дивись.info

Голодомор 1932-1933 років. Згадати все

Голодомор 1932-1933 років. Згадати все
Фото: Радіо Свобода

Сьогодні, о 16.00 годині, у вікнах з’являться запалені свічки, щоб згадати мільйони тих українців, на долю яких припали колективізація, розкуркулення, продрозверстка, «закон про п’ять колосків» і ГОЛОД, що косив всіх – чоловіків і жінок, старих і дітей, слабких і дужих, він буквально пожирав людину за людиною, сім’ю за сім’єю, цілі хутори, села, стирав їх з лиця землі…

До дня пам’яті ІА Дивись.info публікує спогади тих, кому вдалося пережити страшні часи. Ці спогади були опубліковані 1991 року, а книга була однією з перших спроб після десятиліть замовчування зібрати спогади і вустами тих, хто вижив, розповісти правду, бодай свою, ту, що залишилася в закапелках пам’яті і передати її наступним поколінням, щоб більше ніколи не допустити того, що пережила Україна.

Ганна Тихонівна Мироненко, з села Новоселиця Чорнобаївського району Черкаської області:

«Мені було тоді шість років. У нашій сім’ї померло з голоду троє дітей: старший за мене брат і двоє менших, братик і сестричка чотирирічна. Я чудом лишилася жива. Пам’ятаю,  батько наш уже не міг ходити, лежав пухлий, мама ще ходила в колгосп на роботу, в неї були пухлі ноги. Додому мама приносила літр молока, давали їй на роботі. Рвала мама бурякову гичку і варила з тим молоко. Трьох дітей поховала, а плачу і жалю не було, жили в голоднім чаду… А вже як виросла картопля та як дали трохи сирого зерна з колгоспу, тоді мама й тато дійшли до пам’яті і мама дуже плакала, рвала коси на голові своїй…»

383524387

Галина Григорівна Сколігоб, з села Кошманівка Машівського району Полтавської області:

«Мені в той жахливий час було 11 років. Не забудеться до самої смерті, бо залишилася з сім’ї одна. Перші померли сестри і лежали в другій хаті через сіни, поки не помер батько. Тільки тоді приїхали, забрали на підводу і відвезли на кладовище. Маму пізніше взяли у родичів під тином, ще жива була, та один з тих, що забирав, сказав, що не будемо ж ми їхати по неї ще й завтра. Та й кинули на підводу. Я виросла в колгоспнім інтернаті».

Із спогадів сторожа міського цвинтаря міста Краснограда (Харківщина). Запис 1968 року:

«Ми 33-ий з дідом ви кріпили – повезло. Нам санітарна служба встановила пайок – півхлібини і оселедець на день. За те ми повинні були щодня викопать на цвинтарі яму душ на 30-20 накидом. Оце нам таке жалування та ще Степанові Чумаку – той, що мертвих до ями возив. У нас тоді таке творилося! Половина людей вимерла…

Закидали ми з чоловіком одну яму, а Чумак знову везе. Викопали другу, а закидать вже уже мочі нема. Кажу дідові: не можу більше, нехай завтра вже. А він матюкається. Хіба завтра роботи менше? Тоді й цю закидати і нову копать. Та я на своєму затялася. Кинула лопату – не можу більше – й квит.

Переділили ми іржавого оселедця, залили водою та й полягали спати. А раненько до ями з з лопатами. Глянь – на причілку чоловік сидить і ноги в яму звісив. «Чого ти тут?» – питаємо. А він: «З ями оце виліз». – «Божечко, та ми ж тебе вчора чуть було не закидали». – «Та я й чув, як ви лаялись, – каже, – тільки сили не було озваться. – А тоді: – Ну чим я Бога прогнівив, що він мені смерті не дає. Може б, воно й лучче було, якби ви закидали. Всім би мукам моїм кінець. Восьмірко синочків на городі поховав, вісім разочків над ними сам помирав, а бач: і на цей раз смерть відступилася. Жінка ще за першим, за найменшеньким, збожеволіла. Ночви одрила (я його не в гробику, а в ночвах поховав), притулила до пазухи і бігцем по селу. Куди збігла, й сам не знаю».

2

Петро Кирилович Бойчук, головний лікар Ялтинської портової поліклініки, заслужений лікар УРСР (родом з Вінничини):

«За зиму 1932-1933 року в селі з’їли всіх собак, котів і щурів. Переловили ворон і горобців. Корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені начисто. Щодня на цвинтар відвозили мертвих десятками. Нас, малих, це вже не лякало. На деяких возах – я це сам бачив  були ще живі, вони рухалися і стогнали дорогою до могили…»

Микола Іович Рурінкевич, житель села Нова Гута Новоушицького району Хмельницької області:

«1932 року, саме перед жнивам, я демобілізувався з Червоної Армії і прибув додому в своє рідне село Нова Гута. В селі люди розказували про голод на Уманщині, що звідти приходять голодні, напівживі люди, у яких забрано увесь хліб. Дехто з тих голодних приносив з собою одіж, щоб виміняти хліба. Багато з них помирало…

На базарі у Вербівці я бачив таку картину. Ішла жінка і несла пляшку з олією, пляшка випала з рук і розбилася. Звідусіль позбігалися жінки, впали на те місце, де розлилася олія, почали землю шкребти пальцями й запихати в рот… отака була наруга над людьми…»

Тютюнник А., 1926 року народження, родом із села Текуча Уманського району Черкаської області:

«Був 33-ій рік. Мама побачила, що в мене, тоді восьмирічного, поопухали ніжки. Через два дні опухли ніжки і в п’ятирічного братика Павлуші. А бідна мама ж уже знала, що то за пухлина. Як вона пригортала нас до себе, як плакала… А тут ще тата хвороба і голод звалили, висох, кості та шкіра.

Утопаючий хапається за соломинку, так і наша мама. Взяла нас обох за руку, привела в контору до голови колгоспу. Скільки було плачу! Як мама просила, благала голову зарахувати нас у ясла-інтернат!

Змилувався голова. Дав мені записку, і нас поставили «на довольствіє» у той інтернат. Там були і сироти, і діти живих батьків. «Меню» було щодня одне: мисочка бовтушки (трохи муки запареної кип’ятком) і тоненький стовпчик хліба, грам 100. Я кажу брату: «Ми тут і бовтушку їмо і хліба. А тато наш хворий і голодний. Давай будемо хліб ховати, носити татові, нам стачить і бовтушки». Брат погодився. Було, несемо з ясел у пазухах хліб, і я ще нічого, терплю, а брат пройде трошки і заглядає в пазуху…

Приходимо додому, кладемо обидва той хліб коло тата. А якось у Павлуші, коли він витягав свою скибочку, якась крихта впала на землю, Павлуша нагнувся, підняв ту крихту – і в рот… Тато це побачив, почав дуже плакати і більше нашого хліба не їв хоч як ми його вмовляли, що обидва ми дуже, дуже ситі».

00093015_n1

 

Петро Дем’янович Савгіра, село Саморідня Корсунь-Шевченківського району Черкаської області:

«Ми не дочекали мами, я взяв із собою брата Пилипа – і поїхали теж у Київ, просили хліба в людей. Коли ми вернулися додому, то Олекса і Василько вже повмирали і поховали їх із дідом Филимоном Онищенком в одній ямі. А от що ті «хлопці» із активістів продрозверстки зробили з моїм сусідом Архипом Клименком, він був старший за мене років на три. Вони його взяли на моїх очах під зад, піднесли вгору і кинули разів два чи три на землю. Архип тяжко мучився і скоро помер. А зробили вони це йому за те, що він не витерпів мук голоду, вкрав куш картоплі…»

Марія Іванівна Романова, 1925 року народження, Кагарлик Київської області:

«Мати померла в 33 році, батько в 32-му. Мама замкнула нас трьох у хаті, бо дітей крали. Люди їли собак, котів, здохлих коней, а на базарі продавали холодець з людського м’яса… Мама зібрала одежину, яка краща, і понесла на базар продавати або поміняти на хліб. Та купувати було нікому, багато людей не мали сили вернутися додому і на базарі помирали. Сидимо ми в хаті голодні, а мами нема й нема. Коли це сусідка нас відімкнула і сказала. Що наша мама впала на базарі і її забрали в лікарню. Я прибігла і застала маму вмираючу. Вона почула мій крик, і такі сльози крупні покотилися їй з очей. Тодізахрипіла страшно і враз затихла. Померла. Я сильно кричала, мене фельдшер випхав на вулицю, і більше я маму не бачила. Мертвих хоронили в одній ямі по 40 чоловік. Дід з бабою нас трьох діток здали в кагарлицький дитбудинок. Сиріт зібрали у велику холодну хату, спали ми на долівці без усякої постелі. Ночам дуже плакали  мерзли і їсти хотіли. Жінка, яка варила нам їсти. Була дуже жалісна, брала додому менших дітей ночувати. Часто брала нас трьох і сама з нами плакала. Їсти давала дуже мало, і декотрі діти поопухали. Раз був обід, а тут приїжджає машина, з неї вилазить, як буржуй, товстий малий чоловічок. Узяв руки назад, пройшов коло столу, де ми обідали, і сказав: «Зачем вы их кормите, как кабанов на сало?» Я зразу подумала: «Це поганий дядінька, треба тікать». Як чула душа. Взяла свою скибочку хліба і пішла до діда й баби. Мені сім рочків, а сестри були менші, я їх там лишила, самі вони дорогу не знали. Дід із бабою проганяли мене назад, бо нема чим годувати. Я плакала дуже, просилась, що не буду в них їсти, буду ходить по помийних ямах і шукать собі їсти. Через кілька днів я побачила на базарі виховательку і сказала їй, що прийду заберу сестричок. «А хіба ти не знаєш, – каже вихователька, – що вони померли, всі 30 чоловік померли, які були в дитбудинку. Похворіли на дизентерію і за один день всі померли». Я все життя думаю: як це так могло бути, щоб усі за один день…»

golodomor_15

Іван Антонович Дрєєв, село Нижньобараниківка Біловодського району Луганської області:

«1932 року восени у нас забрали все зерно під мітлу, навіть посівне, певно, боячись, щоб не поїли. Того, що вродило в городах, ледве вистачило до нового року. Ось у таких умовах ми зустріли новий 1933 рік.

Недоїдання почалося ще з осені, а справжній голод – з середини зими. Нестачу твердого харчу люди надолужували рідиною, тобто варили різні варива з товчених трав, сіна, кукурудзяного стебла та пустих качанів. В лютому та березні почали мерти мов мухи, а ті, що ще були живі, ледве тягли ноги…

В селі цієї зими в селі не залишилося нічого живого – ні птиці, ні собак, ні кішок. Почались крадіжки домашньої худоби…

Читайте також: Не можна вимагати від світу визнання української трагедії, а самим її замовчувати, – Наталя Дзюбенко-Мейс

Лише напровесні в районі захвилювалися: скоро треба буде сіяти, але чим? Почали підкидати деякого зерна, здебільшого це були кормові культури – овес, віка, магар, ячмінь, іноді просо Пшениці та жита відпускали так мало, що давали лише на спільне харчування (в яслах, школах, на коржі в полі). В нашому селі було чимало випадків людоїдства. Їли своїх, що померли раніше, їли і тих, кого відвозили на кладовище, бо їх майже не закопували в землю – нікому було копати ями…

З настанням весни людям трохи полегшало – їли цвіт верби та береста, з’явилися козельці, шпичаки (молоді пагони очерету), молочай, в полі, на нерозораних ланах, в стерні полізли гриби. Все це пішло в їжу. Повилазили бабаки, ховрахи, їжаки, інший дрібний звір. Люди, хто як вмів, ловили, виливали водою, били всю цю звірину і вживали. Найбільше їли дохлину. Скотина вмирала разом з людьми. Біля здихаючої худобини завжди давилася юрба пухлих голодних людей. Як тільки худобина здихала – люди сараною накидалися на неї, сокирами, ножами роздирали на куски і поспішали додому, щоб нагодувати дітей і самим підкріпитися…»

З книги «33-й: голод. Народна книга-меморіал», підготовленої Лідією Коваленко і Володимиром Маняком, 1991 рік.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.