дивись.info

Чому МВС грає у політику замість розслідування терактів. Політогляд тижня

Чому МВС грає у політику замість розслідування терактів. Політогляд тижня

Навіщо МВС влізає у політику замість розслідування терактів в Україні, хто насправді виграє від “справи рюкзаків”, як іспанська АТО тривала години і які висновки можна зробити з місцевих виборів на Львівщині, читайте в політичному огляді.

«Фронтові» рухи

Звичайно, що топ-новиною тижня в українському політикумі стало затримання працівниками НАБУ та САП сина Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова за звинуваченнями у справі про відмивання коштів на рюкзаках для МВС дворічної давності. Завдяки цьому дійству всі знову забули про те, що відбувається в державі, і вчергове заговорили про конфлікт між Порошенком і Аваковим.

А що ж насправді відбувається в державі і про що ми забули? Ми забули, що у нас група неопізнаних чоловіків в Одесі примудрилась захопити частину військового об’єкту, військові, замість того, щоб відкрити вогонь на ураження, висловили лише своє обурення у засобах масової інформації, а поліція спокійно за цим всім спостерігала.

Ми забули, що в Києві біля телеканалу, який належить родині Міністра внутрішніх справ Авакова, стається вибух під час якого загинули двоє людей та постраждали ще двоє (один з них нардеп).

Ми забули, що у нас посеред білого дня в Київській області знову стався теракт, під час якого загинула Аміна Окуєва. І це лише ті події, які трапились протягом 29-30 жовтня.

Читайте також: Вбивство Аміни Окуєвої: чому Аваков та Грицак мають піти у відставку

Ми не говоримо, що у нашій державі страшно жити, а правоохоронні органи браво звітують про зменшення рівня злочинності і збільшення кількості розкритих справ про дрібні крадіжки. Ми уже забули про вибухи на військових складах і те, що за них так ніхто і не був покараний. Ми не говоримо, що у нас відсутня система відповідальності, в тому числі і політичної відповідальності за стан справ в державі.

Ми говоримо лише про те, що вигідно нашій владі: так є конфлікт між Порошенком і Аваковим, чи його немає. Ми не звертаємо увагу на те, що ця дискусія вигадана та ініційована саме Аваковим і його однопартійцями з Народного Фронту. Саме «фронтовики» уже протягом місяця-двох ведуть масовану пропаганду того, що Аваков – це єдина фігура у нинішній владі, яка не дозволяє Порошенку стати авторитарним керівником держави, і саме завдяки йому держава Україна все ще існує.

 

Особисто я не знаю, чи існує між цими діячами конфлікт, чи ні. Але я розумію одне, що нині діючій коаліції ніщо не загрожує. І все, що нам намагаються показати і доказати, всього-на-всього політичні передвиборчі ігрища і звичайне окозамилювання виборця. І як би це не дивно звучало, але «справа Авакова» найбільш вигідна саме Авакову, якого не лише намагаються перетворити на жертву режиму, але й відвертають увагу від його профнепридатності на посту Міністра внутрішніх справ.

Вигідна вона і його партії, яка намагається виринути із небуття. І як тут не згадати про статтю нардепа-фронтовика Княжицького про «основну рушійну силу Майдану» – партію «Народний фронт», про Яценюка, який був обличчям Майдану, Турчинова – стратега Майдану, Парубія – оборонця майдану, Авакова – тактика Майдану і Мартиненка, який цей Майдан фінансував. Але головним лейтмотивом цієї статті стало те, що Порошенко став президентом завдяки таємним домовленостям і вигідний на цьому посту Російській Федерації.

«Справа Авакова» потрібна і НАБУ з САП, адже за роки своєї діяльності вони так і не довели Українському суспільству, що створили їх недарма, адже жодне з їх гучних розслідувань так і не було доведене до логічного завершення.

Фото: Громадське телебачення

Порошенко теж ніби і особливо не програв від цієї справи, адже знову продемонстрував нашим закордонним донорам, що недоторканих для нього і новостворених антикорупційних органів в Україні немає. І ніхто далі не буде розбиратись, що ця «демонстрація» завершиться нічим. Головне все правильно і вчасно показати.

І на фоні цих всіх подій дуже цікавим виглядає повернення Віктора Ющенка у публічну політику, як «єдиного непідконтрольного Кремлю». І тут раджу повернутись до лейтмотиву згадуваної статті Княжицького і задуматись над тим, хто ж вирішив повернути у велику політику «українського месію». Скільки людей, стільки думок: від того, що Ющенко це новий проект самого Порошенка, якого останній мав би перемогти у другому турі майбутніх виборів, до того, що Ющенко – це проект Юлії Тимошенко, який має грати на електоральному полі Порошенка і забирати у нього голоси. Але особисто мені видається, що Ющенко це «нове» обличчя партії «Народного Фронту» і альтернатива на 2019 рік для Порошенка.

Смерть при родах

27 жовтня 2017 року народилась нова держава на мапі Європи – Каталонська Республіка. 27 жовтня 2017 року – вона померла.

Так завершилась історія з незалежністю Каталонії. І саме так все мало відбутись у правовій державі, де належно працюють усі інститути влади. Через годину після того, як трохи більше половини складу парламенту Каталонії проголосувало за незалежність, іспанська влада рішенням Сенату вперше з часів прийняття нової Конституції (а це понад 40 років) задіяла її 155-у статтю.

Згідно з цією нормою Конституції, Каталонська земля тимчасово позбавлена автономії у складі Іспанії і там введене пряме управління Уряду. «Президент» Каталонії Пучдемон і всі члени місцевого уряду відсторонені від посад, каталонський парламент у середині грудня чекають дострокові вибори, усі місцеві правоохоронні органи перейшли у підпорядкування Мадрида, а Конституційний Суд Іспанії рішення про проголошення незалежності каталонської Республіки визнав нечинним.

Ось так виглядала блискавична реакція іспанської влади на те, що відбувалось на її теренах і суперечило їхньому законодавству. Іспанська АТО тривала насправді 2 дні – суботу і неділю. І відбулась вона без жодного пострілу.

І уже в понеділок, 30 жовтня, Пучдемон зі своїми найближчими соратниками опинився за межами Каталонії і Іспанії. Їх погодились прийняти у себе в екзил франкські «сепаратисти» Бельгії. А іспанська прокуратура тепер займається усіма ідеологами та ініціаторами проголошення незалежності Каталонії, яким загрожує від 15 до 30-и років позбавлення волі.

Які висновки з цього всього можна зробити? Їх є кілька.

По-перше, смерть Каталонської республіки не означає, що помер каталонський вірус відцентрових, чи як їх тепер модно називати, сепаратистських настроїв у світі. Може навіть навпаки, ці настрої ще більше загостряться і замість однієї Каталонії ми побачимо їх кілька. І це лише на мапі Європи.

Читайте також: Заява міністра закордонних справ Польщі є частиною гібридної війни Росії проти України, – політолог

По-друге, «сепаратистські» настрої в Європі викликані зовсім не потребами певних націй до самовираження і самоствердження шляхом проголошення нових держав, а фінансовими проблемами (як би це банально не звучало). Адже бажання стати незалежними з’являється на тих територіях, які значно багатші і сплачують до державних бюджетів значно більші податки. Або принаймні так вони собі це уявляють (тут я натякаю уже на Україну і Донбас). І якщо найближчим часом проблему бюджетних відносин між різними рівнями влади не врегулювати, то «сепаратизм» поглине усю Європу.

І по-третє, влада Іспанії нам наочно продемонструвала, як потрібно було діяти українській владі в 2014 році. Без застосування зброї, без застосування армії, без застосування правоохоронців привезених з інших земель Іспанії вдалось унормувати ситуацію у, здавалося б, «пороховій бочці».

Так могло відбутись і в Україні 3 роки тому, але Україна ніколи не була справжньою правовою державою з дієвими правоохоронними, безпековими чи судовими механізмами. Та й влада у нас розглядається лише як один з методів легкого збагачення тих, хто у ній знаходиться.

Садовий-олігарх і битва за вибори

На Львівщині цього тижня сталися дві події, яка заслуговують на увагу з політичної точки зору.

Перша – це, звичайно, зарахування львівського мера Садового до когорти українських олігархів, яке сталося завдяки одкровенням сенатора США Кріса Мерфі. Нагадаю, що цей сенатор нещодавно повернувся з триденної поїздки до України та Естонії. Ціллю цієї поїздки в Україну було «дізнатись більше про поточний конфлікт у Східній Україні та про те, як Сполучені Штати можуть підтримувати наших союзників у Східній Європі проти все більш агресивної Росії».

У Львові сенатор Мерфі, разом з Послом США в Україні Марі Йовановіч, також зустрівся з мером Садовим. «В якийсь момент під час вечері мер Садовий почав скаржитися на те, що Порошенко та олігархи контролюють усі засоби масової інформації в країні та використовують їх для просування їх політичних завдань. Це спонукало посла Йовановіч ввічливо запитати Садового: «З усією повагою, пане мер, що Ви кажете, коли люди запитують вас про телевізійні та радіостанції, якими володіє ваша родина?». На що Садовий відповів: «Моя дружина володіє ними, а не я! І наші станції мають чесне висвітлювання. Там немає політичного схилу. Не так, як на інших станціях».

З цього діалогу зрозуміло, що українські політичні батли за океаном розуміють набагато краще, ніж наше суспільство. І для американців Садовий такий же олігарх зі своїми підконтрольними ЗМІ, як і Порошенко, тому жодних ілюзій на рахунок першого там ніхто не будує.

Друга подія, яка хоч трохи розворушила львівський політикум – це вибори, які відбулися в восьми новостворених об’єднаних громадах. Інформаційна війна різних політичних сил за те, яка партія на Львівщині набрала більше мандатів, нічого крім іронії викликати не може.

Читайте також: Хто переміг на виборах голів громад у Львівській області (інтерактивна карта)

Адже результати цих виборів не є показовими для загальноукраїнського масштабу. Ба більше, вони навіть не є показовими для обласного рівня, бо під час їх проведення задіювались зовсім інші за своїми масштабами ресурси.

Та й у шести з восьми громад, де цієї неділі відбулись вибори, вони відбувались за мажоритарною системою, де прив’язки до політичних партій є необов’язковими. Тому зовсім не важливо, яка з партій отримала найбільше мандатів у місцевих радах. Я б лише наголосив на двох аспектах, які простежуються за підсумками їхнього проведення.

Перший – це дуже низька явка виборців, хоча люди обирали собі владу, яка найчастіше буде з ними комунікувати.

Другий – це тотальна поразка партії «Самопоміч» на цих виборах, що підтверджує тезу, що ця партія є партією львів’ян і поза межами Львова вона практично немає підтримки. І найбільш показовою, мабуть, є ситуація в Славській об’єднаній громаді, якій представники Самопомочі присвятили чи не найбільше часу, уваги і грошей.

Туди були десантовані на кілька тижнів найкращі кадри Садового – Олег Березюк і Парасковія Дворянин, для того щоб підтримати їхнього висування на посаду очільника ОТГ. Однак, завдання було провалене – представник Самопомочі посів лише третє місце, а депутатами від цієї партії стали лише троє чоловік (при загальній кількості ради 26 осіб). Мені видається, що Андрію Садовому пора би уже і за оргвисновки взятися, бо з такими темпами через 3 роки можна і Львів втратити.

Дмитро ПОСИПАНКО,

Світ на порозі нової холодної війни. Політичний огляд тижняполітичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

Усі матеріали автора читайте тут.

Ілюстрація: Ігор ДАНИЛИХА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...