«Це не тільки про бізнес, а й про повернення до себе»: як у Львові зʼявились ветеранські ярмарки

У Львові діє громадська організація «Родин полеглих Героїв Львівщини», яка об’єднує людей із подібним досвідом і надає їм підтримку. Її заснували 2021 року, а очолює організацію Вікторія Родич. Тут проводять зустрічі, психологічні заняття, майстер-класи та інші заходи для родин.

Організація також стала ініціатором створення Ветеранського ярмарку у Львові, який згодом почали реалізовувати за участі міста. Детальніше про те, як сьогодні працює цей ярмарок і які можливості він відкриває для ветеранів та їхніх родин — у розмові ІА Дивись.info.

• Як почалася ваша історія у цій сфері? Що стало переломним моментом?

На відміну від багатьох, до мене війна прийшла ще у 2014 році — загинув мій чоловік, і в іншій сфері я себе вже слабо бачила. Я ще декілька років працювала в різних мережах, була менеджером із продажу пластикових конструкцій. Але це вже було не моє. І в один день, коли мене не відпустили на відкриття меморіальної дошки для чоловіка, яку встановлювали в школі, я просто написала заяву на звільнення і пішла.

І треба було себе десь знайти. Біль за справедливість буквально розпирала. Я не знала, куди мені подітися. І так я потрапила в громадську організацію. Декілька років працювала там заступницею керівника із соціальних проєктів, і згодом вирішила, що пора засновувати щось своє. Перша спроба була невдалою, бо я шукала співзасновницю, з якою ми не зійшлися — у нас дуже різнилися погляди на благодійність. Тож ця громадська організація стала другою спробою.

Ми не знали, що буде повномасштабне вторгнення, не знали, що воно настільки сильно змінить нашу роботу і розкриє потенціал. Але сталося, як сталося. У 2021 році ми заснувалися, а вже у 2022-му активно допомагали військовим — якось вижити, виїхати, бо нас війна не чекала, як завжди, нічого не було підготовлено.

З поверненням ветеранів ми почали робити різні речі, шукати з ними зв’язок, контакти, щоб зрозуміти їхні потреби. І на одному з форумів, який ми організовували, у нас була виставка ветеранів, які вже мають свій бізнес. Були учасники із Запоріжжя, Тернополя — багато людей. І ми вирішили: чому вони просто виставляють продукцію, нехай її продають. І саме тоді в мене зародилася ідея створити ярмарок ветеранського бізнесу.

Це, звісно, не щось принципово нове — у Львові ярмарки відбуваються постійно. Але це була ідея зібрати саме ветеранів і зробити окремий ярмарок. Ми «запакували» цю ідею і прийшли з нею до міста. Спочатку нас не дуже зрозуміли — подумали, що ми знову збираємо кошти для ЗСУ і хочемо щось на кшталт шкільних ярмарків. Сказали: «Добре, робіть». Але ми пояснили: «Ні, ми хочемо Площу Ринок, хочемо, щоб усе було якісно, потрібні ятки».

Зрештою нам відповіли: «Структуруйте ідею і приходьте». Ми це оформили у план дій, пояснили, як це має виглядати, і місто погодилося нам допомогти. Так ми організували перший ярмарок. Частину підприємців ми вже знали з форуму, потім долучили контакти з міських програм, зокрема «Відвага до бізнесу». І так поступово формувалося ветеранське середовище підприємців.

Починали ми з приблизно 20 учасників. Минулого року їх стало вже 80. Зараз навіть складно сказати, скільки їх насправді. Ми провели з ними рік, поспілкувалися, і зрозуміли, що такі ярмарки можна робити частіше. Просили у міста дозволу виходити щонеділі. Але нас у команді лише вісім людей, і ми працюємо щодня в різних напрямках — зокрема ведемо багато родин загиблих і безвісти зниклих. Навантаження колосальне.

Тому цього року ми вирішили передати організаційні питання місту. По-перше, у них великий досвід проведення ярмарків. По-друге, нам фізично складно щонеділі цим займатися — це фактично наш єдиний вихідний. Ми порадилися і вирішили, що так буде краще.

Ідея залишається нашою. Проте місто створить кращі умови, дасть учасникам нові ятки, бо наші вже були старенькі — їх нам свого часу подарували фермери.

• А як на початку ветерани ставилися до такої ініціативи ярмарку? Самі хотіли долучатися?

Вони постійно хочуть самі. Ми навіть не могли всіх вмістити — ставили по двоє на одне торгове місце, бо всі хотіли вийти на ярмарок, а місць насправді було мало.

Зараз трошки все збільшиться. І всередині почала формуватися дружба між ними, спільнота. Вони приходили вже не тільки для того, щоб продати свої товари, а й щоб поспілкуватися, побачити одне одного.

• З чого починався ярмарок у плані бізнесів — і як змінився цей спектр зараз?

Просто стало більш різноманітно. Наприклад, кераміка в нас є — двоє постійно беруть участь, але ще двоє зараз не долучаються, бо хлопці на війні. Проте бізнес у них є, і після служби вони також повернуться.

Шеврони в нас роблять ветерани родом із Маріуполя, але зараз вони в Івано-Франківську. Вони до нас звідти приїжджають. Місцевих виробників шевронів у нас поки що немає.

Харчова продукція стала більшою. Наприклад, ветеран, який вирощував мікрозелень, почав коптити ковбасу, бо мікрозелень не дуже продавалася, а ковбаса — добре йде.

Є молочні продукти — сири. Якщо раніше був один виробник, то зараз уже троє. Вони роблять крафтові сири, дуже смачні. Люди вже знають про них, домовляються через інстаграм, замовляють, а на ярмарку просто забирають.

Серед виробів побуту — ножі, скляні вироби. Є, наприклад, «Батарт» з Ірпеня. Є вишиванки — троє виробників, плюс ще один робить дитячі.

Не можна сказати, що якась одна категорія сильно домінує — усе більш-менш рівномірно. Кожен знаходить щось своє. Буває, що хтось спробував раз — не пішло, пробує інше. Наприклад, є різні ароматичні свічки. Спочатку була одна жінка, потім інша подивилася, захопилася і теж почала їх виробляти. Можливо, вони навіть трохи переймають ідеї одне в одного.

• А з яких ще міст України приїжджають на ярмарок?

— Тернопіль. Бо там вони ще не проводили свого ярмарку. Цю ідею вже багато де використовують. Ще Івано-Франківськ, Луцьк, Київ, Ірпінь — я знаю, вони постійно проводять. Але такого масштабу, як у Львові, ніде немає. Бо у Львові є багато туристів, і це Площа Ринок. У Луцьку, наприклад, ярмарок відбувається в якомусь палаці спорту — тобто не така прохідність.

Щоб так, у центрі міста, настільки вдало — це, напевно, тільки в нас. Але ми б хотіли, щоб інші міста брали приклад і розвивали такі ярмарки. Бо це можна робити і на площі в Тернополі, біля озера, де багато людей, і, напевно, в інших містах також.

На жаль, не приїжджають із Запоріжжя, хоча там є класний бізнес. І зі сходу також — там зараз не до ярмарків, на жаль.

• А як локація впливає на розвиток ярмарку?

У нас ще є домовленість з отцем Михальчуком із Гарнізонного храму — це ж одразу через прохід.

Я йому пишу: «Отче, в нас ярмарок», він відповідає «++». І під час служби оголошують: «Шановні парафіяни, тут відбувається такий захід». І люди після служби йдуть до нас — підтримують ветеранів, щось купують. Тобто це така своєрідна реклама.

• А що вплинуло на те, що за два роки кількість учасників ярмарку зросла з кількох десятків до понад 80?

Та точно більше. По-перше, дуже велика підтримка від міста і від влади. Це надання грантів. Але місто не тільки надає гранти, як держава — мовляв, маєш право піти, взяти, скористатися підтримкою. Місто ще й навчає.

Є «Відвага до бізнесу» та інші навчальні програми. Ти приходиш із нульовими знаннями, але з тобою сідають і пояснюють: що таке грантова заявка, як її заповнити, як подати, як потім керувати коштами, що таке маркетинг. І ти вже не боїшся так, бо щось знаєш, можеш пробувати, можеш щось відкривати.

Ну і вони дивляться один на одного. От прийшов побратим — ага, він зміг, значить, і я зможу. Це ветеран, який закінчив службу, подивився на побратима — і теж вирішує спробувати. Напевно, ще й таким чином вони долучаються. Бо ж бізнесменами народжуються не всі.

• Як ветерани відгукуються про ярмарок і що для них є найціннішим у цій ініціативі?

Мені здається, що найважливіше — це те, що вони об’єдналися в спільноту і вже користуються своїми внутрішніми зв’язками. Насправді, на ярмарку дуже багато ветеранів, які є переселенцями. І їм до того, я впевнена, було не дуже комфортно: чуже місто, незнайомі люди, немає поруч родичів чи друзів.

А тут вони об’єдналися. І ця підтримка, мені здається, дуже важлива. Вони її там знайшли. Вони самі сформували цю спільноту, не ми. Бо цілий день стоїш, знайомишся, спілкуєшся, знаходиш спільні інтереси — і воно якось так і складається.

Ми, якщо чесно, не очікували, що все так вийде. Але дуже цьому радіємо.

• Як участь у ярмарку впливає на розвиток ветеранських бізнесів — чи справді допомагає їм зростати і масштабуватися?

Я думаю, що розширення — це однозначно. Але треба розуміти: не кожен бізнес є рентабельним. Не всі мають однакові продажі. Хтось продає на тисячу гривень, а хтось — на 30 тисяч.

Тут дуже важливо, щоб вони усвідомлювали: це в першу чергу бізнес, а вже потім ветеранський бізнес. Бо якщо твій бізнес не є рентабельним і ти не продаєш на ветеранському ярмарку, то ти його і поза ним не продаси.

Тому треба зважати на все і думати. Якщо бачиш певні помилки — не повторювати їх. Якщо бізнес нерентабельний — робити висновки і змінювати напрямок. Якщо рентабельний і тебе чекають люди — відповідно, він росте і розвивається. Або так, або так. Інакше не буває.

• Чи зросла конкуренція між учасниками ярмарку з часом, і як вона впливає на розвиток ветеранських бізнесів?

Спочатку у нас була така ідея: якщо є, наприклад, двоє виробників сирів, двоє керамістів чи двоє виробників вишиванок, то ставити по одному — щоб не було прямої конкуренції.

Але потім ми ставили всіх, хто хотів, намагалися всіх якось вмістити, навіть якщо тісно. Бо розуміли, що це і про продажі, і про підтримку їхнього фінансового стану.

Тому тут уже не зовсім про конкуренцію. Вони, може, десь між собою конкурують, але це не відчувається як конкуренція. Буває, що люди колаборуються, роблять якісь спільні проєкти — їм це цікаво. Мені здається, що тут, знаєте, якщо одна жінка виростить багато лаванди, а інша зробить лавандовий сир, то від цього всім буде тільки краще.

• Чи можна вважати ветеранський ярмарок інструментом повернення до цивільного життя — і яку роль у цьому відіграють навчальні програми та підтримка?

Серед тих бізнесів, що я знаю, багато хто мав власну справу, але не всі до неї повернулися. Дехто повернувся, а дехто змінив її. Є такі, які змінили сферу діяльності через фізичний стан, а є такі, які просто змінили напрямок.

Чи можна вважати ярмарок інструментом повернення? Це, напевно, не те що можна, а потрібно. І навіть не тільки сам ярмарок, а ще від навчання. Мені здається, що це можна вважати поверненням уже тоді, коли ти робиш перший крок — не закриваєшся в своїй бульбашці, а йдеш на навчання.

Навіть якщо ти не виграв грант, не отримав коштів, але ти пройшов цей шлях — ти вже піднявся на якийсь щабель. Бо насправді зараз дуже мало ветеранів повернулися. Це маленький відсоток. А після завершення війни чи якогось перемир’я їх стане в рази більше.

І навіть якщо не кожен бізнес буде рентабельним, я думаю, що спроб буде дуже багато. Це, на мою думку, точно крок до повернення — не лише до цивільного життя, а, напевно, навіть до себе.

Я думаю, що завжди буде можливість спробувати ще раз — не заглиблюючись у якісь тонкощі. Якщо не цей грант, то будуть інші. Наприклад, «Відвага до бізнесу», яка була від міста, її фінансували People in Need — це донорські кошти. Один проєкт закінчився, але з’являться інші.

До слова, нещодавно у міській раді оголосили набір на програму «Відвага до бізнесу».

Ми також постійно думаємо про розвиток. Зараз шукаємо викладачів, які могли б навчати наших ветеранів базової англійської мови — з нуля. Бо навіть на ярмарку, у Львові, який є туристичним містом, приходять іноземці. І хоча б знати кілька базових фраз, щоб відповісти, розповісти про свій бізнес, товар, здійснити покупку — це вже дуже допомагає.

І мені здається, що чим більше буде таких небайдужих людей, які роблять маленькі кроки — бо ми не можемо зробити все — але ці маленькі кроки до їхнього розвитку, щоб вони бачили, що не самі, навчалися, розвивалися, тим більше буде результату.

Бо це працює як сарафанне радіо: повернувся побратим, розповів іншому — той теж пішов, спробував. І воно таким колом розходиться. І тоді більше шансів на більше повернення, більше розуміння.

• Чи змінилася авдиторія ярмарку з часом і як загалом трансформувалося ставлення до крафтової, локальної продукції серед львів’ян і туристів?

Фактично весь товар на ярмарку — це крафт, тому що у нас немає завозних продуктів. Тільки два бізнеси зараз такі є, які більше надають послуги. І є магазин ветеринарної продукції — вони не можуть виробляти самі все. Вони роблять якісь корми, добавки, але все решта мусять закупляти.

У нас фактично заборонений перепродаж третіх товарів. Але, зрештою, на щось можна і заплющити очі, бо ми розуміємо: якщо він виробляє корми, то не може ще й нашийники робити.

Також у нас є товари для медитації. Там більше послуга — вони проводять медитації, але не можуть самі виробляти всі ці свічки чи пахощі.

А от по крафтовій продукції — звісно, якщо людина кожен раз повертається на ярмарок по улюблений сир, то, напевно, можна сказати, що інтерес зріс. І гроші, зрештою, залишаються в місті, в державі, а не йдуть за кордон.

• З якими основними викликами ви стикалися під час організації ярмарку і чому зрештою вирішили передати його адміністрування місту?

Ми доручили нашу справу міській раді. Насправді це дуже важко, тому що ви ми їх усіх любимо, і нам важко обирати. І коли на 20 яток є 47 охочих — комусь сказати «ні», комусь «так» — це дуже не про нас. Це було дуже боляче — відмовляти.

А ще коли траплялося, що ми комусь відмовили, а хтось, наприклад, захворів і місце звільнилося — це взагалі був жах. Тут треба керуватися холодним розумом, а ми дуже до них звикли, відчували себе як родина. Але, якщо чесно, в організації це не дуже правильно.

Тому ми дуже раді, що передали це місту. Бо між ветеранами бувають і сварки, і колотнечі. У нас були членські внески — по 500 гривень. Ми їх збирали, щоб була хоч якась відповідальність. І ці кошти йшли на майстер-класи для родин загиблих. Але потім ми постійно чули: «Хочемо безкоштовно». І зрештою погодилися. Але після цього почалося ще більше: комусь продукція не вміщається, комусь треба більша ятка.

А тут інакше: місто сказало — значить є правила. І їх треба дотримуватися.

• А як відбувався відбір учасників?

Дуже важко. Ми робили анкетування і намагалися орієнтуватися на час: хто перший побачив — той і йде. Але це дуже неправильно, бо хтось має можливість сидіти в телефоні і стежити, а хтось — ні, бо працює.

Тому ми старалися чергувати, просили їх. Зрештою, у нас таких дуже активних було десь 40–43 людини. І ми намагалися брати всіх: ставили по двоє на одне місце, дозволяли додаткові столи.

Зараз це вже припинили. Ми просто дуже м’якосердечні були. Заплющували на все очі, а потім ішли «на килим» до міста, і нам казали: «Дивіться, воно вже перетворюється на базар».

Ми відповідали: «Ну це ж ветерани, ну будь ласка». Але зрештою це вже був перебір. Коли почали з’являтися сині палатки, все розкладати догори, то ми дійшли до рішення, що краще передати цю справу місту.

• Які ще були виклики?

Погодні умови — це для нас неймовірний виклик. Зараз, до речі, роблять нові ятки, вони вже більш захищені. Я вибила в них ці боковинки, просто благала архітектуру міста, щоб допомогли це закрити. Бо в нас погодні умови — це не тільки дощ, а й палюче сонце.

У нас топився шоколад. Ми закривали його скатертинами по боках, щоб сонце не попадало. Вітер, дощ — це дуже складно. Але ми розуміємо, що це ярмарок просто неба.

Повітряна тривога — ще один виклик. Ранкові обстріли — також. У нас був ярмарок в одну неділю: о восьмій годині ми вже розкладали товар, а о сьомій ще була повітряна тривога. І ти не знаєш: чи прийдуть учасники, чи вони взагалі спали ту ніч, чи будуть працювати цілий день, як почуватимуться. Оце небезпека — дуже великий виклик.

• А були такі випадки, що не попереджали, відмовлялися, не приходили?

Так, багато разів. Люди дуже різні. І ветерани теж різні — не треба їх ідеалізувати. Є люди, які можуть, знаєте, підсунути «свиню»: головне — вилізти, а далі нічого не робити.

Бувало, що не попереджали. Ми тримаємо місце, а людина просто не відповідає. Потім телефонуєш — або не бере слухавку, або щось вигадує. Це важко. Не всі відповідальні, на жаль.

Є робота, є внутрішні моменти. Ми не можемо всім подобатися.

• Як контролювали якість і безпечність продукції на ярмарку?

Так, звісно. Зараз вже є правила торгівлі, що кожен, хто приходить, сам відповідає за свою продукцію. У нас це тільки напрацьовувалося, ми не знали, як правильно.

Тому харчові продукти були майже всі вакуумовані, і ми намагалися не допускати відкритих продуктів, бо розуміли ризики. Але в нас навіть був випадок, що прямо на ярмарку смажили яєчню з перепелиних яєць.

Тому ми просто куштували. На щастя, не було таких випадків, щоб щось сталося. Якщо говорити про крафтових виробників — сири, ковбаси — у них усіх є документи, вони пильнують якість, це без проблем.

• Чи відчували ви підтримку бізнесу під час організації ярмарку — і якою вона була на практиці?

Бізнес не втручався. Взагалі, скажу чесно: коли ми зверталися до нього з проханням допомогти, наприклад, із новими ятками, нам відповідали: «Друзі, незважаючи на те, що це ветерани, це є бізнес. Наші кошти зараз спрямовані на допомогу Збройним силам. У нас війна, і на такі речі ми грошей не даємо».

Тобто це питання відповідальності самого бізнесу. Вони так це бачать. Хоча, можливо, вони могли б підтримати якусь подібну ініціативу. Це вже моя думка. Бо так — усе безкоштовно, усе добре, бо ти ветеран. Але водночас це ж бізнес. Бо бізнес має бути бізнесом насамперед. Так, у вас є класна локація щотижня, ви можете продавати. Але не можна жити тільки ярмарком.

Бо ярмарок може бути рік, два — і все. А коли повернеться більше ветеранів і вас стане не 80, а 250, то кожен зможе виходити, наприклад, раз на місяць. І треба буде якось жити далі, розвиватися поза ярмарком.

• Які приклади ветеранських бізнесів, що представлені на ярмарку, вам особисто найбільше відгукнулися і чому?

Напевно, найбільше — це наша Світлана Бондаренко. Вона приклад неймовірної стійкості, мужності, сили, любові. Вона відкрила пекарню «Духмяна мрія». Її чоловік загинув, вони родом із Харківщини. Вона приїхала сюди і відкрила пекарню.

Їй було дуже важко, бо жодної підтримки: ні друзів, ні знайомих, нікого. Оренда дорога, продукти дорогі — і це все тягнути самій. Локація біля Краківського базару — там велика конкуренція, але не така прохідність, щоб одразу добре продавати.

Їй було дуже важко стати на ноги. Але вона вистояла. І навіть цього року вже не бере участі в ярмарках — бо має достатньо роботи і клієнтів. Це жінка неймовірної сили. Як дружина загиблого, скажу — піднятися після такого і ще щось будувати — це дуже важко.

Ми водили до неї хлопців, звільнених із полону, на майстер-клас — вони ліпили булочки. Це була така терапія руками, їм дуже зайшло. І вона навіть не брала за це грошей.

Ще є шеврони MAYAR— цей бізнес заснувала родина з Маріуполя. Чоловік був у полоні, повернувся, вони переїхали в Івано-Франківськ і там відновили бізнес. У них усе залишилося в окупації, і вони починали з нуля. Зараз я їх навіть скомпонувала з нашими норвежцями — вони замовляють у них шеврони.

Є «Козацьке подвір’я» — це ковбаси, сири. Чоловік із Волині, сам вирощує господарство: свинки, кози, усе своє. Не купує м’ясо, лише інколи щось рідкісне. Людина вкладає працю від початку до кінця. Біля нього постійно черга. Вони приїжджають усією сім’єю і продають у кілька рук.

Є «Дивомлин» — чоловік мелить борошно, пече хліб і продає різні сорти. Відкрив уже свій магазин. Це теж крафт: не просто борошно з магазину, а різні види, різні хліби — з цибулею, насінням.

Кераміка — Юрко Данилишин і Андрій Тирса. Вони дуже різні. У Юрка — великі, більш традиційні горнятка, з квітами. У Тирси — витонченіші, фактурні. В Юрка — заварити великий чай, а в Тирси — красиво подати, для церемонії.

Є іграшки «Пан Кокос» — з-під Києва. Дерев’яні, розвивають логіку, фантазію. Я зі своєю дитиною прийшла — і залишила там всю зарплату. Вони такі, що їх складаєш у вежу — дуже класні.

Свічки — теж дуже гарні. Є намисто — це дружини загиблих роблять. Ми навіть проводимо майстер-класи. Закупляли каміння з коштів ярмарку і робили прикраси. Ми її переконуємо, що треба розвиватися, брати гранти. Бо її вироби могли б мати шалену популярність.

Всі бізнеси різні, зі своїми історіями.

• Що ще, окрім ярмарків, варто розвивати на рівні громад і держави, щоб підтримати ветеранське підприємництво?

Мені здається, що у Львові цього достатньо. Тому що постійно відбуваються якісь форуми, навчання. Але загалом цього бракує в громадах. Навіть у Львівській області — віддалені громади не знають, що робити. І, на жаль, ми часто бачимо ситуацію, коли ветеран приходить і він недооцінений, не знає, куди звернутися. І бувають випадки, коли він починає зловживати алкоголем або, не дай Боже, трапляється домашнє насильство. Бо він не повернувся — він розумом залишився на війні.

До речі, детально про проблему ментального здоровʼя ветеранів ми розповідали тут.

І він не бачить, що йому робити далі. Тому, знаєте, можливо, це наша задача як громадської організації — нести це в громади, розповідати. Якби такі ініціативні люди були в громадах… От, наприклад, Новояворівщина — це велике місто, там багато ветеранів, особливо з 24 бригади. Там ціла Яворівщина — це ветерани. Але вони можуть отримати тільки державний грант, наприклад, через «Дію». А це не такі великі кошти, та ще й податки.

Має хотіти мер, має бути виділений бюджет, знайдені люди, які будуть навчати. Це великий шмат роботи. Але це треба нести в громади, бо туди також будуть повертатися люди. І, зрештою, їм бракує бізнесів — вони могли б розвиватися.

• Які напрямки ветеранського бізнесу, на вашу думку, мають найбільший потенціал, і чого сьогодні найбільше бракує для їх розвитку?

Мені найбільше бракує не так, як напрямків, як продажу їхніх послуг. Ми досі не придумали, як продавати їхні послуги, а дуже би хотілося.

У нас є мапа ветеранського бізнесу. Ніби все добре, але вона ще так не працює, як би хотілося. Мені хочеться, щоб це було більш практично. От їду я, наприклад, пробила колесо. І знаю, що за поворотом є Петро — ветеран, який мені допоможе. І я поїду до нього, а не до іншого, бо хочу підтримати.

Тобто мені бракує саме видимості послуг. Бо їх дуже багато: масажі, голкотерапія, йога, медитації. Це все круто, але як про них дізнатися?

Міська влада намагається. Вони зараз знімають відео, поширюють, щоб люди бачили. Але місто не може до всіх прийти, особливо якщо це не місцевий бізнес. Тому, можливо, треба більше медійності.

• Яким ви бачите майбутнє ветеранського підприємництва?

Поки є попит — буде пропозиція. Але дуже хочеться, щоб вистачило ресурсу на всіх. Дуже хочеться, щоб європейські донори повернулися до західних областей. Бо минулого року ми мали можливість подати лише 2–3 гранти, і це ще не означає, що ти їх отримаєш.

Бо все було спрямовано на схід України. І це зрозуміло — там більше потреб. Але водночас дуже багато робить і захід України. І без донорської підтримки реально складно щось масштабне зробити.

• Чи є зараз вдалий момент для ветеранів починати бізнес і що варто зважити перед цим рішенням? Бо, за даними економічного департаменту, 60% ветеранів, які повертаються у Львові, хочуть заснувати свою справу.

Якщо є можливість — то, звісно, потрібно. Але, наприклад, якщо, як у моїх друзів, більшість із них зараз «на нулі», то тут вже складніше. Якщо дружина може підтримувати їхній бізнес, якщо він уже діючий — окей, вона може його вести.

Але якщо бізнесу ще немає, а ви хочете займатися, скажімо, ремонтами чи будівництвом — навряд чи це вдасться якось повноцінно передати дружині. Тому тут ще важливо, який саме у вас бізнес.

Наприклад, я свою можливість раніше не використала, бо займаюся громадською організацією. Хоч у мене багато разів з’являлася така думка. Але якщо я це кину, то ГО просто пропаде. Я вклала сюди дуже багато зусиль, і мені було б шкода, якби воно перестало працювати.

Якщо є можливість родині, дружині щось заснувати, поки ти служиш — теж варто. Бо ти вже стаєш на ноги, пробуєш щось нове. Але не факт, що військовий повернеться і захоче це продовжувати. Тут ще треба вийти з війни.

І якщо буде відкриватися більше ветеранських бізнесів, то ті ветерани, які самі не є бізнесменами, але повернуться з війни, зможуть піти працювати туди — в середовище «рівний до рівного». І це теж дуже добре.