«Я ридала доти, поки не придумала цю виставу», або Як у львівському театрі ляльок створили проєкт про втрату та сум
У час війни, коли досвід втрати став болісно спільним для багатьох українців, мистецтво дедалі частіше шукає способи говорити про складні емоції відкрито й чесно. У Львівському академічному театрі ляльок з’явився проєкт, що намагається осмислити горювання не як слабкість, а як свідчення глибокої любові. Це історія про те, як проживати сум, не тікаючи від нього, і як перетворювати біль на пам’ять, що підтримує.
Журналістка ІА Дивись.info поспілкувалася з авторкою, режисеркою проєкту, директоркою та художньою керівницею Львівського театру ляльок Уляною Мороз, щоб дізнатися, як виникла ця вистава і який досвід вона пропонує глядачам і глядачкам.
Як виникла ідея зобразити тему горювання
За словами Уляни Мороз, ідея створити проєкт про горювання виникла у вересні минулого року. Тоді вона перебувала у важкому емоційному стані після смерті близьких людей.
«Я потрапила в якусь таку трясовину та не могла зрозуміти, що взагалі роблю тут у театрі, коли відбувається стільки похоронів та гинуть близькі люди. Я ридала доти, поки не придумала цю виставу», — пригадує режисерка.
Сам задум з’явився за один день, однак його допрацьовували ще близько пів року. Уляна Мороз консультувалася з психологами, щоб зрозуміти, як делікатно працювати з темою втрати та для якої аудиторії це буде доречно.
У підсумку одну історію адаптувати для різних вікових груп: «Сумулька» — для дітей віком 3 – 5 років, «Журбинка» — для дітей віком 6 – 10 років та «Печаль» — для дорослих.
Про що ця вистава
В основі постановки — історія про ведмедика, який потрапив «трясовину суму»:
«Ведмедик наплакав море сліз і в ньому потопає. Якось прилітає метелик і каже: "Давай я посумую біля тебе". Тоді ведмедик зізнається: "Удвох сумувати не так самотньо"».
Далі герої відкривають мішок горя, у якому — «різні смаки» цієї емоції. Постановка є інтерактивною: глядачі можуть буквально «відчути» сум — через звук, запах і навіть смак.
«Це означає, що коли ми перебуваємо в горі, то перестаємо відчувати, тобто у нас зникають органи чуття. А для того, щоби вийти з цього стану, потрібно поступово "увімкнути" максимально чуттів. У виставі, коли ми вилізли з цієї трясовини, то "море горя" зрештою перетворюється на "хмарку пам’яті"», — підкреслює Уляна Мороз.
За словами режисерки, тут є важливим едукаційний елемент: у практиці пам’ятування як сили у слабкості:
«Ми мали досвід цієї любові і тепер вона є тою точкою нашої опори, що дозволяє жити далі».
Вистава для різного віку
Уляна Мороз розповідає, що для наймолодших глядачів «Сумулька» (3-5 років) — це передусім про право на емоції. Діти перебувають у безпечному середовищі поруч із батьками, можуть гратися і поступово знайомитися з темою суму.
Водночас для дітей 6-10 років — «Журбинка» — про те, як важливо краще зрозуміти свої емоції, щоб перетворити їх в цю «хмарку пам'яті». Тому тут більший фокус на практики пам'ятування, як зазначає режисерка:
«Горювання свідчить про досвід великої любові. Саме цю любов ми перетворюємо в пам'ять — це і стає точкою нашої сили. Цього ми маємо навчитися, зокрема завдяки цій виставі».
Натомість «Печаль» орієнтована на дорослих, зокрема, на команди — колективи, які переживають втрату разом.
«Це можуть бути, наприклад, співробітники, де в когось сталася втрата близької людини. Тому на виставу потрібно приходити разом, щоб підтримати таку людину. Крім того, після перегляду постановки можна буде поговорити з психологом, який буде в театрі. Тут я хотіла підсвітити оцю силу команди, щоб люди краще розуміли втрату іншого чи іншої», — пояснює режисерка.
Усі покази камерні — до 30 глядачів, що дозволяє створити довірливу атмосферу.
Вистава, яка не є класичним театром
За словами режисерки, «Сумулька», «Журбинка» та «Печаль» не є класичним театром, але це також не лялькотерапія. Тому такий театр ляльок порушує чимало уставлених законів театрального мистецтва.
«Постановку принципово не грають у театральному просторі, бо такий простір є "іншим світом»", а якщо говорити про емоції — то вони є важливими тут-і-тепер».
Музику до вистави створила п’ятнадцятирічна композиторка Ганна Онещак — режисерка свідомо шукала молоде бачення, щоб передати «дитяче» відчуття суму.
Сценографію зробила Мирослава Скіра. «Моє завдання — було знайти візуальний шлях цього перетворення: від стану коли ти тонеш до трансформації цього суму в "хмаринку пам’яті"», — каже Уляна Мороз.
Для вистави використали архівні ляльки з постановки, яку більше не грають. Їх створила київська художниця Ольга Філончук.
«Я зрозуміла, що мені потрібні ляльки з історією. Тому взяли архівні, які сумують за своєю виставою. Вони мають власну печаль, бо більше не гратимуть ту виставу, для коли їх створили. Коли їх побачила, то вирішила, що мені не потрібні інші ляльки», — ділить Уляна Мороз.
Як реагують глядачі
Прем’єрні покази вистави відбулися у квітні. Після цього глядачі поділилися відгуками. Один із них особливо запам’ятався команді, як розповідає режисерка.
Дев’ятирічний хлопчик під час вистави сказав, що через виставу йому стало дуже сумно і він хоче піти. Йому це одразу дозволили. Однак за деякий час він повернувся, все ще засмучений.
Тоді хлопчику запропонували намалювати свій сум на аркуші паперу. Малюнок він перетворив на паперовий літачок — і «відпустив» його.
«"Куди подівся твій сум?» — запитали ми його, згадує Уляна Мороз, а хлопчик відповів: «Я його намалював — і він полетів».
Звісно, сум не може зникнути так просто, однак, як пояснює режисерка: головне — це нормалізувати емоцію і дати людині право її проживати.
«Ми маємо говорити про травми — і ті, що є зараз, і ті, що були раніше. Бо саме вони формують нас», — підсумовує Уляна Мороз і додає:
«Якщо діти навчаться розуміти свої емоції зараз, то, можливо, у майбутньому їм буде трохи легше проживати складні моменти в житті».
Читайте також: Мистецтво відповідальності, або Як змінюються театри у Львові під час війни і що на це впливає
