«Це вже закрита екосистема», або Що потрібно знати про тимчасове житло для переселенців у Львові
У Львові вже майже чотири роки діє модульне містечко для переселенців на Сихові. За цей час відбулись деякі зміни.
Про те, де сьогодні мешкають вимушені переселенці у Львові, для ІА Дивись.info розповів Володимир Головатий — директор Центру соціальної підтримки міської ради.
Скільки вимушених переселенців у Львові
Центр соціальної підтримки у Львові працює з внутрішньо переміщеними особами, дітьми-сиротами та людьми, які перебувають у складних життєвих обставинах.
За словами Володимира Головатого, станом на 16 березня у Львові проживає 95 тисяч 115 внутрішньо переміщених людей, що становить 73 тисячі 290 сімей. Серед них — 35 тисяч 750 чоловіків, 59 тисяч 365 жінок і 19 тисяч 735 дітей, а також 4 тисячі 149 осіб з інвалідністю. Водночас сам центр безпосередньо обслуговує частину цих людей, зокрема тих, які перебувають у прихистках. Зокрема, це 1370 вимушених переселенців, з них 412 — це люди віком понад 60 років, і 202 — це люди з інвалідністю.
Окрему увагу в роботі центру приділяють функціонуванню модульного містечка на Сихові, яке нині є єдиним у громаді. За словами керівника, воно почало працювати у нинішньому форматі наприкінці 2022 — на початку 2023 року, після того, як попередні локації припинили діяльність.
«Історично склалося, що було три літні модульні містечка в різних локаціях. Але починаючи з кінця 2022-го — початку 2023 року функціонує єдине містечко на Сихові. Там проживає 952 людини, з них 211 дітей. Воно розраховане на 1408 ліжкомісць, але специфіка модулів така, що це чотиримісні приміщення — два двоярусні ліжка, відповідно проживає сім’я, і підселяти когось додатково є некоректно», — пояснив він.
За словами директора, географія вимушених пересленців, з якими працює центр, охоплює переважно регіони, що зазнали найбільших втрат через війну.
«Це південь і схід України — Харківщина, Миколаївщина, Херсонщина, Сумщина, Дніпропетровщина. Тобто ті області, які перебувають під постійними бойовими діями або є тимчасово окупованими. Наприклад, із Києва в нас немає жодної людини», — додає Володимир Головатий.
З чого все почалося
Історія модульних містечок у Львові пов’язана з різким зростанням кількості внутрішньо переміщених осіб на початку повномасштабного вторгнення РФ. Як розповідає Володимир Головатий, місто фактично стало транзитним і гуманітарним хабом для мільйонів людей.
За його словами, якщо станом на 1 лютого 2022 року у Львові було близько 7 тисяч переселенців, то вже за місяць їхня кількість зросла в рази.
«Станом на перше березня (2022 року) це було вже 150 тисяч переселенців. А загалом через Львів, як транспортний хаб, за весь час пройшло більше 5 мільйонів людей. Люди приїжджали, їхали далі, поверталися, могли переночувати день-два — або прямували за кордон, або переселялися в інші регіони України», — зазначив він.
У перші тижні повномасштабної війни місто розгорнуло широку мережу тимчасових прихистків. Йшлося про сотні локацій, де могли розмістити людей — від шкіл і спортзалів до монастирів та культурних установ.
«На початок березня у Львові було розгорнуто 440 шелтерів. Це були заклади освіти, культури, спортзали, релігійні організації. Фактично все місто стало одним великим шелтером. До цього долучилися і волонтери, і громада, і міська влада — всі працювали, щоб забезпечити людей найнеобхіднішим: житлом, харчуванням, одягом», — пояснює спікер.
З огляду на тривалість війни, з’явилася потреба у більш стабільному житлі. Перші модульні містечка почали відкривати вже навесні 2022 року. У квітні відкрилося перше модульне містечко у Стрийському парку, потім — на вулиці Пулюя, і в середині травня — на Сихові. Це були одноповерхові містечка, де в одному могли проживати до 350 людей. Загалом ці літні модульні містечка забезпечували житлом близько тисячі осіб.
Водночас такі споруди мали свої обмеження, зокрема щодо умов проживання.
«Специфіка цих модулів у тому, що вони дуже швидко монтуються — фактично за місяць. Для житлових приміщень потрібна лише електрика, а для санвузлів — водопостачання і водовідведення. Але люди змушені були виходити з житлового модуля на вулицю, щоб потрапити в санвузол. Це було некомфортно, особливо з розумінням, що літо закінчиться», — зазначає Володимир Головатий.
Саме тому місто у співпраці з урядом Франції, Польщі та України вирішило створити більш пристосоване для тривалого проживання містечко. Це вісім двоповерхових будинків із центральним коридором, від якого відходять житлові кімнати та санвузли. Зі слів фахівця, така структура дозволяє краще зберігати тепло взимку і прохолоду влітку, а людям значно комфортніше, бо вони пересуваються всередині приміщення.
Наразі саме це містечко залишається єдиним, яке продовжує функціонувати у Львові. Важливу роль у його забезпеченні відіграють також релігійні організації, зокрема у питанні харчування мешканців.
«До червня 2025 року отці-селезіяни УГКЦ забезпечували харчуванням 100% мешканців містечка. Зараз вони продовжують годувати людей з інвалідністю та людей старшого віку. Йдеться про понад 300 порцій щодня — це гарячі обіди, які надають раз на день», — додає Володимир Головатий.
Як змінилась кількість мешканців у модульних будинках
Кількість мешканців модульного містечка у Львові залишається динамічною і змінюється залежно від того, як люди переміщуються між регіонами або повертаються додому. За словами фахівця, за час функціонування цього житла відбувалася постійна ротація мешканців.
Він уточнює, що станом на 2025 рік із модульного містечка виїхало близько 200 людей, однак загалом через нього пройшли приблизно півтори тисячі осіб, тоді як нині там проживає 952 мешканці. Володимир Головатий пояснює це саме постійним рухом людей і зміною їхніх життєвих обставин.
«Жили люди з Київщини, жили люди самого міста Херсону. Відповідно, коли була деокупація Київщини, цей квітень-травень, і Херсонщина стала вільною влітку 2022 року, дуже велика частина людей виїхала додому», — пояснює спікер, додаючи, що подальші переміщення були пов’язані також із виїздами за кордон або переїздами в межах України.
Зокрема, у модульному містечку зросла кількість мешканців із інвалідністю: якщо під час заселення їх було 68, то станом на сьогодні — 202. Як пояснює Володимир Головатий, це пов’язано не лише з наслідками повномасштабної війни, а й з тим, що частина людей мала інвалідність ще до неї та потребувала відповідних умов проживання.
«Ухвалили рішення переробити всі санвузли і душові, які є на першому поверсі модульних будинків, в інклюзивні. Тобто збільшили простори для того, щоб людина на кріслі колісному могла користуватися санвузлом, встановили додаткові поручні так само в душових кабінах, розширили кабінки, понизили і поставили стільці для коректного пересідання людини з крісла колісного. Тобто 100% всіх туалетів в модульному містечку на першому поверсі перероблені під інклюзивні», — каже фахівець.
За його словами, такі рішення полегшили користування простором не лише для людей з інвалідністю, а й для мешканців старшого віку. Водночас самі модулі, які раніше були передбачені для проживання працівників будівельних компаній, у Львові пристосували під потреби вимушених переселенців.
Як змінились самі модульні будинки
Окрім інклюзивних рішень, у містечку розвинули внутрішню інфраструктуру. «З лівої сторони 11 кімнат, з правої сторони 11 кімнат і посередині кухня. Тобто в нас виходить так, що є кухня спільна на один поверх, вона велика. Напроти кухні є теж простір, який має три модулі. Один модуль – це 2,44х6,05. Відповідно, площу збільшуємо на три, розуміємо, що це досить така велика кімната. Ми їх переобладнали під дитячі. Тому в кожному будинку з восьми є дитячі кімнати», — каже Володимир Головатий.
Також облаштували простори для дозвілля та відновлення. Йдеться про кінотеатр, спортзал, а також приміщення, де лікарі займаються реабілітацією мешканців, які потребують фізкультури і процедур. Зі слів спікера, щоб мати можливість безперервно залучати фахівців, Центр соціальної підтримки зі Львівським інститутом фізичної культури підписали меморандум. Їхні викладачі беруть студентів-реабілітологів і щочетверга займаються з вимушеними переселенцями у тимчасовому помешканні.
За словами посадовця, територія фактично функціонує як окрема екосистема, однак із фокусом на інтеграцію у міське середовище.
«Місто завжди пропагує, що діти мають ходити у львівські школи. Тому всі діти переведені з дистанційного навчання на очне. Поруч на Сихові є школи, є великий вибір — шість шкіл, куди зручно водити дітей. Відповідно, крім випускних класів і тих, хто має медичні покази, всі ходять на живе навчання», — наголошує Володимир Головатий.
Мешканці також мають можливості для працевлаштування поблизу, зокрема у ринку «Шувар». Окрім цього, на території функціонує дитячий садок у форматі групи вихідного дня в окремому модулі. Його облаштували спільно з містом і партнерами. Виховательками є дві жінки-переселенки, які до великої війни мали відповідний досвід. Зараз це група з 12 дітей.
Які ще послуги доступні для переселенців
Окрім житлових умов, у модульному містечку діє система соціальної, психологічної та медичної підтримки, яку забезпечує Центр соціальної підтримки. Як розповідає Володимир Головатий, у структурі працюють штатні психологи, які регулярно відвідують прихистки та працюють із мешканцями як індивідуально, так і в групах. За його словами, також застосовують методи арттерапії, що допомагають людям адаптуватися після переїзду та змінити фокус із травматичного досвіду на подальше життя.
До слова, ми раніше розповідали про такий вид реабілітації, як музикотерапія.
Паралельно функціонує система медичного супроводу. «При поселенні кожна людина подає медичний висновок про те, що вона не має шкірних чи туберкульозних захворювань — це питання безпеки для всіх мешканців. Крім того, усі підписують декларації з сімейними лікарями на місці. Це дозволяє оперативно реагувати і на дитячі хвороби, і на ургентні випадки. Раніше були ситуації, коли декларації залишалися з лікарями у прифронтових містах, і тоді реакція не завжди була швидкою, зараз це питання вирішене», — зазначає Володимир Головатий.
Центр соціальної підтримки також виконує функцію консультаційного простору для переселенців. Йдеться не лише про мешканців прихистків, а й про всіх внутрішньо переміщених осіб, які проживають у Львові. За словами посадовця, працює фронтофіс у Личаківському ЦНАПі, а також гаряча лінія, через які можна отримати допомогу з різних питань — від документів до працевлаштування.
Окремий напрям роботи — освітні та безпекові заходи для дітей. «У 2025 році ми проводили табір національно-патріотичного виховання, де діти говорили про мінну небезпеку, спілкувалися з кінологами, були лекції з історії України та освіти. Також разом із ДСНС, поліцією і Мальтійською службою організували триденні навчання, під час яких дітей вчили, як реагувати на вибухонебезпечні предмети, пожежі, пояснювали алгоритми дій у кризових ситуаціях», — додає спікер.
Центр також працює над створенням можливостей для працевлаштування переселенців. Зокрема, організовує зустрічі з роботодавцями, де люди можуть отримати інформацію про умови праці безпосередньо.
До речі, нещодавно ми розповідали про можливості перекваліфікації для жінок на Львівщині.
Які змінився попит на тимчасове житло
Попит на проживання у модульних будиночках Львова, за словами Володимира Головатого, залишається, хоча і змінюється з часом.
«200 плюс людей вже виїхали з модульного містечка. Це означає, що люди або звикли і не виїжджають з територій прифронтових чи окупованих, або шукають інші локації не тільки у Львові. Місто насправді дає багато можливостей заробити гроші, але вартість оренди в самому Львові досить висока, не завжди сім’ї можуть собі дозволити винайняти житло».
Фахівець також зазначає, що спільне орендоване житло для кількох сімей не завжди виявляється ефективним і зручним, бо конфлікти через різні стилі життя можуть ускладнювати побут. Тому переселенці частіше обирають або безкоштовне проживання у модульному містечку, або інші міста, де житло доступніше.
Попри це, доступ до модульного житла у Львові регламентують певні вимоги та процедура подачі заявки. Соціальні працівники перевіряють документи і обговорюють умови проживання з потенційними мешканцями.
«У нас є стандартна форма заяви у будь-якому ЦНАПі міста Львова. Людина може написати заяву, і до неї дзвонять соціальні працівники, з’ясовують деталі, долучають документи і тоді обговорюють поселення. Але ми маємо дотримуватися вимог міста: проходження медичного огляду, а всі чоловіки повинні мати довідку з місцевого РТЦК про перебування на обліку — це законодавча вимога. Соціальні працівники роз’яснюють ці умови, і людина вже розуміє, на яких умовах вона житиме у Львові», — пояснює Володимир Головатий.
Коли людині можуть відмовити у заселенні або виселити
У модульних будиночках Львова передбачені правила проживання, порушення яких можуть стати підставою для відмови у поселенні або виселення. Такі випадки траплялися, але вони рідкісні та стосувалися насамперед зловживання алкоголем або наркотичними речовинами.
«Були такі випадки. Алкоголізм і наркоманія простіші у вирішенні, бо є різні партнерські організації, які беруть людей на супровід і допомагають вийти з тяжкого стану. Плюс є люди на замісній терапії — вони отримують контрольовану дозу. Але з алкоголізмом ми стикалися: коли хтось зловживає алкоголем, страждають не тільки сусіди, а й цілий поверх. Тому всі попереджені про ці обставини — медичний огляд, військовий облік, заборона вживання алкоголю».
Водночас у містечку організовані безпечні простори та правила для мешканців, аби забезпечити комфорт і охайність: окремі місця для куріння, охорона, пожежна безпека та присутність поліції поруч.
Як наголошує фахівець, випадки, що потребували виселення, траплялися рідко. Він пригадує кілька історій, коли мешканці систематично порушували правила, зловживаючи алкоголем, і місто пропонувало їм альтернативні локації.
«Востаннє це була мешканка, яка системно зловживала алкоголем. Місто запропонувало кілька інших локацій для переселення. За весь час таких випадків, мені здається, було всього п’ять. Це досить давні випадки, зараз такого немає», — додає Володимир Головатий.
Він каже, що більшість побутових конфліктів вирішують всередині громади та адміністрації містечка: «Є сусідки, які сваряться, бо не можуть поділити казанок, хоча казанків достатньо. Але це життя. Більшість розуміє, що це наш дім, ми дотримуємося чистоти. Є черга на прибирання, бо прибиральника немає, тож люди самі підтримують охайність».
Від модульного містечка до фактично повноцінного житла
Нещодавно у Львові відкрили соціальне житло на Замарстинівській, куди частина мешканців модульних будиночків уже переїхала.
«Там переїхали наші внутрішньо переміщені українці з модульного містечка. Це категорія осіб, які потребують окремого медичного догляду і супроводу. Центру соціальної підтримки передали одне приміщення — три поверхи з добудованим інклюзивним ліфтом. Ліфт достатньо великий, щоб могла заїхати лікарняна каталка, і він функціонує для маломобільних людей», — каже Володимир Головатий.
Він зазначає, що в новому житлі забезпечена комплексна підтримка: постійно присутні адміністратор, соціальні працівники та психологи, які допомагають мешканцям адаптуватися після переїзду та опрацьовувати травматичний досвід. До роботи також залучають священників різних конфесій, щоб надати додаткову підтримку тим, хто не готовий відразу звертатися до психолога.
Інфраструктура житла враховує потреби людей з обмеженою мобільністю: облаштовані пандуси на горбистій території та зупинка для низькопідлогового транспорту, щоб забезпечити комфортний під’їзд для людей на колісних кріслах.
В інтер’єрі соціального помешкання передбачені інклюзивні санвузли, душові та спільна кухня. Однак, як підкреслює Володимир Головатий, житло залишається по суті гуртожитковим типом і не відповідає повністю визначенню повноцінного житла за постановою Кабміну.
«Є шість кімнат, інклюзивні санвузли, інклюзивні душові і одна спільна кухня. Чи можемо назвати це повноцінним житлом у розумінні постанови Кабміну? Ні. Постанова говорить про закриту екосистему, коли є своя кухня, санвузол і спальна кімната. Тут залишається концепція гуртожиткового типу — спільний коридор, кухня, санвузли. Але комфорт і затишок там є, і це нове місце для життя», — додає фахівець.
Володимир Головатий зазначає, що навіть після завершення війни не всі мешканці зможуть повернутися додому, тому такі проєкти залишаються важливими для інтеграції внутрішньо переміщених осіб у громаду міста.
Що з перешкодами та перспетивами
Керівник центру соціальної підтримки каже, що перспективи створення додаткового соціального житла залежать передусім від наявності ресурсів.
«Це (соціальне житло — ред.) точно необхідна річ, і керівництво міста знає про такі потреби, закладає всі зусилля, щоб реалізувати проєкти. Але ресурси дуже великі — у 2025 році Львів більше мільярда гривень передав на армію. Коли буде більше ресурсів, будуть і соціальні працівники, психологи, медики, юристи, які допомагатимуть, тоді руки знайдуться, хто це може робити», — пояснює Володимир Головатий.
Водночас він відзначає, що одним із ключових викликів у роботі з такими проєктами є нестача кваліфікованих кадрів. Соціальні працівники та фахівці часто працюють за нижчу оплату, ніж працівники комерційних сфер, тому це теж є проблемою.
«По всій Україні є проблема з кадрами, які мають відповідну освіту і бажання працювати не на високих зарплатах. Робота в центрі соціальної підтримки, у центрах соцслужб чи управлінні пов’язана зі служінням громаді. Тому ми маємо добру комунікацію з релігійними організаціями та священниками, які це роблять на 100%. Також ми залучаємо студентів, співпрацюємо з УКУ, Львівською політехнікою, соціальними напрямами — майбутні фахівці отримують досвід», — додає фахівець.
Володимир Головатий підкреслює, що переїзд з однієї локації в іншу залишається стресовим для дорослих, тоді як діти інтегруються швидше, зокрема завдяки школі та участі в різних заходах. Він додає, що центр соціальної підтримки слугує інструментом, який допомагає внутрішньо переміщеним особам адаптуватися в міській громаді.
