«Чи не найбільше самогубств в цей день»: чи справді існував святий Валентин і де на Львівщині можна знайти його мощі
День Валентина – одне з найбільш комерціалізованих свят у світі. Водночас постать цьго святого оповита легендами і віруваннями.
Про те, звідки з'явилась традиція дарувати валентинки, як це свято з'явилось в Україні та в чому можуть бути проблеми цих святкувань, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.
Ким взагалі був Валентин
Постать святого Валентина, з якою сьогодні пов’язують День закоханих, має радше легендарний, ніж чітко задокументований історичний вимір. Зі слів дослідниці, джерела про його життя є фрагментарними й суперечливими.
«Ми не маємо однозначної відповіді, ким саме був святий Валентин. У переказах він постає то як римський священник, який цікавився медициною, то як лікар, який водночас був священнослужителем. Що з цього було первинним, а що — вторинним, сказати складно, бо йдеться не про чітко зафіксовану біографію, а про традицію, яка формувалася поступово», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.
За найпоширенішими версіями, Валентин жив у ІІІ столітті нашої ери, за часів правління імператора Клавдія II Готського. Саме з цим періодом пов’язують легенду про заборону одруження для римських воїнів. Вважалося, що солдати без родинних прив’язок будуть ефективнішими у завойовницьких війнах Римської імперії.
«Логіка імперської влади була досить прагматичною: воїн не мав мати ні сім’ї, ні дітей, ні майна, аби нічого не стримувало його від війни. Така модель працювала для завойовницьких держав, які постійно розширювали свої кордони. Але водночас ми розуміємо, що люди залишаються людьми — вони закохуються, хочуть мати сім’ю, хочуть жити нормальним життям», — зазначає дослідниця.
Згідно з легендою, Валентин порушував імператорський указ і таємно вінчав закоханих воїнів. Саме це, за переказами, стало причиною його арешту. З періодом ув’язнення пов’язують ще одну відому історію — про зцілення незрячої дівчини, доньки офіцера, який охороняв Валентина. Після цього, за легендою, родина навернулася в християнство — релігію, яка в той час лише формувалася.
«Усі ці сюжети — і про таємні шлюби, і про зцілення, і про навернення до християнства — цілком могли бути міфологізовані або доповнені заднім числом. Ми говоримо про ІІІ століття, коли християнство ще тільки усталювалося, і багато таких історій з’являлися як спосіб пояснити та обґрунтувати його поширення», — наголошує Леся Горошко-Погорецька.
За переказами, діяльність Валентина викликала гнів імператорської влади, і його стратили — стявши голову. Вважається, що це сталося 14 лютого — дата, яка згодом закріпилася як день його вшанування. Водночас дослідниця звертає увагу, що в католицькій традиції існує кілька історичних постатей із таким іменем.
«Є така інформація, що в католицькій, християнській церкві було троє Святих Валентинів, які були римськими мучениками, і, відповідно, кожен із них теоретично міг бути прототипом. Але я також натрапляла на згадки, що загалом у католиків є шістнадцять Святих Валентинів і навіть дві Святі Валентини. Це приблизно так, як ми маємо 63 Іванів у церковному календарі», — пояснює дослідниця.
За словами Лесі Горошко-Погорецької, саме через таку множинність постатей складно говорити про конкретного історичного Валентина, якого можна було б вважати покровителем закоханих. Ба більше, у ХХ столітті історичність цієї постаті офіційно поставили під сумнів.
«У 1969 році покровителя закоханих вилучили з календаря святих, оскільки його історичну постать узяли під сумнів. Тобто не було чітких доказів, чи він справді існував саме в тому вигляді, в якому його уявляли», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.
Водночас, як підкреслює дослідниця, навіть після цього ім’я святого Валентина продовжували вносити до календарів. Причиною цього стала тривала традиція вшанування, яка сформувалася значно раніше.
«Якщо припустити, що він жив і загинув у ІІІ столітті, то культ святого Валентина як покровителя закоханих набув популярності лише приблизно з XV століття в Європі. З XVIII століття цей день активно популяризувався вже у Сполучених Штатах Америки, куди європейські традиції перенесли колоністи. І тут важливо розуміти, що в Америці домінують різні християнські течії — католики, протестанти, численні відгалуження після Реформації», — пояснює вона.
За словами Лесі Горошко-Погорецької, з погляду церковної логіки, якщо Валентин є святим католицької церкви, то інші конфесії не зобов’язані його вшановувати. Втім, на практиці традиція виявилася ширшою за конфесійні межі.
«Навіть якщо сама протестантська церква офіційно не визнає святого Валентина, це не означає, що всі протестанти виступають проти самого дня. Оскільки вони не дотримуються такого ж календаря святих, як католики, то питання радше не в забороні, а в тому, що традиція живе окремо від офіційного церковного визнання», — каже дослідниця.
Сучасне розуміння свята і його поширення
На сьогодні День святого Валентина значною мірою втратив чітку релігійну прив’язку й існує радше як соціально-культурне явище.
«Ми розуміємо, що саме свято сьогодні є дуже комерціалізоване і фактично надрелігійне. Релігійна прив’язка тут дуже умовна і, м’яко кажучи, сумнівна. Тим більше, якщо ми знаємо, що у ХХ столітті святого Валентина вилучали з церковних календарів через сумнів у самій історичності цієї постаті», — зазначає дослідниця.
За її словами, для більшості людей 14 лютого вже давно не є днем церковного вшанування святого в класичному розумінні. «Сьогодні майже ніхто не прив’язує День святого Валентина до богослужіння чи церковного календаря. Люди не йдуть цього дня до церкви саме з нагоди святого. Це радше дата, яка існує як окрема календарна віха», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.
Водночас дослідниця підкреслює, що ключову роль у сучасному поширенні цього свята відіграє саме комерційна складова, яка й сформувала його теперішній вигляд: «День святого Валентина дуже специфічний у календарі, бо з одного боку — це величезна кількість комерції, яка існує навколо нього. Саме так це свято й прийшло до нас. Якщо згадувати 90-ті роки, то тоді воно лише починало з’являтися. У школі ще ніхто нікому не дарував валентинок, а вже в мої студентські роки поступово почалися ці обміни. У нас немає глибокого коріння святкування цього дня, тому будь-яка форма його відзначення сприймається як нормальна, бо немає традиційного ґрунту, який би визначав, “як правильно”», — каже вона.
За словами Лесі Горошко-Погорецької, масового поширення День святого Валентина набув в Україні у другій половині 1990-х років, а справжнього розмаху — вже у 2000-х. Сьогодні ж він відтворює себе передусім через рекламу, знижки, подарункову продукцію та масову культуру.
«Найбільше це свято існує в молодіжному середовищі, бо є уявлення, що це один день у році, коли “треба” показати свої почуття — освідчитися, піти розписатися. Тому не дивно, що саме на 14 лютого припадає багато освідчень чи реєстрацій шлюбів», — зазначає дослідниця.
Соціальний тиск і зворотний бік Дня святого Валентина
Окрім романтизованого образу, День святого Валентина має і проблемну складову. Зі слів Лесі Горошко-Погорецької, у світовому контексті цей день пов’язують не лише з коханням, а й із серйозними психологічними ризиками.
«Є такий момент, який фіксують статистично в усьому світі: День святого Валентина — це також день, коли здійснюють чи не найбільше самогубств. Пояснення тут доволі просте. Відбувається потужне нагнітання ідеї, що всі мусять бути закохані. Якщо ти не закоханий — значить, з тобою щось не так. Якщо ти не маєш пари, то ти ніби якийсь ущербний чи ущербна. Це нагнітання створює дуже сильний психологічний тиск», — пояснює вона.
За словами дослідниці, для людей, які перебувають у парі, цей день зазвичай минає спокійніше. Водночас для тих, хто не має стосунків, 14 лютого може стати емоційно важким і навіть небезпечним.
«Для когось це просто поганий настрій, який пережили й пішли далі. А для когось — це стан, до якого людину доводять постійно: рекламою, телебаченням, валентинками “під ніс”, ідеєю, що ти мусиш бути закоханим тут і зараз. І в результаті є люди, які не витримують цього тиску і накладають на себе руки», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.
Вона наголошує, що проблема полягає не в самому почутті любові, а в його надмірному й демонстративному нав’язуванні, яке не враховує різноманіття життєвих обставин.
«Коли це починає виглядати як обов’язок — що кожен мусить мати пару, мусить кохати, мусить показувати це публічно, — тоді виникає перекіс. Світ не терпить перегинів. Завжди є інший бік, який це “зрівноважує”. І для когось цей день стає страшенно депресивним», — каже дослідниця.
Що про святого Валентина писав Іван Франко
Зі слів етнологині, попри сумніви щодо історичності постаті святого Валентина, усні перекази про нього зберігалися й фіксувалися значно пізніше на українських теренах.
«Ще в середині ХІХ століття Іван Франко записав від свого батька Якова оповідь про святого Валентина як про чуйного лікаря. До нього зверталися всі — бо якщо є лікар, ще й чуйний, який допомагає, то до нього йдуть, як по свячену воду. Але в якийсь момент людині стало надзвичайно важко, бо це був безперервний потік тих, хто хотів від нього допомоги», — розповідає дослідниця.
За цим переказом, святий Валентій нібито сам просив Бога про важку хворобу, яка згодом стала причиною його смерті. Леся Горошко-Погорецька пояснює, що йдеться саме про народну оповідь, зафіксовану на Дрогобиччині, а не про документально підтверджену біографію.
«У Католицькій церкві Валентина пошановували, але його покровительство закоханим ніде чітко не виринає. Натомість є цілком конкретна функція: його вважають покровителем людей із нервовими захворюваннями, зокрема епілепсії. І якщо згадати ті оповіді про важку, невиліковну хворобу, то хто знає, можливо, тут є певні смислові перегуки», — пояснює дослідниця.
«Пташині весілля» та інші прикмети
Крім того, як розповідає Леся Горошко-Погорецька, 14 лютого історично тяжіє до періоду переходу зими у весну, а календарні свята в цей час завжди набирали символічних значень, пов’язаних із надією на відродження та весну. У польській та католицькій традиції цей період відзначали як важливу дата календаря, а сучасне святкування Дня святого Валентина вже трансформувалося у більш світську та комерційну форму.
Проте цей день день пов’язаний не лише з покровительством закоханих, а й із різними народними віруваннями та традиціями, що мають архаїчне походження. Вона зазначає, що частина цих уявлень пов’язана з природними циклами та спостереженнями за тваринами.
За її словами, деякі священики вважали, що в цей час паруються птахи, і люди почали наслідувати їхню поведінку, що нібито й стало причиною святкування дня Валентина. Вона пояснює, що справді існує уявлення про день «пташиних весіль», проте воно не належить до української традиції. На Балканах, зокрема в Словенії та західній Хорватії, вважалося, що саме в цей день «женяться» горобці. Такі обряди, за словами дослідниці, мали символічне значення: випікали булочки з відтиском, що нібито відображав стрибання птахів, і цим закликали весну.
Крім того, зі слів Лесі Горошко-Погорецької, день Святого Валентина супроводжувався прикметами і заборонами, які стосувалися здоров’я людей і тварин.
«У католицькій традиції день Святого Валентина часто вважали нещасливим для певних дій: не шили, не пряли й не в’язали, бо вважалося, що можна захворіти на епілепсію або завдати шкоди людині, яка вбрала сорочку чи інший виріб. Не їздили до лісу, щоб уникнути нещастя. Народні вірування пояснювали, що також гусенята, які вилупилися з яєць підкладених під гуску, були недорозвиненими. Це дуже схоже на прикмети, пов’язані з Благовіщенням, коли дотримання певних правил і заборон мало оберігати від несприятливих наслідків», — розповідає Леся Горошко-Погорецька.
Чому жінок били та де тут паралелі з українськими традиціями
Леся Горошко-Погорецька зазначає, що сучасне святкування Дня Святого Валентина не має прямого зв’язку з давньоримськими обрядами, проте часто можна натрапити на пояснення, що в стародавньому Римі в той день, який пізніше закріпили за святом Валентина, існував звичай луперкалій. Вона пояснює, що це було свято, яке сучасні джерела називають фестивалем еротизму і яке проводили на честь бога Фавна, також відомого як Луперк.
«Існує версія, що в античні часи, коли дитяча смертність була надзвичайно високою через рівень медицини та гігієни, виникли обряди, пов’язані з підвищенням народжуваності. Для того, щоб зберегти плем’я або етнос, проводили ритуали, спрямовані на продуктивність і добробут. Свята та звичаї завжди пов’язані з плідністю — треба, щоб був врожай, сім’я мала чим годувати себе, земля давала плоди, і це замкнене коло підтримувало життя і добробут громади», — розповідає дослідниця.
Вона додає, що одним із таких звичаїв було так зване тілесне покарання жінок, що мало символічно підвищувати народжуваність. Цей обряд проводили на святому для римлян місці, де за легендою вовчиця вигодувала Ромула і Рема — засновників Риму. Під час святкування луперкалій використовували батоги, виготовлені зі шкіри кіз, і за допомогою них чоловіки бігали за жінками, били їх, що, за переказами, сприймали як ритуальний акт.
Проте дослідниця додає, що під час свята жінки реагували на удари батогами весело, тож термін «покарання» є умовним. Вона пояснює, що ці дії символізували передачу родючої сили, а сам обряд можна порівняти з весільними звичаями чи Вербною неділею, де удари рослин або предметів мали приносити здоров’я та плідність.
Дослідниця додає, що батоги виготовляли зі шкіри кози, бо коза у традиційних уявленнях уособлювала родючість, і подібні мотиви траплялися не лише в римських, а й у українських обрядах.
Чи справді на Львівщині зберігаються мощі святого Валентина
Леся Горошко-Погорецька скептично ставиться до тверджень про те, що мощі святого Валентина нібито зберігаються на Львівщині, зокрема в Самборі.
«Може, вони й зберігаються. Тут одразу виникає запитання: його це мощі чи не його. Бо з того, що відомо, ті постаті, яких вважають прототипами святого Валентина, жили в Римській імперії. Чому вони мали би опинитися в Самборі — я не розумію», — пояснює дослідниця.
Вона звертає увагу, що за різними відомостями щонайменше двох святих Валентинів поховали в Римі, і саме там зазвичай локалізують їхні могили. «Ми розуміємо, що мощі могли передавати по світу з різних причин — політичних, церковних, дипломатичних. Теоретично, якась частина могла бути перевезена. Але тоді потрібно дуже чітко сидіти в джерелах і дивитися, коли, за яких обставин і що саме було привезено», — зазначає Леся Горошко-Погорецька.
«Люди завжди мислили в межах свого найближчого світу — села, містечка, околиць. Уявити щось далеке було складно, тому значно простіше було сказати: от у нас є якийсь Валентин, значить, це той самий. Це нормальний механізм для традиційної культури», — пояснює вона.
Вона зазначає, що якщо йдеться про версію перевезення мощей з Риму, то тоді важливо з’ясувати, про якого саме Валентина йдеться, у який рік він загинув і чи справді його стратили 14 лютого. Адже відомо, що кілька святих Валентинів загинули мученицькою смертю, але не всі деталі їхніх біографій збігаються.
Водночас дослідниця зауважує, що для більшості людей, які сьогодні відзначають День святого Валентина, ці питання не є принциповими. Проте поява уявлення про «місцеві» мощі може мати інший наслідок — формування паломництва.
«Якщо виникає переконання, що святий Валентин похований тут або що його мощі привезені сюди з Риму, тоді дуже легко з’являється паломництво. Бо навіщо їхати далеко, якщо є свій, під боком», — каже Леся Горошко-Погорецька.
Чому саме Валентинка — символ свята
Дослідниця зауважує, що в популярних наративах виникнення валентинок нерідко пов’язують із Західною Європою після XV століття, зокрема з історією французького аристократа Шарля Орлеанського, якому приписують одні з перших любовних послань такого типу. За цією версією, перебуваючи в англійському полоні, він нібито надсилав віршовані листи своїй дружині, а один із таких текстів зберігається нині в Британському музеї.
Водночас Леся Горошко-Погорецька наголошує, що сам факт існування любовних листів у середньовіччі не може автоматично пояснювати появу саме валентинок як окремого культурного явища.
«Якщо ми подивимося на середньовічну Європу ширше, то побачимо величезну традицію любовного листування. Писали всі: і шляхта, і поети, і закохані, і ті самі трубадури. Листи були, вірші були, почуття описували, але ніхто тоді не називав це валентинками. Тому виникає запитання, чому саме окремі листи заднім числом отримують таку назву і чому саме їх починають трактувати як “перші”.»
Як зауважує Леся Горошко-Погорецька, у європейських народів існували власні впізнавані предмети-символи та ритуальні дії, за допомогою яких невербально освічувались в коханні. Дослідниця пояснює, що роль таких знаків виконували не лише страви й напої, а й фрукти — зокрема яблуко у сербів чи груша у французів, а також хліб і рушники у східних слов’ян. В інших традиціях символами залицяння ставали предмети одягу, як-от плащ в угорців, або ювелірні дрібниці, які до дня святого Валентина супроводжували вищезгадані вірші, а згодом і листівки в англійській культурі. Вона додає, що подекуди таким знаком могло бути навіть звичайне поліно — сос у фріулів, чи ніж у фінів. Приймаючи ці предмети або заносячи їх до дому, дівчина могла чітко й без слів дати зрозуміти своє ставлення до можливого нареченого.
Дослідниця також звертає увагу на символіку, яку сьогодні вважають невід’ємною частиною цього свята, зокрема на образ серця. За її словами, варто критично ставитися до уявлень про його «давнє» походження як символу кохання. Вона зазначає, що сама форма серця, знайома сучасній культурі, не відповідає анатомічній реальності й навряд чи була універсальним знаком закоханості в середньовіччі. Леся Горошко-Погорецька зауважує:
«Ми часто автоматично переносимо сучасні символи в минуле, ніби вони там існували завжди. Але якщо почати копати глибше, стає незрозуміло, коли саме з’явилося це намальоване серце, чи було воно символом любові у XV чи XVI століттях, і чому ми взагалі вважаємо його таким давнім. Дуже багато з того, що здається “традиційним”, насправді може бути значно пізнішим надбанням».
