«Найлюдяніша справа — займатись творчістю», — ветеран Андрій Тирса про шлях у кераміці, війну і свободу творити
У Львові діє творча майстерня кераміки Tyrson Ceramics. Її заснував Андрій Тирса родом з Полтавщині, який двічі був у війську.
У невеликій майстерні, захованій серед львівських двориків, пахне глиною, фарбами і трохи кавою. Простір заповнений речами: на полицях — десятки фігурок і заготовок, на столах — інструменти, банки з фарбою. Тут немає стерильної впорядкованості — натомість є живий, творчий хаос, у якому усе має своє місце.
Журналістів ІА Дивись.info зустрічає Андрій Тирса — спокійний, зосереджений, трохи усміхнений. Його шлях у кераміку починався не з академічної освіти, а з потреби і цікавості. Чоловік за фахом біолог, а дружина — викладачка образотворчого мистецтва та психологиня. У 90-х вони фактично вчилися кераміці з нуля. Дружина вела дитячий гурток, де потрібно було працювати з глиною, хоча не мала в цьому досвіду — так само, як і чоловік. Інформації тоді майже не було: ні інтернету, ні відеоуроків, навіть у бібліотеках — лише застарілі або фрагментарні матеріали.
Андрій Тирса згадує, що освоював ремесло інтуїтивно: за фотографіями в журналах, спостерігаючи за майстрами на екрані телевізора, методом спроб і помилок.
На стіні серед робіт і інструментів помітна велика дошка з логотипом і назвою майстерні. Саму назву чоловік пов’язує зі своїм шкільним прізвиськом, а логотип вибудуваний довкола літери «Т», стилізованої під фігуру людини у спіралі — символі розвитку і гончарного круга.
У цій майстерні розмова про ремесло швидко переходить у розмову про свободу, досвід і пошук свого місця.
- Як ви прийшли до кераміки і чому вона вас так зацікавила?
Мені було десь 25–26 років. За плечима було доволі цікаве, мінливе життя. Переосмисливши, як у цьому світі все влаштовано, я вирішив, що треба вибрати для себе щось таке, що мені буде подобатися.
Я вже склав свою думку про країну, в якій я живу. З нею ніяких відносин мені не хотілося. Тому я почав шукати з самих коренів, звідки людина. Наприклад, як вона була створена, ким вона була створена. Наприклад, створена за образом і подобою. Кого — за образом і подобою? Творця. Ага, значить, основна його робота була — творити. Основна робота — творити і дивуватися, з чого він творив цих людей. З праху земного — з глини.
Мені це було дуже цікаво. Я тоді пішов десь на болоті набрав глини, поліпив навколо пальця, зробив дірочку, подув — воно не свистить. Я зрозумів, що не все так просто.
І зацікавило те, про що я думав: це, мабуть, найлюдяніша справа — займатися творчістю. Там ще така цікава штука в Біблії: у Бутті (перша книга Біблії та всього Старого Завіту — ред.) людей створювали двічі. Один раз створювали людей, щоб вони насолоджувалися і множилися, а потім не було кому землю порати. І Бог подумав: ну, треба, щоб було кому це робити.
Взяв і другий раз створив людей. Тому я так подумав: ну, раз за образом і подобою, то треба творити.
- Коли ви почали почали професійно цим займатися?
Ми почали ліпити, а друзі зацікавилися. А я потім кажу дружині: «Давай, може, спробуємо якось це продавати, бо раз людям цікаво, можливо, вони зможуть обміняти свої сили на наші — конвертацію через якісь гроші». Дружина каже: «Та кому це потрібно?»
Ми тоді таких маленьких звіряток робили. Я їх робив так, щоб людина, коли в руку взяла, не хотіла його ставити назад, бо нам дуже гроші були потрібні. Я думаю: раз людина взяла і назад ставити не хоче, значить вона щось дасть взамін. А що в неї є? Гроші дасть — чудово. І я перший раз пішов в Кременчуці в таке місце, де художники продають свої вироби. За перший день продав так, що мені вистачило на джинси. Нас це дуже здивувало, бо на підприємстві для цього треба було ледь не місяць працювати за такі гроші. Тому ми так узялися за цю справу.
І загалом очі людей і їхня реакція, коли вони підходять, коригують дії, підказують, куди рухатися. Бо дивишся, бачиш: ага, людям подобається чи не подобається, яким до вподоби, скільки платять — більше чи менше, куди і в який бік рухатися.
Ну, а після звільнення зі Збройних сил України весь стиль повністю змінився.
- З чого починали і як формувався стиль?
Ну, з приводу Полтавщини, то колись ми робили таку сувенірщину, шароварщину. Це було потрібно, бо це були швидкі гроші, і їх було багато. Загалом у кераміці є два напрямки: ти робиш, що хочеш, і ти робиш, щоб було за що робити те, що хочеш.
Бо поки робиш те, що хочеш, треба за щось жити. Тим паче, дружина була вагітна, і треба було дуже швидко заробляти. Тому ми й взялися за сувеніри. Це мало величезний попит. Ми працювали як коні, бо це дешево і багато.
Тому всі роки, які ми працювали, мені хотілося працювати мало і дорого. І багато років ми до цього йшли. Чому я кажу «після звільнення зі служби»? Тому що ми довго збиралися переїхати до Львова. Ми їздили на ярмарки за кордоном, а зі Львова ближче їхати. Елементарно, фізично. І ми років 5 чи 7 збиралися.
24 лютого 2022 року ми з валізою вскочили в машину — і все. На цьому наше місце одразу змінилося. Тут вчилася донька, ми переїхали сюди.
А мотиви, розумієте, — така штука в голові. У мене ідей і робіт, мабуть, на 300 років вперед. Я розумію, що нічого не встигну з цього зробити. Тому з цих образів висмикуєш те, що ближче, те, що більше хочеться робити.
З цими рибами цікава історія: колись попросили зробити для океанаріума. А я вже давно не робив таких смішних фігурок. Раніше воно йшло.
Я завжди роблю слонів, відправляю їх уже років 5 на міжнародний аукціон. Жінка з Канади бере аукціон у Сполучених Штатах і збирає гроші на допомогу індійським слонам, які постраждали від людей. І от звернув увагу: мої перші слони після демобілізації мені не подобалися. В них були якісь невеселі очі. І тут нічого не зробиш. Це щось таке на кінчиках пальців.
Буває, нічого не хочеш, тиць, тиць, тиць — і воно все веселе, нормальне, кумедне. А буває, як не міняй інструменти, настрій, як не стій перед дзеркалом, не пий каву чи чай, не налаштовуєшся — і воно щось не таке. Потім трохи попустило.
Дружина відновила ангелів робити. Я спробував — якось вони зі мною не резонують. Тому я більше переключився на те, чим хотілося багато років займатися. Це більш абстрактні мотиви, де асиметрія, відсутність правил.
Чому мене так посміхнуло трошки опішнянське (опішнянська кераміка — традиційна українська кераміка із селища Опішня на Полтавщині, одного з найбільших осередків виробництва гончарної кераміки в Україні — ред.). Бо я завжди не хотів бути відповідним до традиції. Тут трішки інші напрямки кожен собі обирає. Є відкриття; є той, хто описує відкриття; є той, хто описує описане відкриття; є аналітики, які це розбирають на частини; є системники, які вписують це в систему, стабілізують, систематизують. І десь позаду є споживачі, які про це читають.
Мені подобається бути на першому місці. Там, де відкриваєш для себе щось таке, чого ще ніхто не бачив, і сам дуже дивуєшся. І тому це найцікавіше.
Традиції — це десь дуже далеко позаду, але це дуже потрібно, бо ти знаєш, куди не вступати, якщо не хочеш туди попадати. Тому мене завжди цікавило щось таке, де я можу вивести себе в якесь потойбіччя, де ще можна знайти те, що туристи не бачили і в інстаграмі не показали.
- А як почався ваш шлях у Львові? Чим ви займалися, коли сюди переїхали?
У Львові все почалося, коли я приїхав. Я добу спав, бо ми їхали дуже довго, з дуже малою швидкістю. Там була колона автомобілів, я відіспався і пішов записуватися в ЗСУ. Після демобілізації була накопичена якась сума грошей, теща допомогла, і я на всі ці гроші перевіз своє обладнання з Кременчука до Львова.
Спочатку я перевіз його до British School, там ми домовлялися працювати. Потім ми вирішили, що треба орендувати свою майстерню, бо мені важко бути хоча б частково найманим працівником, щоб хтось розповідав мені, як працювати і коли приходити. Мені подобається самому структурувати своє життя.
Тому ми винайняли майстерню, і на цьому гроші скінчилися. Тому перше літо, після того як ми почали відновлюватися, я працював таксистом, щоб заробити на оплату оренди майстерні.
Було, м’яко кажучи, складно в той період. Я вже думав зовсім поміняти діяльність і шукати щось непосильне, як роботу по найму. Але, знаєте, треба лупати скалу і бажано не зупинятися за пів метра від цілі. І от ці пів метра ми витримали. Слава Богу, дотрималися і пробили нарешті цю твердь.
- А як вам допомогло місто опануватися і «влитися» в цю атмосферу Львова? Ваш бізнес є на карті ветеранських бізнесів у Львові.
Місто допомогло тим, що воно є Львів. Хтось із дівчат сказав на ветеранському ярмарку, що Львів — це культурна мітка України. На сьогодні Львів — це єдиний вузол, через який в Україні рухається все: туристи, фінанси, зброя, політика.
Куди не ткни пальцем — все рухається через Львів. Це як шовковий шлях — не можна йти через Жмеренку, через Свердловськ, через Урал, бо незручно людям.
Ми давно хотіли переїхати до Львова, бо тут дуже зручно ментально, культурно, фінансово, географічно. І дуже допомогло те, що з’явилися ветеранські ярмарки. Вони просто багатьом, хто бере участь участь, дуже допомогли. Як знаєте, ти провалюєшся, а тут якийсь штричок — ти ногу наштрикнув, але сперся, відштовхнувся і десь далі полетів.
До слова, більше про гранти для ветеранів й не тільки ми розповідали тут.
Ми ще перед війною продавали вироби на Etsy (вебсайт електронної комерції, спрямований на вироби ручної роботи, вінтажні та унікальні речі — ред.) за кордон. І там була певна клієнтура, яка навіть підтримувала мене деякий час, коли на початках я не міг собі навіть термобілизну купити, бо наші волонтери в Європі вигребли все: електричні станції, павербанки, одяг — магазини були пусті. І деякі американські покупці допомагали мені щось придбати.
Там була маленька база, яку ми почали відновлювати. Українські клієнти всі втратилися. І тим більше ми не хотіли повертатися до сувенірщини. Бо завжди хотілося щось більш стильне, серйозне. Львів у цьому плані дуже резонує архітектурою, стилем життя.
Тут кожен заклад має своє обличчя. Я розумію, що кожен заклад задіює випускників, студентів, дизайнерів, які тут живуть, вчаться, працюють, і вони вибухають своїми ідеями. І це все налаштовує на правильний лад.
Це як було колись у мене, коли вперше потрапив у Париж і йшов по вулицях. Я дивився на ці лінії і розумів, чому митці всього світу сюди їдуть. Атмосфера таких образів надихає на створення нових образів. Ось так і у Львові.
- А чи, на вашу думку, від початку повномасштабної війни змінилось ставлення українців до локальної продукції? Розкажіть про напрям майстер-класів.
Коли ми почали відновлюватися, я думав, що це нікому не потрібно взагалі. Я був розгублений, бо війна, горе. Кому на біса потрібна ця кераміка? Але потім я звернув увагу в соцмережах, що є попит на майстер-класи. Отже, в майстер-класи входить робота з глиною.
Я ще на початку 90-х розмовляв із одним психологом і казав, що було б добре, якби це була психотерапія для людей. Бо тут є можливість відключити розум, підключити підсвідомість. А ось, дивлюся, пройшли роки і люди самі це шукають. Я думаю, раз людям треба це поробити, можливо, людям треба і те, що вже зроблено.
І, глянувши по магазинах, які теж так собі трималися, вирішив, що я це вмію робити найкраще в житті, а робити в житті треба те, що вмієш найкраще.
Наш розум — це пастка. Розум завжди намагається щось пояснити, про щось доповісти. І ці його пояснення іноді вони тримають людину в межах соціальних норм, правил, законів. А коли можна зробити, щоб розум завис, щоб його заклинило, — от тоді виходить назовні підсвідомість. Ресурси підсвідомості, на мою думку, набагато більші, ніж розуму. І тому в цій роботі якраз класно.
До мене тут одна жіночка приходила, каже: «Ці дві години, які я у вас працюю, я ні про що не думаю. Я так відпочиваю, у мене немає в голові ні роботи — я переключаюся». Оце потрібно кожному, бо все ж таки всі ми в Україні травмовані тією чи меншою мірою, не зважаючи, хто де живе і хто що відчув від цього всього. Ми всі «не такі».
- Ще я знаю, що для ветеранів проводите майстер-класи.
Проводив. Зараз пауза досить довга. Бо майстер-класи для мене — це більше метод терміново заробити. Коли я займаюся творчістю, мені бажано, щоб була включена музика, ніхто мене не чіпав, і мені самому це цікаво.
І тому тут є такий баланс: або ти даєш людям, або ти реалізуєш себе. Я часто вибираю реалізувати себе, бо мені це цікавіше.
І, тим не менше, зараз я збираюся поїхати у Вінницю на конференцію, що присвячена хлопцям, які на фронті втратили зір і вибрали займатися гончарством. Це, по-перше, дуже цікаво мені як розширення свідомості.
Бо так, закрити очі, почати працювати — це дуже цікаво. Це дає нові відчуття, які можна реалізувати в нові форми, нові лінії, нові тактильні відчуття від виробу. Зокрема, я маю досить великий досвід, можу їм запропонувати щось нетрадиційне.
Все ж таки, традиційна робота з гончарним кругом — це робота за станком. За станком можна навчити будь-кого працювати. Робота за станком відрізняється від іншої роботи за станком різним рівнем майстерності.
Загалом на майстер-класи діти частенько приходять.
- Хто зараз купує ваші вироби?
Можна казок розповідати, а можна реалії. В реаліях ціни, наприклад, у Сполучених Штатах і Великій Британії набагато цікавіші, ніж ціни навіть у Львові. У них гроші дорожчі: для них це коштує дешевше, а для нас — дорожче. При наших реаліях зрозуміло, що це вигідніше. Але при тому у мене є на ті ж самі вироби українські ціни, бо я розумію, що для українця заплатити 70 доларів за гранат — це дещо забагато.
Тому в Україні гранати коштують приблизно 1000–1200 гривень. При тому, що на Etsy такий гранат коштує 65–70 доларів. Мінус комісії там десь третина, але все одно вигідніше, ніж в Україні. Але там не стоїть черга, там немає частих покупок. В Україні частіше — бо все це диктується життям.
Ну, тут розумієте, в чому справа? Працювати самому на себе не кожен може. У мене брат старший на п’ять років, він був лікарем. Сам «совок», ватник. Живе в Канаді при цьому. Але він своїм розумом — найманий працівник. Він не виживе в таких умовах, у яких я відчуваю себе як риба у воді. Мені дуже важко вижити під командою. І я двічі був у Збройних силах.
Перший раз — з 18 до 20 років, радянських, другий раз — оце зараз. Збройні сили — це вузький коридор правил. Ти в вузькому коридорі знаходишся, це так потрібно, бо не виживеш. Так потрібно. Це наказ.
А тут мені здається, що люди, коли повертаються до цивільного життя, хочуть трошки самим ухвалювати рішення. І я бачу, серед тих, хто починає власний бізнес, не всі відчувають себе в цьому, нехай не хаосі, а у вільному плаванні легко.
Є такі, що розраховують на допомогу держави. Я, наприклад, ніколи на таке не розраховував, не хочу допомоги держави і не бажаю з нею мати ніяких стосунків, окрім тих, які змушений мати. Така моя позиція, бо я маю з цього свої погляди. А коли розраховуєш на якесь місце і воно пусте — ти провалюєшся.
І тому буває власний бізнес — так, це чудово, не кожен може. Власний бізнес ми з дружиною ведемо вже, мабуть, більше 25 років. Жартуємо, що теоретично можемо відпочивати в будь-який день. Практично відпочиваємо один-два дні на місяць, на два місяці. В неділю у мене прикрита шторка, бо люди йдуть до церкви. Коли період складний — працюю. Коли період добрий і є гроші — можу дозволити собі відпочити.
І це таке життя, розумієте, тобі ніхто не заплатить лікарняні. Немає відпускних. Коли їдеш відпочивати, мало того, що не заробляєш, ти ще й витрачаєш. Витрачаєш і не заробляєш безповоротно. Якщо немає накопиченої суми, яку після відпустки підприємство може заплатити — це додатково складно. Тому це спонукає перестати хворіти, бо дуже дорого хворіти. Тут свої плюси і мінуси.
Тут людина до цього придатна або не придатна. Мені вільно бути самому, без команди зверху. Це справа вибору.
- Чи варто спробувати, якщо людина має таке бажання?
Я вважаю, що якщо взагалі будь-яка думка приходить в голову, її варто спробувати. Бо краще спробувати і відкинути, ніж не спробувати і потім жалкувати.
Життя минає. У мене колись один знайомий казав: життя минає, а я що, буду сидіти і думати про те, що воно минає? Краще спробувати щось зробити. На сьогодні в українців життя вимірюється поточним днем. Завтрашнього дня може не бути.
Колись був фільм, совковий дитячий фільм про Алісу Селезньову. Там був робот, який ходив, хихікав і казав: «Буде, що згадати на звалищі». Я з цього приводу казав: коли мене віднесуть на звалище, місцеві спитають, що цікавого можу розповісти і що я їм розповів?
Що я десь на заводі працював, або таксистом таксував? Це не цікаво. Вони таких історій за тисячоліття переслухали мільярди. А що я можу цікавого розповісти? Тому мені стало цікаво за свій життєвий трек намотати історії, які я зможу розповісти, коли буду там сидіти десь на судилищі чи де, подивимося, куди відправлять.
- Розкажіть про ваші практики в роботі. З чим найбільше подобається працювати?
Мені дуже хотілося багато років почати працювати з текстурами. Тому що їх неможливо повторити. І сам я не можу повторити за собою. Неповторність — це життя. У природі немає однаковості. Навіть розрізати будь-яку деревину — немає симетрії, і не існує повтору.
Коли щось нове, воно спонукає робити нове, і це як течія. Поки життя тече, ти живий. Коли зупиняєшся, воно сприймається інакше. Тому мені цікаві текстури. Я багато надивлявся, загалом це правило для художника — надивлятися, як працюють інші, щоб не робити так само, але й щоб мати уяву, як це робиться.
У японців є напрямок вабі-сабі, у скандинавів — джапанді, суміш їхнього спокійного стилю з японським. Мені хотілося створити щось українське. У нас історія вибухова, гаряча, рухома, танці складні, їх не може повторити ніхто. Як це зробити в глині? Тому я вибрав напрямок текстури.
І тут класно те, що що б я не робив, це не буде як у когось іншого. Тут важко вступити в чийсь слід, бо все неповторне.
- Що у вас купують найчастіше в Україні чи за кордоном?
Зима — це спад торгівлі. Ми протрималися на рибах. Мені їх не дуже хотілося робити, але дружина відкрила ще один магазин на Etsy, і їх раптом почали купувати як пиріжки. І я думаю: треба ловити момент, а чого носом крутити від грошей?
А так за кордоном часто купують гранати. Потім я в багатьох іноземних спільнотах спілкувався, і виявилося, що по всьому світу гранати — це один із найулюбленіших предметів для покупки.
Ще а кордоном добре беруть ще чайну лінію — ці всі кухлі. В Україні аура Львова розповсюджується на всі місця, де я буваю. Тому, зокрема, добре йдуть кавові горнята. Горнята — це, мабуть, найкраще взагалі, бо це такий стиль цього місця. Також туристи беруть миски. Раніше я взагалі не хотів робити посуд — мені це було нецікаво, я більше тяжів до скульптури. Але потім посуд виявився цікавою штукою: по-перше, його можна цікаво робити, а по-друге, він б’ється.
- Що б ви порадили людям, які хочуть спробувати себе в мистецтві — як тим, хто лише шукає свій шлях, так і ветеранам, які після служби проходять реабілітацію та розглядають можливість започаткувати власну справу у творчій сфері?
По перше, держава вважає, що митець — це бізнесмен. Це колосальна проблема. Я не знаю, що з цим робити. По-друге, людина, яка працює сама на себе без найманих робітників, має бути самозайнятою особою, вписаною не як ФОП, а як самозайнята особа.
Тому з цим доведеться стикнутися. По-друге, доведеться стикнутися з тим, що якось треба розкрутитися. Держава не дає буфера. Став ФОПом — плати. Все. Але до цього треба бути готовим. Бо якщо ти це не подолаєш, держава попрацює над тобою, і ти все покинеш і підеш працювати на завод. Тому це треба подолати. Але тисячі людей цим займаються. Значить, це можливо. Я цим займаюся — це можливо.
Тому якщо хочеться, треба пробивати це. Людям, які повертаються, треба бути готовим до того, що приблизно півроку буде ковбасити.
До слова, більше про психологічну допомогу для ветеранів у Львові ми детальніше розповідали тут.
Бо згадати, як ми потрапили на службу, — це зміна ритму, стилю життя. І поки підлаштуєшся під нього, воно йде — притирається. Та ж сама притирка відбувається, коли повертаєшся. Так само треба бути готовим, звертатися до спеціалістів за допомогою. Не треба закриватися, не треба ховатися, не треба самим.
Щоб серед тисячі бізнесів виділитися, потрібні допоміжні засоби. У мене конкурентів немає. Мало того, мої колеги в Україні здебільшого закриваються, бо не витримують відсутності електроенергії, стану ринку і всього іншого. Мій приклад показує: можна.
- Які ваші подальші плани?
Мені потрібна навколосвітня подорож. Є країни, куди не доїхав, але хочу туди потрапити.
Також треба допрацювати маркетинг, бо без нього продаж не йде. Треба, щоб це працювало — або знайти спеціаліста, або виділити час самому.
Хочу побачити дітей, які за кордоном, бо сюди вони не часто приїжджають. Хочеться спокою. Розумію, що його ще довго не буде, але в планах він є.
Планую робити те, що роблю зараз: примножити, розширити, і найбільше з точки зору митця — встигнути зробити як можна більше з образів, які є в голові. Бо з того, що я роблю, це, мабуть, лише відсотків три з того, що лежить на складах. Мабуть, жити залишилося ще десятки років, але хочеться встигнути. Було б чудово, якби було, що розповісти на звалищі.
До речі, раніше ми вже розповідали про бізнеси ветеранів, які мешкають у Львові. Зокрема:
