Вперше я подивилася фільм зі звукоописом — «Джанні та балет на воді» режисерки Астрід Буссінк із фільмотеки Мережі кіноклубів Docudays UA — коли ми у Львівській муніципальній бібліотеці готували адвокаційний проєкт «Інформаційна доступність для незрячих та слабозорих людей».

Ще тоді я подумала, що звукоопис у кіно — це набагато більше, ніж доступний формат для людей із порушеннями зору. Це ще один спосіб дивитися кіно. 

Відповідальність бути: «Кіно для кожного та кожної»

Цього року за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради, у межах конкурсної програми «Відповідальність бути», нам вдалося втілити проєкт «Кіно для кожного та кожної».

Центральною для проєкту стала сама тема «Відповідальність бути». Ми багато думали про те, яку відповідальність беремо на себе як культурна установа, коли говоримо про доступність.

Вона починається з відповідальності якісно створити доступні формати для кіно і закінчується нашою відповідальністю як культурної установи — бути доступними для всіх.

У цьому проєкті ми фокусуємося на людях із різним досвідом. Саме тому під час показів ми не використовували окремі застосунки для звукоопису. Аудіодоріжка та розширені субтитри транслюються разом із фільмом у залі. Нам було важливо, щоб це був спільний кіноперегляд, а не окремий досвід для незрячої й нечуючої аудиторії. І водночас — щоб більше людей почули, що звукоопис взагалі існує, і зрозуміли, навіщо він потрібен.

Це особливо важливо зараз, коли кількість людей з інвалідністю зростає, зокрема внаслідок повномасштабної війни. За даними Національної служби здоров’я України, у 2021 році було трохи більше 17 тисяч людей із втратою або погіршенням зору. У 2022 році ця кількість зросла до 19,5 тисячі, а лише за сім місяців 2023 року — ще на 19 тисяч.

Ветерани та ветеранки, які до поранення могли ходити в кіно, бібліотеки, на фестивалі й до музеїв, мають мати таку можливість і після повернення з війни. 

Одним з амбасадорів нашого проєкту став Іван Шостак — незрячий ветеран і гончар. Після поранення Іван відкрив власну студію гончарства у Вінниці та створив ГО «Гончарство в темряві». Для нас його історія — про повернення до життя, у якому культура, спільнота й можливість бути присутнім у публічному просторі мають залишатися доступними.

Але доступність для нас — не лише про формат перегляду. Важливо й те, про що ми говоримо за допомогою кіно.

Працюючи з документальним кіно у кіноклубі Docudays UA, я давно зрозуміла, що воно може бути інструментом для розмови про складні, чутливі й іноді незручні теми. Кіно допомагає почати таку розмову, почути інший досвід і побачити те, чого раніше могли не помічати.

11 фільмів про відповідальність бути

Отож, кіно, до якого я сама буду повертатися ще не раз. Тому й вам раджу переглянути ці стрічки, якщо матимете таку можливість.

Підбираючи програму, я відштовхувалася від теми «Відповідальність бути». Відбір зайняв чимало часу: я писала правовласникам, шукала контакти, де тільки могла, і намагалася знайти саме ті фільми, які хотіла бачити в програмі.

І ось ці стрічки ми дивилися протягом чотирьох днів — і продовжуємо дивитися.

Українська класика, доступна кожному та кожній

Що я точно знала ще у квітні, коли подавала заявку, — відкривати програму будемо українською класикою. Після довгих перемовин це був «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука з фільмотеки Довженко-Центру.

Наша авторка звукоопису Валерія Чуб ділилася, що це був найскладніший фільм, до якого вона писала звукоопис. Саме технічно: у фільмі було багато того, що складно описати в межах звукоопису.

Але зробити українську класику доступною було моїм великим бажанням і водночас запитом від аудиторії. Адже досі дуже мало українських класичних фільмів мають звукоопис та розширені субтитри. Тому тут теж є наша відповідальність — робити українську класику доступною.

«Вавілон ХХ» уперше показували у такому форматі, і я була вражена кількістю відгуків. Це ще раз показало, наскільки потрібні доступні формати для українського кіно.

Центр міської історії та УТОГ

Коли ми почали працювати з двома фільмами з колекції Центру міської історії, зіткнулися з несподіваною складністю. Сандра Кущенко з ПОГ «Інклюзивно привітні», авторка розширених субтитрів і перекладачка жестової мови, звернула увагу, що частину жестів у фільмах вона не розуміє.

Архівістки Міського медіаархіву Центру міської історії Анастасія Ховляка та Оксана Авраменко підібрали для нашої програми дві стрічки: «Перше почуття» — фільм 1960-х років Любительської кіностудії Київського палацу культури УТОГ про молоду киянку, яка раптово втрачає слух, і «Кабінет психологічного розвантаження» — короткометражний фільм 1980-х років Народної кіностудії «Каменяр» про простір для відпочинку працівників Бродівського учбово-виробничого підприємства УТОГ.

І тут ми зіткнулися з дуже цікавою особливістю цих фільмів. Жестова мова, якою спілкуються герої цих фільмів, відрізняється від тієї, якою користуються сьогодні. Українська жестова мова змінювалася, зокрема проходила процес дерусифікації, тому частина жестів у старих фільмах уже не зрозуміла навіть сучасним носіям мови.

Це стало для нас не лише викликом, а й причиною ще уважніше подивитися на ці фільми.

Анастасія Ховляка розповіла, що в колекції оцифровано понад 100 фільмів, які передали з УТОГ. І тут з’явилося одразу кілька важливих завдань.

По-перше, зробити ці фільми доступними для нечуючих і слабочуючих глядачів, зокрема для членів та членкинь УТОГ. Адже це частина їхньої історії та культурної спадщини.

По-друге, показати ці фільми ширшій аудиторії. Розповісти, що свого часу в системі УТОГ існували власні кіностудії, де люди з порушеннями слуху створювали й фіксували власні історії.

І ще одне — перекласти те, що відбувається на екрані, сучасною жестовою мовою. Не змінювати ці фільми, а зробити їх зрозумілими сьогоднішньому глядачеві.

Для мене це теж про відповідальність: не просто зробити фільм доступним, а зберегти можливість побачити й почути історії, які є частиною нашої спільної культурної пам’яті.

Кіно про те, що залишається важливим під час війни

Другий день публічних показів завершували три документальні стрічки з дуже різними історіями, але спільною темою: «Алло, я на горі» Лізи Пирожкової, «Харків: як вистояв театр ляльок» Тетяни Симон та Архіву війни з фільмотеки Мережі кіноклубів Docudays UA і повнометражний фільм Сергія Зейналова «Лишатися (не) можна».

Я вже згадувала, що документальне кіно добре працює зі складними, але важливими темами. Ці три фільми — саме про такі.

«Алло, я на горі» — про деокупований Ізюм. Ліза Пирожкова приїхала туди як операторка The Kyiv Independent і привезла кадри, які згодом стали фільмом. Люди підіймаються на найвищу точку міста, щоб зателефонувати рідним. Здавалося б, дуже проста дія — але в умовах, коли зв’язок стає майже недоступною розкішшю, вона набуває зовсім іншого значення. Це фільм про зв’язок — між людьми, містом і тими, хто чекає на них далеко.

«Харків: як вистояв театр ляльок» — про перші місяці повномасштабного вторгнення і про те, чим театр став для акторів та мешканців Харкова. Про те, як театр відновлював роботу під час війни, навіщо культура потрібна в найскладніші моменти і що вона може робити для людей, коли звичне життя руйнується.

Цей фільм перегукується з «Лишатися (не) можна» Сергія Зейналова — історією про Херсонський театр. І тут знову виникає питання відповідальності культури: що робити, коли навколо війна? Чи залишатися? Чи їхати? Як продовжувати працювати і для кого?

«Зірки на землі»

Ще одна дуже тепла для мене історія — «Зірки на землі», документальний фільм режисерки Сніжани Гусаревич.

«Зірки на землі» — масштабний кроссекторальний соціально-культурний проєкт, реалізований за фінансової підтримки української кінокомпанії «Добранічфільм» у партнерстві з навчально-реабілітаційним центром.

У межах проєкту команда розробила спеціальну програму та провела 15-денний інклюзивний кіномистецький воркшоп для дітей з особливими освітніми потребами, до якого також долучилися нормотипові діти. Саме про цей досвід і народився документальний фільм.

На наш показ, окрім режисерки Сніжани Гусаревич, завітала також Аня — головна героїня фільму. Було особливо цінно побачити її вже не лише на екрані, а й наживо, та разом поговорити про досвід, який став основою цієї історії.

«Мрія Кіри», або моя мрія показати цей фільм у програмі

Нам бракувало ще двох фільмів у програмі. Ті, які я хотіла додати, вже мали готові звукоописи, тож під час відпустки я просто дивилася, що цього року показують на Одеському кінофестивалі.

Там я побачила «Мрію Кіри» режисера Дениса Колеснікова — фільм про дівчину, яка мріє емігрувати до Австралії й працювати там бібліотекаркою. Про її непрості стосунки із сестрою, таємниці, невпевненість, дорослішання і війну.

Мені був потрібен цей фільм!

Я почала читати про команду і зрозуміла, що знаю продюсера Андрія Корнієнка. Написала йому і схрестила пальці.

Дорогою із села Сокирниця до Хуста, а потім на вокзалі в Хусті ми говорили з Андрієм телефоном. Я розповідала, чому хочу показати саме цей фільм, а він — про свої перестороги, адже фільм зовсім новий. Ми домовилися, що він подумає. А натомість Андрій запропонував ще дві стрічки — короткометражні «Життя починається» та «Природний баланс». Тоді я ще не знала, наскільки добре вони впишуться в нашу програму.

А за кілька днів до нас приєдналася і «Мрія Кіри».

На зустрічі з глядачами Андрій Корнієнко розповів, що фільм почали знімати ще до повномасштабного вторгнення. З початком війни зйомки припинили, а коли команда повернулася до роботи, сценарій частково переписали: змінилися реалії, подорослішали персонажі, змінилася й сама історія.

Зараз «Мрія Кіри» вирушає на фестиваль у Варшаві. Думаю, закордонні глядачі теж оцінять цю стрічку.

Про близькість, самотність і повернення

Має бути і природний баланс у співвідношенні документального та ігрового кіно, подумала я. Тому, коли я переглянула два художні фільми — «Природний баланс» Олександра Миронюка та «Життя починається» Олексія Тараненка, — зрозуміла, що вони дуже точно вписуються в нашу програму.

«Життя починається» — фільм за романом Павла Белянського «Битись не можна відступити» про ветерана, який повертається з війни, але не може просто залишити її позаду. Його переслідують спогади, травматичний досвід і звуки війни. Це історія про складність повернення до цивільного життя і про те, що війна не закінчується для людини в той момент, коли вона залишає фронт.

Для нашої програми цей фільм був важливим ще й тому, що ми багато говорили про повернення ветеранів і ветеранок до цивільного життя. Про те, наскільки важливо, щоб після повернення вони знову могли бути частиною культурного та суспільного життя.

«Природний баланс» на перший погляд зовсім про інше. Молодий режисер-документаліст шукає героя для фільму про самотність і знайомиться з літнім чоловіком. Поступово він дедалі більше занурюється в життя свого героя і починає розуміти, що насправді знімає не лише про нього.

Так ці дві стрічки по-своєму продовжили тему нашої програми: про повернення, самотність, близькість і про відповідальність бути поруч з іншими.

«Май далеко — май добре»

Я вже згадувала про село Сокирниця на Закарпатті. Так от, фан факт: саме там відбуваються події документального фільму «Май далеко — май добре» Ганни Ярошевич.

Німець Мішель переїжджає в Україну, до Сокирниці, щоб урятувати від зникнення водяних буйволів. Здавалося б, дуже проста історія, але за нею — багато тем для розмови: про місце, яке ми називаємо домом, про вибір залишатися чи їхати, про людей, які приїжджають в Україну і стають частиною місцевого життя.

«Май далеко — май добре» став нашим фільмом-закриттям. Після нього хотілося ще довго говорити, сперечатися, думати й повертатися до побаченого. І, здається, це хороший критерій для фільму: коли після титрів він не закінчується.

Запити показати його для інших аудиторій продовжують надходити й зараз.

Ось такими були наші чотири дні публічних показів: 11 фільмів, різні історії, різні аудиторії і багато розмов після переглядів. Але для мене цей проєкт точно не закінчився разом з останнім показом.

Проєкт «Кіно для кожного та кожної» реалізується за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради в межах конкурсу «Відповідальність бути / Responsibility to Be». 

---

Матеріали у рубриці «Погляди» є відображенням виключно точки зору автора, яка може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. Редакція може не поділяти думок і поглядів, викладених тут, та не несе відповідальності за достовірність й тлумачення викладеної інформації, натомість виступає виключно платформою для розміщення матеріалу.