення, як саме це відбувається. Це своєрідна «таємниця»: якимось чином відбувається виживання, а вже через певний час проявляється його ціна і спосіб, у який це сталося. І для кожної людини це настільки індивідуально, що неможливо прописати універсальні протоколи, за якими вона могла б самостійно з цим впоратися.

Тому ми все-таки маємо допомагати одне одному, і не обов’язково це завжди має бути фахівець. Саме тому зараз є багато роботи з організаціями, які чекають на своїх співробітників після повернення, готуються до цього і цікавляться темою, бо розуміють, що психологія — річ складна. Водночас можна мати базові знання, щоб розпізнати, чи достатньо просто поговорити, чи вже варто скерувати людину до фахівця.

• Тобто психологічна травма може «засісти» десь всередині і потім рано чи пізно «вибухнути»?

Воно може вибухати, а може само опрацьовуватися. Все дуже індивідуально: залежить від травматичної події, яка вона була і за потужностю, і за змістом, і по обширності, тобто наскільки вона багато задіяла структуру.

А також буде залежати від конституції нервової системи людини, стану здоров'я, і наскільки людина була виснажена в той момент. Є дуже багато чинників, які щоразу складаються в окрему комбінацію, і вона знову ж таки буде індивідуальною. В когось воно зможе природнім чином опрацюватися, завдяки тому, що в сім'ї буде гарна атмосфера; серед друзів, в спільноті буде тепле прийняття — буде можливість про це говорити та відпочивати.

Можливо, що робота буде така, що співпрацівники будуть це розуміти. Тоді травма може нормальним, природнім чином розвантажитися. А може бути таке, що знадобиться трошки більше фахової допомоги.

• З якими найпоширенішими психологічними проблемами стикаються ветерани і ветеранки, які повертаються?

До прикладу, ПТСР — тобто посттравматичний синдром. Сама назва каже, в чому проблема. Тобто відразу не видно, що є якісь труднощі, а воно стається «пост». Ти живеш, наче все нормально, а потім починають або флешбеки вистрілювати, або щось починає тригерити.

Тоді людині важко перебувати у відносно мирному, безпечному середовищі — а всередині неї відбувається війна. І дуже складно з таким жити. Воно дуже багато забирає енергії з організму і щось потрібно з цим робити.

Бо інколи буває, як кажуть хлопці, — «в голові падає гачок» — і зовсім інша трапляється картинка: здається, що він на війні, і починає там воювати. А потім, коли приходить до тями, то бачить наслідки. То там стіна вибита, то людина з розбитим носом, то навіть дружина може бути побита, бо не розпізнав хто це в такому стані.

Здавалося, що навколо орки, і треба було їх всіх знищити. Тому це небезпечно, бо сама людина потім і не пам'ятає, і не може проконтролювати свій стан дуже сильної вибухової агресії. Або може ПТСР проявлятись по-іншому: через апатію, уникання. Буває безліч способів.

І також важко жити, коли ти виключений. Ходиш — і тебе нічого не цікавить. Ніби воював за те, щоб мати повноцінне, мирне життя, а тут воно могло б відбуватися, але так не є.

Найскладніша проблема — це коли ветеран не може спати, тому дуже швидко настає виснаження, і в такому разі потрібна нагальна допомога. І, звісно, потрібно допомагати медикаментозно, поки психотерапевт розбереться в причині, чому відбувається безсоння.

І зараз вже така специфіка нашої країни, що моральна травма перевищує психологічну.

• Розкажіть більше про тригери. Які вони? Чи є такі, які трапляються частіше?

Тригерів може бути мільйон. У кожної людини це буде індивідуально.

Коли були петарди, то правильним було рішення заборонити їх використовувати. Також російська мова — однозначно дуже поширений тригер. І ще — нинішній поділ на тих, хто воював, і тих, хто не воював. Це також може бути тригером, коли людині ставлять неграмотні запитання, на кшталт: «Я тебе туди не посилав». Також гучні звуки — до прикладу, коли їде трамвай.

• Які стереотипи ви найчастіше чули з боку ветеранів щодо психологічної допомоги? Чи є певний опір?

У нас є специфіка нашого центру: це не є клінічна установа, тож люди приходять до нас самі. У них уже є бажання й розуміння, що потрібно над собою працювати і щось змінювати у стані психічного здоров’я. До нас приходять, так би мовити, свідомі люди. І можна сказати, що цей досвід роботи в нас є практично стовідсотково ефективним.

Але, наприклад, ми взаємодіємо з різними структурами, зокрема з військовими частинами. І там у нас дуже часто траплявся опір. Найперше й найпоширеніше запитання було: «Для чого я маю з вами розмовляти? Я що, псих, чи що?». І, звісно, коли людина щойно повернулася з бойових умов, відпочиває і почувається героєм, їй зовсім не хочеться спілкуватися з якимось цивільним психологом — мовляв, що він там може розказати.

Але коли інакше побудували цю роботу і коли весь особовий склад зобов’язали хоча б до десятихвилинної розмови — можна сказати, профілактичної, — тоді виявилося, що це справді помічно. Просто поділитися, розповісти якісь речі, які ти не можеш розповісти своїм рідним.

Є речі, які ти не можеш розповісти в частині, бо є страх, що тебе можуть кудись перевести або якось не так це протрактувати. А тут приходить нейтральна людина «зі сторони», якій можна щось розповісти, і після цього стає легше.

А якщо в когось з’являються психологічні проблеми, то краще починати допомагати якомога раніше. І навіть елементарна психоедукація про те, як можна собі допомагати, перебуваючи на службі, не звільняючись, не маючи статусу психічно хворого, не будучи зареєстрованим у системі психічного здоров’я — без відчуття, що ти вже «якийсь не такий», — може бути простою, але водночас досить суттєвою допомогою.

• Що робити близьким, які бачать певні симптоми в людини, яка повернулася з фронту, і вони розуміють, що їй точно потрібна фахова психологічна допомога?

У нас були такі звернення, коли навіть дружина в ультимативний спосіб змушувала приходити. І потім, коли ветеран починав працювати й бачив, що це допомагає, ситуація змінювалася. Іноді ці способи справді були досить жорсткими.

Але також, якщо людина зовсім відмовляється і не погоджується на такі варіанти, то сама дружина може звернутися до психолога. І за рахунок того, що вона починає інакше поводитися у стосунках, це змінює і розуміння партнера.

У нас є різні формати роботи. Ми працюємо з парами, маємо групові заняття, але вони передбачені для певних цільових категорій. Окремо — для членів сімей загиблих, окремо — для членів сімей зниклих безвісти, окремо — для ветеранів, окремо — для членів сімей учасників бойових дій. Ми маємо різні групові заняття, семінари, тренінги, а також виїзні терапевтичні групи.

• Розкажіть більше про методи лікування. Можливо, вони мають певну специфіку?

Звісно, загалом зараз стає дуже багато напрямів у психології та психотерапії. У нашому центрі працює сім фахівців, і кожен із них має свій індивідуальний досвід, у якому почувається впевнено й фахово. І ці методи є дуже різні.

Є фахівчиня, яка працює з дітьми, є та, що працює із сім’ями. Щодо методологій, то в нас є арттерапевт, КПТ-терапевти, кризовий психолог, інді-арттерапевт, гештальт-терапевт, симводраматист. Це досить широкий спектр, з якого можна обирати.

Ветеран зазвичай не дуже орієнтується в методах, тому частіше обирає за локацією. У нас є філії, розташовані в різних місцях, тож первинний вибір часто відбувається саме за локацією.

А вже коли людина приходить на першу консультацію, терапевт може запропонувати різні методології роботи. Також має значення власний досвід терапевта. Тоді ветеран сам дивиться, чи комфортно йому, чи ні.

І якщо терапевт бачить, що ефективнішим буде інший метод, він просто перескеровує до колеги. У нас такі випадки були.

• Власне, ви згадували, що фахівців мало. Чому і яким має бути спеціаліст, який працює з ветераном? 

Ну, фахівців із великим досвідом наразі небагато. Водночас загалом фахівців є дуже багато, і цей досвід просто потрібно напрацьовувати.

І він буде з'являтися, то з часом буде більше підготовлених спеціалістів. Але ветерани часто приходять до нас і розповідають про свої перші звернення, які були неблагополучними. Ситуації трапляються різні.

Я думаю, що з часом ситуація буде налагоджуватися — за рахунок супервізій і взаємодії між організаціями, де фахівці ділитимуться досвідом і говоритимуть про те, що є ефективним, а що — ні. Крім того, в нас є своя українська ментальність і специфіка цієї війни.

У нас дуже сильно фігурує моральна травма, тому ми мусимо здобувати свої напрацювання. Тут цінно, щоб ті, хто має більший досвід, ділилися ним, взаємодіяли між собою і формували спільні напрацювання.

І для того, щоб цей досвід з’являвся, його потрібно здобувати не дико, а під супервізією. Також можна набувати його як волонтери, поступово. Мій досвід починався з того, що я працювала в парі з дуже фаховою психологинею.

Я просто дивилася, як вона працює, які є особливості у взаємодії з військовими. І таким чином цей досвід благополучно передається.

• З якими труднощами зазвичай найчастіше мають справи психологи під час роботи з ветеранами? 

В нашому центрі є своя специфіка — у нас дуже великий обіг клієнтів, дуже багато звернень. І в нас існує таке поняття, як вигорання.

Але це суто специфіка нашого центру, бо ми маємо справу з великою кількістю звернень і працюємо у широкому форматі. Тобто ми працюємо і з тими, хто перебуває на позиціях, бо до нас є довіра. Наш простір уже має свою авторитетність. Ми також маємо широкоформатну роботу з військовими частинами — і з тими, хто на позиціях, і з тими, хто перебуває тут, у Львові, і з тими, хто діє.

Після демобілізації просто дуже величезна кількість роботи. І тут важливо вміти структурувати цю роботу так, щоб залишатися в ресурсі.

• А яку роль у психологічній реабілітації воїна відіграє, власне, сім’я і навколишнє середовище? Наскільки воно суттєво впливає на процес відновлення?

Це фундамент. Якраз це найбільше і впливає. Якщо в сім’ї, у спільноті й у середовищі ветерана буде благополучна ситуація, то тоді мінімальною буде потреба в психологічній допомозі.

І якраз зараз з’являються дуже цінні нові дослідження в нейропсихології, які показують, що травму, насправді, можна опрацьовувати не лише через безпосередню роботу з нею, а й через створення благополучного контексту.

Тобто якщо добре вибудувати атмосферу прийняття і розуміння в сім’ї чи в середовищі, де ветеран проживає або працює, то таким чином травма може бути опрацьована.

• Але, мабуть, трапляються випадки, де у родині можуть не благополучні обставини?

Так. Тут також потрібні заняття з роз’яснення, потрібні психологічні знання, а також інші — щодо способів реабілітації, як це може відбуватися. Загалом усім потрібно розвиватися у сфері психології, щоб розуміти певні психічні процеси.

Проблема бойової травми полягає в тому, що людина часто не усвідомлює, що вона в неї є, адже всі ці травматичні процеси відбуваються на підсвідомому рівні. Людина буде заперечувати, пояснювати свій стан якимись власними трактуваннями — мовляв, щось їй погано, — але ці пояснення не відповідатимуть дійсності.

І тут справді потрібні хоча б мінімальні знання для всіх, абсолютно для всього населення.

• Розкажіть, які у Львові є ініціативи з психологічної підтримки для сімей, для ветеранів . Куди вони можуть звернутися по допомогу?

Програм є дуже багато. Звертатися можна будь-куди. Ті, хто приходять до нас, також діляться, що беруть участь і в тій програмі, і в іншій. Зараз дуже багато грантів отримують різні організації — і приватні, і релігійні, і освітні. Можливостей є море — головне цим користуватися.

Підписуватися, брати участь. Потім хлопці між собою діляться, дружини також розповідають одна одній, що там було добре, і кличуть. Важливо бути відкритим до цього, йти і працювати.

Зараз роблять дуже багато, і це чудово. І не лише у ветеранських центрах. Це може бути й через соцмережі. Там публікують інформацію і приватні організації, і релігійні, які отримують гранти й можуть якісно проводити реабілітацію. Варто дивитися, шукати те, що відгукнеться, що сподобається.

Піти, спробувати, подивитися. Ніхто ні до чого не зобов’язує. Якщо не підійде — людина спокійно виходить із цього процесу. Якщо ветеран вагається, нехай поспілкується зі своїми побратимами, які вже це пройшли, і тоді всілякі сумніви відпадуть.

• Чи, на вашу думку, зараз загалом змінилось ставлення людей до психологів?

Так, ця тенденція дуже змінилася, і культура нашого суспільства в цьому питанні суттєво зросла. Молодь, навпаки, багато в чому допомагає, бо звертається по психологічну допомогу, і тепер це вже певною мірою «в тренді» — мати свого психолога, ходити до нього, вирішувати й ділитися своїми проблемами.

Також ветерани вже мають інший досвід і більше поваги до психологів. Питання лише в тому, щоб це були кваліфіковані фахівці, які мають відповідні напрацювання й досвід. Загалом ситуація дуже змінилася в позитивний бік, і навіть на державному рівні збільшили кількість місць для вступу на факультети психології.

Йдеться про те, що це просто зараз буде професія номер один.

---

Бліьше про те, як правильно говорити з військовими, ми розповідали тут: