Сучасна ікона не встигає за світом, — Марія Цимбаліста (інтерв'ю)

Про художні пошуки у сучасному сакральному мистецтві, спробу переосмислення образу Божого та намагання актуалізувати ікону у суспільстві поспілкувалися з викладачкою кафедри богослов’я УКУ, дослідницею ікони Марією Цимбалістою.

Марія Цимбаліста працює у Національному музеї імені А. Шептицького, а також співпрацює з сучасними художниками-іконописцями та галереєю «Iconart».

Говорити про ікону, це як мати справу із гіпертекстом, де неможливо уникнути виходу за межі тематичних схем, а кожне явище представлене як система можливих переходів. Та чи взагалі існують в даному випадку межі.

– Наскільки у сучасному сакральному мистецтві митець може дозволити собі зайти далеко у переосмисленні образу Божого?

Це залежить від того, для чого художник робить цей експеримент й виходить за межі традиційної іконографії чи стилю. Якщо митця цікавить проблематика релігії, або ж він, будучи християнином, переосмислює досвід особистого пізнання Бога через образ, тоді він, звісно ж, може розвивати власні дослідження й духовні пошуки так, як вважає за потрібне. Якщо ж ідеться про використання християнських символів та знаків поза контекстом релігійної культури, то ми вже не можемо говорити про них, як про твори церковного, сакрального характеру, це вже, радше, критичні дослідження віри як такої. Вони звісно ж існують у мистецтві, особливо ХХ-ХХІ століття, але перебувають поза межами духовного світу християнина.

[dyvys_blockqoute text="Здебільшого, твори сакрального мистецтва творяться не лише для особистого споглядання, але для церкви як спільноти. Відповідно тут з'являється питання, на скільки церква може прийняти цей пошук та експеримент" author=""]

Але, все ж, здебільшого, твори сакрального мистецтва творяться не лише для особистого споглядання, але для церкви як спільноти. Відповідно тут з'являється питання, на скільки церква може прийняти цей пошук та експеримент. Часто вона буває до нього зовсім не готова.

Якщо художник хоче, аби його роботи вже сьогодні були у церкві, то він мусить певним чином взаємодіяти із церковною спільнотою, дослуховуватися до її думки або ж, принаймні, чітко роз’яснювати свій задум. Загалом, в українських церквах немає універсальної інстанції, яка б вирішувала, яка ікона є канонічною, а яка ні. На кожне конкретне рішення впливають багато факторів, зокрема, це історичний та соціальний контекст, поширена церковна традиція та смаки локальної спільноти.

Читайте також: Понад сорок іконописців з різних країн представили своє розуміння «Тіла Обожествленого» (фото)

В УГКЦ, принаймні у Львівській архиєпархії, наскільки мені відомо, є комісія у справах сакрального мистецтва, яка би мала займатися аналізом та контролем оздоблення старих храмів та побудовою нових. Але, як я розумію, церкві наразі бракує ресурсів, аби слідкувати за усім систематично. Тим більше, що крім сучасного мистецтва у церквах існує велика проблема збереження давніх храмів, стінописів та ікон.

На місцях ми часто бачимо ситуацію, коли у визначенні відповідних чи ні предметів сакрального мистецтва, - а це не лише архітектура, ікони й стінописи, але й літургічні предмети, шати, оздоблення для ікон, хоругви, книги, - навіть священик не є основною інстанцією, адже він залежить від своєї спільноти, яка фінансово підтримує власну церкву та її проекти, отже, має право голосу.

[dyvys_blockqoute text="найчастіше реалізація нових мистецьких проектів чи будь-які реновації у храмах залежать від освіченості, знань та розуміння локальної спільноти" author=""]

Спеціалісти, мистецтвознавці, богослови теж не завжди мають можливість брати участь у такого роду рішеннях. Отож, найчастіше реалізація нових мистецьких проектів чи будь-які реновації у храмах залежать від освіченості, знань та розуміння локальної спільноти й, звісно ж, від ініціативності та намірів місцевих священнослужителів.

Читайте також: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є», – у львівській галереї відкрилась виставка «Джерела» (фото)

Важливо пам’ятати, що у церковному мистецтві головне значення має традиція, що означає передання із покоління в покоління християн певного багажу знань, практик, духовності та культури. В кожному іншому часі і місці Євангельська вістка та її пізнання обростають все новими коментарями, новими об’єктами, роздумами, зовнішніми формами. Це робить традицією живою й навіть мінливою, але суть залишається незмінною: християнська вістка до цілого світу про Єдиного Бога, Ісуса Христа Сина Божого, який воплотився, був розп’ятий і воскрес заради спасіння людини та її повернення до Божого раю.

В догматичному вченні церкви йдеться про те, що канонічність сакрального мистецтва має полягати не у стилі чи використаному матеріалі, але у суті зображеного. Наприклад, ікона може бути у більш абстрактному стилі, або у реалістичному; виконана темперою чи акрилом; намальована на склі чи на дошці.

Утім, є речі, без яких ікона вже не ікона. В першу чергу,  ікона завжди є антропологічною, адже з’явилась із воплощенням Ісуса Христа. Бог став людиною, й ікона нам являє це таїнство. Якщо в іконі немає людини, то суть її нерозкрита, вона залишається лиш знаком або ж символічним образом дійсності.

Читайте також: Виставка сучасного сакрального мистецтва відкрилася у Львові (фото)

Саме слово ікона з грецької означає образ, взірець, портрет. Бога Творця людина бачити не може, зокрема, у Старому Завіті говориться про те, що людське око не в стані осягнути велич Божого образу - це може стати навіть смертельним досвідом для людини.

Відблиски цього містичного  таїнства пережили й описали лише окремі обрані пророки Старого Завіту – Єзекиїл, Ісайя, Даниїл. У Новому Завіті все змінюється - Слово стає Тілом, Син Божий стає людиною, відтак, кожен, хто вірить, отримуємо доступ до Божого образу через досконалий образ Творця, яким є Христос.

По суті, богослови, наголошуючи на значенні ікони для східної традиції, говорять про те, що ікона має право на існування лише тому, що Христос прийняв людське тіло і ми отримали можливість бачити Його живий, а не уявний образ, а також в особливий спосіб його вшановувати.

З іншого боку, споглядаючи образ втіленого Христа, ми пригадуємо собі, ким є людина, адже на початку світу Людина теж була створена «на образ і подобу Божу». В іконі вона повертається до свого досконалого стану. Відповідно, якщо на іконі немає зображення людини, то це вже не ікона. Весь сенс ікони - спасіння людини, а через людину - спасіння світу і повернення до раю.

До речі, тему антропологічності, тілесності образу в богословській традиції цьогоріч розглядали на щорічному міжнародному іконописному пленері в Новиці (Польща), підсумкова виставка якого під назвою «Тіло Обожествлене» триває до 26 листопада 2017 року у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові.

Також ікона мусить бути універсальною, тому що це не була якась елітна річ, адже мова сакрального мистецтва мала якимось чином охопити все середовище церкви. Соціальні чи культурні поділи не були важливими, отож візуалізація образу Божого й основ християнського богослов’я мала б бути зрозумілою усім. Якщо ікона була двозначною у своєму прочитанні, то втрачала важливі сенси.

Так, до прикладу, у східній традиції з’явилася проблематика іконографії Пресвятої Трійці. Початково, - у ранньохристиянському мистецтві та у ранньовізантійський період, її, здебільшого, презентували через Старозавітній образ із книги Буття під назвою «Гостинність Авраама», де Пресвяту Трійцю уприсутнювали постаті трьох молодих юнаків-ангелів, що навідалися до Авраама і Сари та їх спільна трапеза.

Крім того, в той самий час була поширена символічна іконографія Трійці під назвою Етимасія (з гр. – Трон Приготований), яка символічно презентувала Отця як Творця та Вседержителя світу в образі Трону, Христа як Воплочене Бога-Слово в образі Книги та святого Духа під видом Голуба.

У пізньовізантійський період поступово популяризується образ Новозавітньої Трійці, де Бог Отець представлений у вигляді старця із білим волоссям та бородою (так званий Ветхий Деньми, згідно видіння Даниїла), Христос – у типі Еммануїла (що базується на пророцтві Ісайї й презентує Христа як юного отрока), а Святий Дух зображений як голуб, адже саме під таким виглядом він згадується у Євангеліях.

У цій іконі з образом містичної Трійці відбувається важлива символічна трансформація - через різницю у віці Бога Отця та Сина Божого, ми виходимо із простору вічності, де немає старих чи молодих, - у мінливий час нашого світу. Не усвідомлюючи цього контексту, ми можемо занадто поверхнево сприйняти велику таємницю триіпостасного Бога.

З іншого боку, такі речі як колір теж можуть нести символічне й смислове навантаження. До прикладу, класичний візантійський стиль для нас асоціюється із золотом. Колір, що нагадує відблиск сонця. Не треба багато читати, аби зрозуміти, що він означає. В контексті християнства як колись, так і сьогодні ми можемо прочитати присутність золота в іконі як присутність Божої Слави. Лик Христа оточений золотим німбом – це Воплочений Господь у Божественному сяйві. Лики святих теж просвічені цієї особливою Божою присутністю.

Також є розмаїті форми й предмети, яким християнство надало нового змісту. Якщо йдеться про іконографію Сина Божого, то в ній незмінно присутній образ хреста. Навіть якщо Христос зображений на троні, чи у славі воскресіння, ми все ж побачимо хрещатий німб довкола його голови, адже було важливо показати, що спасіння відбувається через страждання на хресті. Відтак, знаряддя для покарання розбійників стало дорогою до раю для християн. Хрест неможливо замінити іншим образом, адже він має занадто глибокий і дуже конкретний сенс. Можливо, тому це чи не найпопулярніший образ християнської культури у мистецтві ХХ-ХХІ століття загалом.

- У чому суттєва різниця ікон західної та східної традицій?

Фундаментальною особливістю є те, що східна церква пережила складний час іконоборства VIII-IX століть. Цей трагічний періоду у Візантії впровадив явище ікони в догматичне поле церковного життя. Західна церква цього так не відчула, адже головні подій відбувалися на території Візантійської імперії.

Згідно трактування одного з найшановніших творців богослов’я ікони того часу – Івана Дамаскина, християнський образ аж ніяк не є ідолом, що закидали іконопочитателям іконоборці. Ікона є видимим образом невидимого світу, свідченням правдивого воплочення Божого Сина і Його місії у цьому світі. Тож, якщо християнин не шанує ікону, то він не розуміє Євангельської звістки як такої. З іншого боку, правила VII Вселенського Собору (787), що зафіксував догматичні підстави ікони, звертає увагу на особливий спосіб, у який ми можемо шанувати ікону, при цьому не перетворюючи це на служіння ідолам, тобто матеріалу, без зв’язку із тим, що саме він нам являє.

Залишалось все ж питання, яким чином зображувати Бога, аби не перетворити саме зображення на ідола. Так розвинулося поняття особи Христа, в якій божественне і людське творять цілісність. Але як візуалізувати це? Відтак, коли у ІХ-Х століттях у Східній римській імперії почала кристалізуватися класична мова візантійського іконопису. Вона підпорядкована складній дійсності символічного реалізму, духовної тілесності. А західна церква продовжувала більш вільно трактувати іконографію, дозволяючи митцям шукати джерело натхнення не лише у літургічних текстах, давніх взірцях та  усталений формах, але у власному життєвому й духовному досвіді та спостереженнях над оточуючим світом. Звідси яскравіша емоційність та реалістичність західноєвропейського сакрального мистецтва.

Якщо східна духовна традиція акцентує увагу на божественному вимірі іконопису, іконі як віконцю у світ духовного, небесного, то для західної культури не менш важливе значення має дочасний світ, людський вимір божественних образів й образи цього світу як дороги до пізнання світу Божественного. Яскраво це можна побачити на прикладі іконографії Богородиці з Дитям.

Якщо подивитися на пошуки сучасних художників і проаналізувати їхні роботи, то можна сказати, що не зважаючи на східне коріння нашої церкви, сьогодні ми більше відкриті для західної культури та людських вимірів християнства. У сучасному іконописі ми не часто побачимо Христа на троні чи образ Страшного Суду, але  не раз зустрінемо образ Розп’яття, Страстей Христових, Різдва, чи Богородицю з Дитям. Тобто теми, які акцентують увагу на людськості Христа.

- А як відбувається цей процес на Заході?

Західна Церква не приховує того, що зараз як духовність людини так і сакральне мистецтво переживають глибоку кризу. Храми порожніють, суспільство ставиться до церкви скептично, у самій церковній ієрархії багато внутрішніх клопотів, які аж ніяк не сприяють її популярності.

З огляду на досвід попередніх віків, а також сучасну культуру глобального віртуального простору, стає зрозумілим, що мистецтво може допомогти повернути людину до церковного життя, до Бога. На найбільш підставовому рівні ми відчуваємо, яке велике враження може справити на нас сила образу. Якісне, яскраве зображення є рушійною силою успішного маркетингу чи не в усіх сферах людського життя. Можливо, ця стратегія здатна допомогти й церкві.

Нараз бачимо поодинокі, але цікаві проби Римського престолу підтримати сучасних художників й повернути мистецтво обличчям до церкви – виставки сучасних художників у Ватиканських музеях, присутність церкви на щорічних Венеційських бієнале, стипендії та резиденції для художників…

Так, в Україні вже поза десять років діє римо-католицька місія «Дім серця», покликана допомагати бідним, нужденним людям у великій потребі, а також підтримувати митців, промовляючи про Бога через мистецтво. При чому, йдеться  не обов'язково про ікону, адже світське мистецтво може служити індикатором стану сучасного суспільства, його проблем і викликів, відповідно, бути чудовим способом його живого пізнання. Таким чином, за посередництвом мистецтва може взаємно пізнаватись світ Божий і людський.

[dyvys_blockqoute text="Якщо говорити про Українські Церкви, то вони себе якось відсторонили від художніх процесів в Україні" author=""]

Якщо говорити про Українські Церкви, то вони себе якось відсторонили від художніх процесів в Україні. Маємо також великий загальний клопіт, адже дуже мало знаємо про українську ікону, а ще менше про інші традиції. Зараз тільки починаємо відкривати для себе той незнаний світ християнської культури.

 - Якими темпами Україні розвивається сучасна ікона?

В історії мистецтва важко говорити про темпи як і про розвиток. Але, загалом, треба сказати, що сучасна ікона не встигає за сучасним світом. Якісна християнська культура практично відсутня у віртуальному просторі, - ввівши слово icon в пошукову систему google, ми не побачимо християнської ікони, але локальні зміни все ж невидимо відбуваються. Наразі явище ікони не так розвивається як, завдяки художникам, що зацікавлені цією темою, творяться певні середовища, будуються місточки між сучасною культурою та церковним чи, ширше, сакральним мистецтвом, а це вже добре.

- На вашу думку, чи можна із Божим зображенням експериментувати?

Мета ікони - зв'язок з Богом. Художник повинен бути чесним із собою й усвідомлювати певну відповідальність перед цією дійсністю. Зрештою, нехай це залишиться справою особистою. Лиш треба розуміти що не кожен експеримент, що б не малося на увазі, може стане частиною церковної традиції.

 - Для кого пишуть ікони сучасні художники?

Кожен з них, певно, матиме свою відповідь на це запитання. Можливо, треба пам’ятати про кілька головних загальних векторів. По-перше, це сам художник, його досвід. Крім того: інші люди, їх розмаїте сприйняття. І, якщо це ікона (хоча, й у будь-яких наших діях, зокрема, творчих) мала б бути присутньою думка про Бога, для якого творимо сакральний простір і в якому він перебуває.

- Ікона - зображення символічне. Як правильно «зчитувати» ікону?

Важко говорити, як саме є правильно. Зчитувати через власний життєвий досвід – це найпростіший спосіб. Якщо хочемо сягнути по іконографію, історичний та культурний контекст, то вже мусимо шукати інформацію поза самим живописом, поза образом, у літургічних, богословських та історичних джерелах. В один спосіб ікона буде «зчитуватися» в контексті храму, в інший – в музеї, ще по-іншому вдома, в монаршій келії, у лікарняній палаті… Підставово це є Божа присутність поруч із нами, який би сюжет чи іконографію ми перед собою не бачили. Детальніше, тут вже матиме значення і форма, і композиція, і певні деталі зображення.

[dyvys_blockqoute text="Ікона залишається іконою незалежно від матеріалу, на якому вона виконана. Це може бути дорогоцінний метал, якщо є така можливість, а може бути ящик від набоїв, якщо є така потреба" author=""]

Візьмімо для прикладу Спас Нерукотворний, який у церковній традиції вважається Іконою Ікон. Вважається, що він є свідченням прижиттєвого чудесного відбитку лику Ісуса Христа на полотні, яким він витер обличчя. В східній традиції ця ікона має значення образу, який охороняє, сціляє, уприсутнює Бога. Образ базується на історії про зцілення царя Едесси Авгаря.

А в західній традиції більш популярною є легенда про Вероніку, яка обтерла обличчя Ісуса під час Його Хресної Дороги. Порівнявши ікони цього типу, але різного часу й місця походження, ми побачимо, що всі вони мають дещо спільне – зображене виключне Обличчя Христа, оточене хрещатим німбом, на шматку полотна (інша назва Мандиліон - убрус). В деяких зображеннях убрус будуть підтримувати ангели, прославляючи Образ Божий. В інших зразках його триматиме Вероніка, а на голові Ісуса з’явиться терновий вінок, тож цей образ говоритиме нам про страждання і жертву Христа.

Дуже б не хотілося, аби ми зчитували ікони лише за єдиним уніфікованим підручником, але через власні пошуки й вдумливе споглядання кожного окремого образу. Лише тоді традиція іконописання буде й надалі живою.

 - Як можна розцінювати явище, коли ікону намагаються інспірувати у контекст війни?

Ікона залишається іконою незалежно від матеріалу, на якому вона виконана. Це може бути дорогоцінний метал, якщо є така можливість, а може бути ящик від набоїв, якщо є така потреба. Що з цим робитимемо далі – то вже покаже час.

 - Яку концепцію намагається втілити «Iconаrt»?

Галерея взяла на себе досить складне завдання - стати місточком між церковною традицією і мистецьким світом. Це простір, у якому художник може показати власні пошуки сакрального. Маємо надію, що до цього середовища долучиться і Церква.

Розмовляла: Олександра БАГАЧ