«День і Ніч з Мартою Госовською». Книжки у валізку

Розпаковувати валізку краще завжди на самоті, інакше регіт свідків може викликати ураган, землетрус і шторм на дев’ять балів. Мій рекорд – чотирнадцять книжок на чотирнадцять днів. Суконь я взяла всього дві. Мені тоді було шістнадцять і я вперше поїхала з подругою до моря. Ніколи, ніколи не забуду її виразу обличчя, коли я врешті виклала біля ліжка вежу книжок: «Мааарта, а на пляж ти ходити не плануєш, так?» Чого ж, я дуже навіть планувала - з книжкою, ясна річ, під пахвою.

Я стелила картатого коцика на розігрітий пісок (які там лежаки, який ол-інклюзів – оздоровчо-спортивна база «Енергодар», яку не оціниш ніякими зірочками якості, хіба синцями на колінах і розчуханими укусами комарів), обкладалася черешнями і читала. Не пригадую, чи я взагалі того літа заходила в море глибше, ніж по коліна. Але добре пам’ятаю, як з мене сміялися батьки, коли я по поверненні продемонструвала їм засмагу дачника – чорнющу спину і синюватий живіт. Вони тут же адаптували назву під мій окремий випадок – засмага читацька. Та я не гнівалася, я просто зробила висновки – перевертатися з живота на спину і навпаки кожні 10 сторінок. І метод працює, скажу я вам! За наступні шістнадцять років я жодного разу не згоріла і навчилася досягати рівномірної, цілком пристойної, засмаги.

Тепер я вже, звісно, не пакую по книжці на день. З віком якось мій книжковий голод втамувався і я вже не кидаюся на все й одразу з запалом ошалілого підлітка, тепер я можу собі дозволити обирати. В мене є книжки для настрою, для натхнення, для повернення в дитинство, для сумування за першим коханням, для спогадів про батька, для відновлення смаку паризьких круасанів, для викликання дощу і для відганяння того ж дощу – на усі випадки життя, одним словом.

А ще в мене є п’ять книжок без яких не смакують черешні і не пахнуть кавуни, без яких не пустять в літак до літа і без яких не бачити вам рівненької золотавої засмаги. Вони всі різні – деякі наївні і це така рідкість, що кожну сторіночку читаєш із замилуванням і щирістю, ніби тобі знову десять і це перший день нескінченних літніх канікул, інші – драматичні і просяться на екран (до слова, одна з них от-от з’явиться на екранах).

Джеральд Дарелл. Сад Богів

Це книжка-символ – з неї починалося літо: тільки протріщав цей останній ненависний шкільний дзвоник і я одразу бралася до Саду Богів. Логічно, що я прочитала його рівно десять разів ще будучи в школі. І ще декілька посеред зими – з надією, що магія спрацює і посеред січня доспіють грушки-бери, які так смачно їсти, читаючи про пригоди дивакуватого англійського сімейства на не менш дивакуватому грецькому острові.

Я знаю цю книжку напам’ять до 12 сторінки, а героїв вважаю мало що не кровними родичами. А як інакше, якщо я разом з Марго ходила на перші побачення, разом з малим натуралістом Джері ловила тритонів і рятувала цуценят від страшної погибелі, стріляла з рушниці разом з Леслі і писала бестселер із старшим братом Ларрі.

Я ще співчувала їхній матері, якій доводилося якось давати раду з настирливими залицяльникам, натовпам гостей і милим, а подекуди й зовсім комічним, вибрикам чотирьох невгамовних дітей. Це книжка про мрії про втечу від холоду – і я не лише про погоду в Лондоні – і про справжню дружбу. До речі, англійці зняли серіал Даррелли (от саме закінчують знімати другий сезон), тож після прочитання раджу перевірити, хто краще візуалізував собі це шалене літо – ви, чи режисер Айтіві (затятого конкурента БіБіСі).

Марсель Паньоль. Слава мого батька. Замок моєї матері

Якщо попередня книжка мала викликати літо – тут і зараз же, то ця – есенція літнього настрою, вона спонукає вдягнути шорти і капеляха, навіть якщо на дворі нестерпних +15 львівської спеки. Я вас попереджаю: тут така концентрація Провансу початку двадцятого століття – з усіма розкошами пізніх вечерь під цикотіння цикад, полювання на перепілок, дружби на все життя і такого справжнього, не побоюся пафосу, босоногого дитинства, - що ви можете раптово плюнути на незданий звіт і незроблену презентацію, відкоркуєте пляшку сухого білого і всядетеся дочитувати усі чотири книжки із серії «Дитинство Марселя». Про Паньолів, як і про Дарреллів, зняли кіно – прекрасний Ів Робер зумів спіймати дитинство і  літо. Подивіться, обов’язково пасує з вином і камабером.

Наріне Абгарян. Манюня

Знаєте, якщо літо не прийшло після попередніх двох, то єдине на що можна уповати – це на «Манюню». Рецепт такий: берете три кілограми черешень, стелите собі коцика подалі і читаєте. Коли на ваш нестримний регіт збіжаться зачудовані пляжники, - міцно тримайте книжку обома руками і намагайтесь встигнути дочитати останні рядочки, бо всім кортить прочитати про пригоди нерозлучних подружок - Мані та Наріне. Вони росли без айпадів і не знали, що таке селфі, але в них було щонайсправжніше дитинство – з поголеними на лисо головами, індійськими фільмами, абрикосовим варенням і поїздками в гори! А ще в них була бабуся Роза, або просто Ба. Хоча, якби вона почула оце моє «просто», то і мені б поголила голову на лисо і зробила маску з баранячого гівенця. Ба – це справжня вірменська бабуся, яка «демонструє чудеса гуманізму і тримає світ в долонях». Читайте, а я вам, тим часом, позаздрю, що таке відкриття у вас ще попереду!

Анна Гавальда. Ковток свободи

Ми знову у Франції. Цього разу на сімейних вихідних типової сімейки «де невідомо, в кого більше ку-ку». Тут є все, чого не вистачає для справжнього літа – легкість, сміх і ніжність. Не знаю, чи в цієї «нової Саган» є літніша за настроєм річ, аніж цей укол проти зневіри в інших (але найгірше – в собі самому) та проти компромісів з собою. Найкраще читається, коли загризає марнота марнот і навіть порція морозива безсила розправити крила. А ще – я обов’язково складу маршрут для подорожі замками долини Луари, щоб відчути цей дух незламного оптимізму. Раджу читати повільно, щоб не шкодувати про заковтнутий за один захід смаколик.

Читайте також: «День і Ніч з Мартою Госовською». Тіло як в’язниця

Туве Янсон. Літня книжка

В цій книжці прекрасне все – неспішний та витриманий ритм, меланхолійний настрій і непомильне відчуття моменту. В незрівняному перекладі Наталі Іваничук, яка подарувала нам мумі-тролів українською (до речі, без них теж не мислю свого літа!), читається як замовляння на літню зливу і дзвінкі росяні ранки. Світ Софії по-новому, цього разу на острові і в неспішних розмовах з бабусею про те, як влаштований світ. Не чекайте тут феєрверків і запаху лаванди, як у спекотному прованському літі, тут тихо і затишно, сюди втікають, щоб пережити шторм і осмислити втрату. Це книжка одночасно і про початок, і про кінець – знову про дитинство, з усіма переживаннями, великими і маленькими, але без надриву і відчуття нещирості. Прочитайте, можна під Summertime Sadness, а потім вдихніть на повні груди, бо тільки так можна відчути літо…

Фото на обкладинці: Оксана ТИСОВСЬКА