Поперек Придністров'я. Репортаж з невизнаної республіки (фото)

Дорога з Одеси в Кишинів через два головних міста Придністровської Молдавської республіки Тирасполь та Бендери.

Першу частину репортажу про ПМР читайте тут.

«Не знімайте нічого поганого!»

Довгі роки свого життя я не знав про Придністров'я геть нічого. Тобто я був в курсі, що там була якась війна, а зараз це чи Молдова, чи-то не-Молдова, чи-то Молдова, але не зовсім. Та й, чесно кажучи, мені якось було байдуже до цієї смужки землі вздовж Дністра та долі людей, що її населяють.

Ситуація трохи змінилася у 2003-му, коли донецькому «Шахтарю» випав жереб грати в єврокубках з чемпіоном Молдови (!) тираспольським «Шерифом». Тоді кілька моїх товаришів пробили виїзд і привезли з невизнаної республіки купу чудових історій. Ось деякі з них:

– в хлібному магазині висить оголошення «Норма відпустку хліба – не більш двох в одні руки»;

– в іншому магазині з абсолютно порожніми полицями продаються тільки кабачкова ікра і окуляри для зварювання;

– в тролейбусі проїзд можна оплатити чотирма валютами: придністровською, українською, молдовською та російською;

– коли хлопці на вході на стадіон обурилися через порівняно дорогу (відносно донецької) ціни на квиток, їм відповіли: «Ну, ви ж в Європу приїхали!»;

– по всьому місту стоять залізні бочки - на кшталт тих, в яких раніше продавали квас – з вином за абсолютно смішною ціною: зараз вже не згадаю, але чи то гривня, чи то дві за літр.

Після цього про Придністров'я у мене остаточно склалося враження, як про абсолютно глуху закутину, куди можна приїхати, щоб дешево і сердито відірватися, але жити там – боронь, Боже!

Минуло 12 років. Республіка стала вдвічі старшою, і про неї, в світлі останніх подій на Донбасі, почали писати всі українські медіа: подивіться, мовляв, як живеться людям в сірій зоні на російських дотаціях. І я вирішив, що варто туди з’їздити особисто.

Влітку 2015-го у мене по каучсьорфінгу гостював німець Фелікс, який до того моменту вже встиг побувати в Придністров’ї. І я, користуючись нагодою, попросив його дати контакти тих, у кого він жив, щоб мене теж вписали і трохи поінформували про місцеві реалії. На що Фелікс відповів:

– Знаєш, той хлопець, що мене вписував, він дуже великий російський патріот, – слова «ватник» Фелікс зі зрозумілих причин не знав. – Він не вписує геїв, американців, і мені здається, що тебе він теж не впише.

Це мене не на жарт спантеличило. Тому що навіть в найбільш забитих і зашорених країнах, де несамовито моляться на традиційні цінності, на каучсерфінгу зазвичай зареєстровані досить відкриті хлопці і дівчата. А тут – цілковитий 1984.

***

З Одеси до Тирасполя кілька разів на день ходять прямі автобуси. Але це далеко не найшвидший варіант. Краще дістатися ринку «Два стовпи» на західній околиці міста, звідки по мірі заповнення кожні 15-30 хвилин відправляються маршрутки безпосередньо до українсько-придністровського кордону. Тобто об’єм пасажиропотоку ви самі собі можете уявити. Власне, ринок цей тим і зручний для громадян Придністров'я, що їм не треба в'їжджати в місто: купили все – і відразу додому.

Попереду мене на виїзному паспортному контролі стоїть жінка років сорока. Вона простягає в віконце паспорт з тризубом. Коли мене випускають з країни, я наздоганяю її, щоб розпитати, як вона в'їжджає з українським паспортом на територію Молдовії. Вона відповідає, що в'їжджає без проблем, а потім чи то від нерозуміння мого питання, чи то від пориву патріотизму, що раптово охопив її, розпочинає дуже емоційну придністровську промову:

– Ми – нормальна держава! У нас своя країна. І нехай нас не визнають, але ми тут живемо і не боїмося, хоч і була війна! І дітей у нас по двоє-троє народжують, а у вас по одному. Ці молдовани знущалися над нами, але ми все одно будемо жити окремо!

– А як саме знущалися?

– Ну як?! Приїжджали сюди і дітей розстрілювали навіть.

– Це ви бачили?

– Ні, не бачила.

– А конкретно вас якось торкнулося це все?

– Звичайно! Я одного разу поїхала в Кишинів, і – ви уявляєте ?! – Мені в магазині відмовилися продавати товар, тому що я російською до них звернулася!

Бесідуючи в такому руслі ми перетинаємо міст через річку Кучурган і підходимо до придністровського паспортного контролю. Просовую у віконце свій паспорт, дівчина у формі вбиває дані в комп'ютер.

– Де ви будете зупинятися?

– В готелі.

– Потрібна точна адреса.

Уфф! Треба було пошукати заздалегідь якийсь мотель.

– Я не знаю точну, я зараз знайду в інтернеті і скажу.

Сюди добиває сигнал українських мобільних операторів, і я поспішно вбиваю на телефоні «готель тирасполь» в рядок пошуку, але це мало допомагає, бо пильна придністровська жіночка вже викликає когось по рації:

– А підійди-но сюди, будь ласка. Тут хлопець не знає, куди їде.

Останню її фразу можна трактувати не тільки як «не знає, де буде ночувати», а ще і як «не розуміє, куди він потрапив», і це змушує мене посміхнутися.

«Ходімо зі мною» – «почекайте тут десять хвилин» – «підійдіть до віконця» – «дайте паспорт». Придністровський прикордонник в будці гортає сторінки мого паспорта. Потім ще раз. І ще два рази – з першої по тридцять другу. Мене завжди цікавило, що вони намагаються знайти в таких випадках? Велику рожеву печатку з написом «Не пускайте його до себе в країну»?

– Ви з Донецька?

– Так. З Донецька.

– А зараз де живете?

– В Києві.

– А чому не в Росії?

– Я не росіянин, і не громадянин Росії, – кажу. – Що мені там робити?

– А нам кажуть, що у вас всі в Росію їдуть. Брешуть?

– Брешуть.

Ще раз подивився паспорт – з першої до останньої сторінки.

– Що, Америка допомагає вам?

– Особисто мені – ні.

Пауза. Паспорт вже не дивиться.

– Фото- і відеокамери є у вас з собою?

– Є, – простягаю в віконце мильницю Nikon і екшн-камеру на моноподі.

– І що ви збираєтеся ними знімати?

– Ну, що цікавого побачу, то і зніматиму.

Ще раз перегортає паспорт. Великої рожевої печатки не виявлено.

– Добре. Йдіть на паспортний контроль. Тільки я вас прошу: не знімайте нічого поганого. У світі і так багато гидоти зараз.

***

Читайте також: Християнія. Анархічна утопія з конопляним амбре в центрі Копенгагена

Стоячи в черзі на контроль вдруге, познайомився з двома місцевими хлопцями. Їхні імена я забув, тому нехай будуть Коля і Діма. Цілком можливо їх звали, Сашко і Орест або Міхай і Штефан, але нехай будуть все-таки Коля і Діма. Втрьох ми сідаємо в маршрутку, що прямує до придністровської столиці.

Тирасполь

Коля і Діма виявилися дуже дружніми та гостинними, із задоволенням провели зі мною кілька годин, показали місто і повністю реабілітували враження про ПМР, зіпсоване прикордонниками. Говорили, звичайно ж, і про війну, але хлопці висловлювали думку в дусі «як погано, що людей посварили», а не «хунта-фашисти-карателі-услиштєдонбас». Наскільки мені здалося, така позиція досить поширена серед придністровців. Воно і зрозуміло: коли ти регулярно їздиш в Одесу за їжею і на море, і не бачиш уздовж доріг хрестів з розіп’ятими хлопчиками, то навряд чи сильно довірятимеш російській пропаганді.

Пройшлися центральними вулицями.

І не дуже центральними.

До речі, Тирасполь мене приємно здивував. Чи то справа була в лагідній і теплій, як для кінця вересня, погоді, чи то в тому, що місця ці так схожі на ті, де я народився і виріс, а може через те, що я заздалегідь налаштувався побачити на місці Придністров'я цілковиту занедбаність і розруху, а все виявилося далеко не так.

Хоча, якби я не поїхав наступного дня, а залишився тут жити, то вірогідно змінив би свою думку. І білборд з написом «Не їдьте. У цьому місті є робочі місця» на в'їзді в Тирасполь немов натякає, що це не найкраще місце для життя. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що подібна ситуація існує і в Україні.

Нещодавно республіка відзначила день незалежності, тому в місті було повно державної символіки.

і, звісно ж, проросійської агітації.

Тут знаходиться міська рада Тирасполя. Ленін, «Дом совєтов» – все за радянським фен-шуєм.

Місто Тирасполь було засноване за наказом Суворова, тому князь Олександр Васильович, незважаючи на всю суперечливість його особистості, присутній в Придністров'ї всюди: в пам'ятках, на грошах, в топоніміці – в Бендерах місцева в’язниця розташована навіть на перехресті вулиці Суворова та провулку його ж імені.

 

Посольства Абхазії і Південної Осетії – між магазином з трусами і пунктом обміну валюти.

Мати паспорт Росії в Придністров'ї – набагато престижніше, ніж документи сусідніх країн.

За оголошеннями можна зрозуміти ситуацію в місті. В Тирасполі попитом користуються поїздки в Москву.

Супермаркет української мережі «Фуршет». Чомусь на їхньому сайті вказані самі лише магазини в контрольованій Кишиневом частині Молдовії.

Ще з української присутності був помічений ресторан мережі «Mafia». Коля сказав, що через здешевлення гривні, деякі українці приїжджають в Придністров'я працювати. Наскільки це правда, і як цей факт поєднується з величезним безробіттям в самій ПМР, я не знаю, але і спростувати цю інформацію не можу.

Судячи з канонічної адреси на задньому склі лімузина – реклама ресторану з міста Тернополя.

Відвідали міський історико-краєзнавчий музей. На вході в мені чомусь не хотіли визнавати українця: «У вас такий акцент, ніби ви з Польщі чи Голландії». Повірили, тільки коли я заявив, що готовий пред'явити паспорт. «Просто у нас інша ціна для іноземців, а українці для нас свої». В результаті я заплатив менше. Хоч якась користь від цієї вашої дружби народів.

У музеї цілий стенд присвячений підрозділам російських козаків, які воювали на боці Придністров'я.

– А чому нічого немає про українських націоналістів? – питаю гіда.

– Яких українських націоналістів?

– Ну як? УНА-УНСО. Вони ж воювали за вас.

– А... Ну так... Ну воювали напевно ... Але це ж добровольці, а не найманці, так?

– Ну так.

У парадигмі боротьби доблесних захисників Придністров'я проти жорстоких молдовських карателів, всі немісцеві з боку Молдови – читай: румуни – були виключно найманцями, яких спонукали до війни самі лише корисливі помисли і бажання вбивати, тоді як добровольцями з придністровського боку керувало виключно прагнення допомогти пригнобленого народу.

Ось, до речі, монумент біля стін музею.

Місцеве відділення Ліберально-демократичної партії Росії, яка, звісно, ж ані до лібералізму, ані до демократії жодного відношення не має. Цей Худяков – персонаж не менш навіжений, ніж їхній партійний лідер Жириновський. Він пропонував заборонити гімн України на території РФ, а також ставити на російських сторубльових банкнотах позначку «18+», бо примудрився розгледіти статеві органи на зображеній на купюрі статуї Аполлона.

Трошки тираспольського декоративного мистецтва.

Улюблене місто Степана Бендери

Бендери є найдавнішим містом не тільки Придністров’я, а й усієї Молдови. Оскільки  найзапекліші бої у 1992-му році проходили саме тут, то Бендери стали для придністровців символом, таким собі міні-Сталінградом

 

Для українців Бендери цінні тим, що тут помер та був похований (пізніше тіло вивезли) Іван Мазепа, а Пилип Орлик написав тут всім нам відому конституцію.

Це єдине місто республіки, що розташоване на правому березі Дністра. З Тирасполя туди ведуть автомобільний і залізничний мости. Конструкції останнього пофарбовані в кольори прапорів Росії і ПМР.

 

Один з маршрутів, що поєднує два міста – це міжміський тролейбус №19. Такий номер обраний на честь дати початку битви за Бендери – 19 червня 1992 року. Місцева влада обіцяла, що в тролейбусах буде бездротовий інтернет, але станом на вересень 2015 року ніякого інтернету виявлено не було.

Бендери варто було відвідати як мінімум через назву. Just for fun завжди читав топонім на вивісках в значенні «Бандери» або «бандерівці». І тоді, наприклад, в цьому готелі, сидітимуть вусаті діди в мазепинках, розпиватимуть каламутний первачок, закушуючи тонко нарізаними шматочками сала, а пропустивши по кілька шотів, зашарівшись, душевно затянуть: «Тече річка Тиса, в ній московська кров...»

Найцентральніша пішохідна вулиця міста Бендери.

Не настільки центральна вулиця.

Зовсім нецентральна вулиця.

Всі ці місцеві краєвиди – як міські, так і природні – неймовірно схожі на пейзажі південно-східної України. Отже паралелі між Придністров’ям та Донбасом можна провести не лише за геополітичною ознакою.

До дня народження республіки всюди розставили патріотичні стенди. Радісні придністровці роблять селфі.

У невизнаних та частково визнаних країнах зазвичай поруч із державним прапором висять стяги їх покровителів. В Косово – це США, НАТО та Албанія, на Північному Кіпрі – Туреччина, в Нагірному Карабасі – Вірменія. В Придністров'ї червоно-зелені знамена сусідують із російськими триколорами.

Покинутий магазин. Напис «Динамо» присвячений нині неіснуючому місцевому футбольному клубу.

Радянська естетика на відміну від радянських гастрономів багато де збереглася.

Іноді її намагаються копіювати, посилаючись на досить розповсюджене переконання, що все радянське було неймовірно якісним.

А іноді інакше просто не виходить, бо радянський дизайн-код зберігається у людей десь в мізках поруч з набором умовних рефлексів.

Сліди війни.

Як і назви вулиць на знімку вище, всі офіційні вивіски є двомовними: російською і молдовською кириличною. Залізничний вокзал.

Автобусна станція. Зверніть увагу на примарний автобус зліва від назви міста.

Від автовокзалу на кілька сотень метрів тягнеться величезний блошиний ринок.

Художня композиція біля пожежної частини.

Ще трошки центральних вулиць.

1789 рік. Москва віджимає місто у турків вдруге, але не востаннє. Людина в бахілах, сповнена почуття власної гідності, передає ключі від фортеці російському дворянину.

Тут не посперечаєшся. Особливо враховуючи сцену на попередньому фото.

Сувеніри.

В сепаратистських агітаційних матеріалах початку 90-х одним із планів т.зв. румунських нацистів називали повернення місту молдовської назви Тігіна. Така перспектива аж ніяк не радувала придністровців і спонукала їх до боротьби за незалежність.

А зараз нічого – і кафе Тігіною називають,

і магазини,

і навіть футбольний клуб «Динамо», поки був живий, деякий час грав в чемпіонаті Молдови під таким ім'ям.

А завершити цей огляд хотілося б піснею місцевого виконавця, присвяченій рідному місту:

Текст і фото Павло МОРКОВКІН