Діти і бійці АТО на лижах: як відпочивали захисники України та їх малеча (репортаж, фото)

700-4

ІА Дивись.info побувала з дітьми добровольців-воїнів АТО на зимовому відпочинку в мальовничому селі Поляна.

Кілька років тому маленька Аня засинала вдома без тата та думала, коли той нарешті повернеться додому. Зі Сходу, куди він пішов воювати добровольцем. Сьогодні ж з обличчя дитини не сходить усмішка. Вона весело залітає в автобус, займає вільне місце біля вікна та вже за мить починає непосидюче вертітися на кріслі та теревенити з друзями, що вмостилися позаду.

— Мені казали, що туди недовго їхати… А ти знаєш, скільки саме? — не вгамовується дівча.

— Точно ні, але зараз пошукаю, — юна панянка вправними рухами дістає телефон та починає вбивати в пошукову строку потрібну інформацію.

Сьогодні Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій везе дітей добровольців-учасників АТО у село Поляна. Там на них вже чекають гірські схили та інструктори, які вчитимуть малечу азам лижної майстерності.

За якусь годину дітлахи вже стрімголов висипають на вулицю з криками «Ух ти!», «Крууууто!» та проханнями сфотографувати один одного.

— Ми хочемо оздоровити дітей учасників бойових дій і відволікти їх та батьків від буденних справ, — пояснює нам у цей час представник Центру Михайло Богуславський. — Хочемо, щоби діти трохи відпочили, як то кажуть, пошубуртіли і весело провели час. Думаю, вони залишаться з гарним настроєм.

Представник Центру Михайло Богуславський

Представник Центру Михайло Богуславський

Ніби підтверджуючи слова Михайла, за його спиною діти вже починають веселитися. У ста метрах від гірки старший брат бавиться зі ще зовсім малим у шапочці дракона, праворуч від них малеча пригледіла собі у товариші місцевого собаку, з яким тут же пустилася у незграбний танок, ще правіше — білява жінка турботливо наказує хлопцю, вдягненому так само, як і вона, що можна робити, а що — суворо заборонено.

700

— То що, ходімо на тюби кататися, а потім на лижі?

— Таааак! — в унісон кричать діти та навипередки мчать до пропускного пункту, який єдиний відділяє їх від зимової забавки.

Настя, русява дівчина років 14, квапливо поправляє запрілі окуляри на носі та починає своє сходження на гору. Аби покататися на тюбі, її треба спочатку самотужки занести у точку, з якої потім будеш спускатися. І нині усі діти, як один, тягнуть за собою величезні (як для них) синьо-чорні круглі «таблетки».

— Любиш їхати — люди і саночки возити! Це якраз про нашу ситуацію, — жартома каже до всіх Юрій. Він тут сьогодні один зі старших. На роботі — юрист Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій, у житті — учасник АТО та великий поціновувач анекдотів.

«Аааааааа!» — січневу тишу розриває дитячий вереск. Це хтось перший котиться донизу на тюбі. Руки догори, ноги в різні боки та якісь незрозумілі з першого погляду емоції на обличчі. Батьки за парканом сторожко спостерігають за своїми чадами. У тому, хто вже летить донизу, примружившись намагаються впізнати своїх. Не вони. За хвилину картина повторюється. На цей раз зі схилу мчить та сама Настя.

Читайте також: Відкрив паб, бо дуже люблю свіже пиво, — як АТОвець у Львові заснував свій бізнес

— Ой, ну як ти? — стурбована, схоже, бабуся підбігає впритул до помаранчевої сітки та чіпляється за неї, аби хоч трохи наблизитися до дівчини.

Знизу ж їй показують недвозначний жест: палець догори.

— Все класно! Тільки п’ята точка тепер болить. Так трясло у цій штуці, — з посмішкою на обличчі зауважує Настя, поправляє окуляри та знову починає своє сходження нагору.

Так минають півгодини відпочинку, аж раптом десь ззаду лунає турботливий та грайливий водночас голос Михайла. Він махає обома руками та закликає дітей брати вже лижі.

Усі по черзі набиваються в маленьке приміщення, де видають спорядження. Складається враження, що будівля немає меж, хоча ззовні виглядає доволі маленькою. Аж ні. З-за дверей чи не випадає на вулицю Назар. Місце таки скінчилося.

— Ну нічого. Зараз вони перші попадають, а я ще встигну надивитися, як їх вчитимуть. І вже падати не буду, — буркотить собі під ніс хлоп’я та береться пити гарячий чай, що йому заздалегідь вже підготувала жінка в такому самому костюмі.

700-2i

Взувається малеча доволі довго. Так само довго намагається встромити черевики у лижі. Але спільними стараннями таки вдається екіпірувати першу партію дітей.

— А ви кататися вмієте? — цікавлюся у двох дівчаток, які невпевнено тримаються на ногах та скаржаться одна одній на важкі черевички.

— Я не вмію. Але піду! — бадьоро каже одна з них — Софія. І Аня не вміє, але від мене нікуди не втече, тому підемо разом. Ой, а дайте-но секунду.

Софійка ледь-ледь перебираючи ногами стає поміж мною та своєю подругою.

— Все готово. Це я бажання поміж двох Ань загадувала, аби не впасти, — щиро сміючись, пояснює вона.

Інструктор кличе всіх, хто встиг вдягти лижі, підходити до нього. Діти збираються на його поклик, наче маленькі пташенята: сторожко, ще невміло, але швиденько.

Короткий інструктаж: п’ятки ставимо як можна ширше, відстань між носками — з кулачок, руки перед собою і вперед!

Перші пішли. Хтось зумів дістатися низу схилу без падінь, комусь пощастило менше. Буквально за п’ять секунд перші три екстремали вже лежать у снігу та борсаючись у ньому намагаються підвестися на ноги, підбадьорюючи один одного. Зрештою, підвестися допомагають дорослі. І далі — все по новій.

— Відійди! Відійдиии! — кричить хлопчина, який втратив керування своїми лижами, юнаку, що забарився попереду. Бабах! Місцина наповнюється дзвінким сміхом. Останній відійти не встиг і вони вже вдвох перекидаються на сніговому схилі.

Інструктор схиляється над двома «постраждалими» та повчальним тоном нагадує, намагаючись, при цьому, поставити обох на ноги: «Я ж казав, що не треба махати руками! Ти ж нормально їхав. Аби загальмувати, треба було розвести п’ятки ширше і все. Давайте ще раз пробувати!». Діти знову видираються нагору.

Ті ж, хто був спритніше, вже самостійно на повну силу мчить донизу та крокують до підйомника: мотузки, що намотана на колесо, яке крутиться і підбирає лижників.

— Назаре, вдягни рукавиці, там вже дівчата руки в кров поздирали! — гукає стурбована мама.

— Нащо рукавиці? Мені і так тепло! — кричить хлопчик у відповідь, явно не почувши причини, через яку рукавиці — це добре. Але тепер його вже не впіймати навіть голосом — лижі, схил і вітер у вухах роблять свою справу.

Читайте також: «Не знаєш чим зайнятися? Іди вчитися». Історія бійця, який повернувся з фронту

За три години, коли менш витривалі вже спочивають на лавочці біля гірки, а найзавзятіші продовжують хапатися за мотузку підйомника, щоби знову піднятися нагору, «наглядачі» з Центру скликають всіх до автобусу.

— Шкода, що треба вертатися, — із сумом в очах констатує Влад. — Я б ще сто разів покатався! Треба буде сюди вернутися.

— Мені дуже сподобалося! Хоча і не вмів на лижах кататися, але трохи навчився. Навіть на більшу гірку підіймався трохи. Дуже класно було! — не приховує задоволення Максим, син Юрія, який був одним із супроводжуючих у цій подорожі.

Так, весело і з побажаннями повернутися ще діти займають свої місця в автобусі. Всі розпашілі, з червоними щоками та носами. За мить усі вони позасинають від утоми, яку самі ж собі заробили. І навіть заклик Михайла заспівати пісень залишиться без відповіді. Єдине, що вихопить дітей з обіймів сну, це жартівливе питання: «Ну що, розвертаємо автобус і їдемо назад, знову кататися?».

«Тааааак!» — в унісон, ніби співаючи, крикнуть вони.

SAM_6671-min

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: