Як я опинився в театрі Курбаса: історія одного актора
Фішкою його унікальності є постійна здивованість, справжній інтерес до всього, що відбувається довкола. Успіху на сцені завдячує своїй цілеспрямованості та відкритості до світу: «Стаючи дорослим, важливо не втратити іскру дитинства: запах квітів, Різдва, свіжого хліба...» Ролі свої Ярослав Федорчук також пізнає через запахи. Каже, що всі люди творчі, просто або цього не знають, або вдало приховують.
У минулому він випалював керамічну плитку, а зараз грає на сцені Театру імені Леся Курбаса. Дивись.info дізналася, чому ж Ярослав Федорчук так і не став оператором комп'ютерного набору і чим все ж таки пахнуть його ролі.
- Ярославе, розкажи, як у хлопця із Христинівки виникла ідея стати актором?
— Насправді це довга історія. У мене навіть не було думок стосовно акторства. Я поступав у медичне училище, бо хотів бути хірургом. Але так склалося, що не пройшов. Потім був політехнічний інститут в Києві, факультет електроніки. Там провчився три роки заочно. Після цього поїхав до Москви працювати на завод, займався я там випалюванням керамічної плитки. Після року в Москві все ж таки вирішив повернутися додому, до мами, мені було тоді двадцять років і мені стало страшенно сумно. У столиці влаштувався в книжковий магазин «Буква», ввесь свій вільний там час я читав. Від того читання зародилася ідея бути актором. Я собі поставив запитання – а хто ж це такий, чим він займається. Був ще один момент, який, можливо, і вплинув на мій вибір: з минулого мені запамʼяталась дівчина Таня. Таня приїздила до мого села Сичівка. Запрошувала мене до столиці на прем’єру. Я приїхав до Києва подивитися. І от коли вона вийшла на сцену...це була зовсім не Таня, а інша людина, не та дівчина, яку я знав. Я подумав: «Ніфіга собі, це от так взагалі можливо!». Мене просто вразило мистецтво перевтілення. Я остаточно вирішив, що буду поступати. Рік я готувався, але не пройшов у Карпенка-Карого, а вступив до Львова.
- Постійна зміна професій - це пошук себе справжнього, чи виправдовування чиїхось очікувань?
— З одного боку я виправдовував чиїсь очікування. Але після невдалої спроби стати хірургом я зрозумів, що мені щось бракує, і вибір я робитиму сам. Поїхати до Москви — це була така собі втеча від близького оточення. Момент подумати. Історія з Танею, яку на сцені не впізнати, в мені також довгий час чаїлася, не давала спокою: як вона могла так змітися на сцені...
Спочатку мені мама казала: «Бідний будеш». Але зараз дуже мною пишається. Вона зрозуміла що це не просто так, що це вже спосіб існування. У студентські роки вона відвідувала всі мої постановки, а якщо щось не відвідувала, я привозив на відео. Вона схвалює мій вибір.
- Певно це було не так просто...
— Було дуже складно, але я викручувався і знав, що не пропаду. Як за Сковородою: «Якщо свиня має, то чи не знайде собі людина». Інколи взагалі нічого їсти не було, а ще й треба було платити за квартиру. Доводилося їсти дешевий рис. Знаходив, запитував, стукав, диски продавав в переході в Києві на Льва Толстого, підробляв, одним словом, крутився.
- І що ж тобою керувало?
— Було дуже багато амбіцій, які почали формуватися в процесі навчання. Кажуть, поганий той студент-актор, який не хоче побувати в Голівуді (сміється). Утім, у процесі навчання я зрозумів, що, можливо, цей Голівуд і не потрібен. Я сам віднаходжу те, що мені потрібно: робота зі студентами, сцена. Я цим дуже задоволений.
- А що, якби ти так і не став актором?
— Мені здається, що людина, якщо має відкритість до світу, то ким би вона не була, вона була б за будь-яких обставин щаслива.
- Як тобі було у ролі сантехніка Гени?
— Багато є з цією роллю точок дотику: досвіду спілкування з людьми, які займаються не творчою професією. Хоча насправді вони є дуже творчими, вони просто про це не знають.
- А коли ти зрозумів, що творчий?
— Коли почав писати вірші. Вірш почав з мене литися і я не зміг цього зупинити. Я зрозумів, що щось зі мною відбувається і почав записувати. Усвідомив, що щось в мені живе і його не треба втрачати. Вчасно схаменувся: не блокував ці посили, а почав реалізовувати їх, почав читати, дивитися, цікавитися.
- Чи існує ризик втрати межу між реальністю і сценою, увійти у роль, яка в тобі потім приживається?
— Кожен актор, який займається театральним мистецтвом, дуже добре усвідомлює себе. Актори насправді дуже сильні. Виглядають, можливо, слабкими. Насправді, я сентиментальний, дуже відкритий, щирий, але не завжди це проявляю, захищаюсь. Бачте, от зараз знову кажу правду.
Не думаю, що актори ввесь час грають. Зазвичай, хочеться відпочити від театру, переосмислити те, що вже напрацював, з образами, матеріалом. Хочеться іноді розслабитися. Навіть звичайні люди, які недотичні до театру, так само грають, створюють собі якийсь образ і несуть його. Є небезпека так і залишитися у образі, але ти себе захищаєш у будь-якому випадку. Актори вміють відділяти. У процесі навчання нас цього вчать. Треба розуміти, де ти, а де персонаж.
- Як відбувається входження у роль?
— Насправді, це така тонка грань. Ти її майже не відділяєш. Ти просто там опиняєшся, а вже в образі усвідомлюєш, що вже там. А от оцей перехід він дуже непомітний і тому якось окреслити його дуже складно. Це метафізика. Мені особисто було дуже складно увійти в роль Петра, брата головного героя за п’єсою Володимира Винниченка. Я був художником. Я так мучився, не міг зрозуміти, як мислить художник. В якийсь момент цей образ запах фарбами. Я зрозумів, як мислить художник і як потрібно будувати роль.
- А чим пахне роль Лукаша у «Лісові пісні»?
— Сіном, малиною, лісом, вітром, домом...Відразу спливають спогади з дитинства. На Великдень я з мамою пішов в селі Сичівка Черкаської області до церкви. Було дуже-дуже рано, мені дуже хотілося спати. І коли я прийшов – тут якесь таке дійство відбувалося. Я не усвідомлював, що це, але розумів, що це дуже важливо. Було багато людей, а в дитинстві тобі здається, що їх ще більше, і вони всі такі великі. А потім вийшов головний герой дійства, який освячує паски. Я не міг зрозуміти, що це за дід. Хоча це був молодий чоловік з бородою.
Напевно через мою відкритість і здивованість мені дали роль саме першого Лукаша, тобто ще незіпсованого. Мені кажуть, що таке враження, нібито ти постійно чимось здивований. Якщо є цікавість до життя, то нехай вона буде, я не хочу це в собі закривати. Головне мрію не втратити, а коли вона збувається, нехай приходить нова мрія, яка буде вести далі. Ні в якому разі не розчаровуватися в людях, коли буде любов до людей, тоді ця іскра не зникне.
- Хто тебе надихає?
— Мене надихає моя дружина. Я її дуже люблю, вона розуміє мене і є моїм натхненником. В театрі мене надихає пошук нового: форма, ідея, новизна.
- Що бракує українським театрам?
— Театру сьогодні не вистачає сміливості. Я вважаю, що не потрібно боятися брати на себе відповідальність і говорити про те, що болить. Маємо брак нових експериментів, нових форм та засобів.
- У Львові ти вже досить давно, прижився вже у ролі галичанина?
— Не хотілося бути ніяким галичанином, хотілося бути самим собою, в процесі життя цю роль я десь приміряв, і вона мені не підходить. Я не такий, я просто інший. Звісно, ментальність змінилась, викрастилізувалась у хорошу сторону. Львів моє місто, мені подобається тут жити. Але, мені здається, що бракує Львову ще більшої відкритості. Я не маю на увазі моменти на вулиці, вони є і будуть і у великих цивілізованих містах. Я маю на увазі справжність, адже бувають моменти гри. Хочеться це все розвіяти і сказати: «Ей, чуваки, давайте по-чесному, хочете кричати – кричіть, хочете висловитися – говоріть, зробіть це по-справжньому!». Хочеться забрати цю вуаль.
Спілкувалась Олександра БАГАЧ
Фото з архіву Ярослава Федорчука
Коментарі