дивись.info

Зустрічі, що змінюють життя. Ірина Снітинська розповіла про «Час історій» (інтерв’ю)

Зустрічі, що змінюють життя. Ірина Снітинська розповіла про «Час історій» (інтерв’ю)

Незабаром у Львові відбудеться перша подія соціально-культурного проекту «Час історій».

Про те, як народився проект і яку мету переслідує, говоримо із його засновницею,  засновницею тренінгової компанії «Школа риторики й ораторства АҐРУС», тренеркою з ораторської майстерності Іриною Снітинською.

–  Розкажіть деталі про проект: скільки планується зустрічей та в чому основна ідея?

Проект називається «Час історій» і полягає в тому, що це є платформа сторітелінгу, тобто місце, куди одні люди приходять, аби розповісти свої історії, а інші – аби послухати, почути щось важливе для себе, надихнутися, задуматися. Формат такий: 8-10 промовців, кожна людина до 10 хвилин розповідає свою історію. Така тривалість обрана, бо є дослідження, які показують, що оптимальна тривалість історій 7-10 хвилин. Тобто це такий час, за який можна достатньо розповісти і за який глядачі можуть це все сприймати.

Щоразу в нас нова тема, цього разу це «The show must go on». Мова йтиме про якісь складні моменти у житті, коли ти розумієш, що земля йде з-під ніг, але це насправді просто починається нова сторінка життя, набагато краща.

Це безтерміновий проект, він почнеться від четверга 22 березня і триватиме, сподіваюся, вічно (сміється, – ред.). Впродовж року заплановано шість зустрічей, тобто щодва місяці.

– Як Вам прийшла така ідея і чому Ви вважаєте, що людям важливо розказувати свої історії й слухати історії інших?

Історії розповідали завжди і всюди. Ми в принципі живемо у світі історій і світ несамовито потребує їх, адже через них ми здобуваємо досвід , і розважаємося, і ділимося найважливішим. Тобто, ми в будь-якому випадку розповідаємо історії, тому я певна, що людям це потрібно. І є ще одна важлива мета. Історія  – це навчання, але недирективне навчання, «зі зримого пізнавай незриме». Тобто, для кожної людини одна й та сама історія може бути про щось своє, тобто людина чує про щось своє і змінює щось у своєму житті.

У мене є цікаве спостереження. Я завжди готувала промовців і, наприклад, я чую десять історій і котрісь із них мене вражають трохи більше. А після заходу до мене підходять глядачі й кажуть, що для них одні історії були просто чимось «мега»,  а інші люди говорять зовсім про інші історії. Тобто кожен виступ прозвучить саме для тієї людини, яка має це почути і зачепить саме свого слухача.

– Ви сказали, що готуєте промовців. Розкажіть, яким чином обираються герої, які розповідатимуть власні історії, та який шлях вони проходять від бажання поділитися досвідом до безпосередньо виступу?

Насамперед, я тих людей шукаю. Є три шляхи, яким чином потрапити до складу промовців. Перший: написати мені й розповісти, що «є ось така тема і для неї є несамовита історія», або ж «я маю таку історію, чи буде найближчим часом захід з подібною темою». І людина просто скидає мені аудіо чи відео історії в довільній формі. Я не очікую на цьому етапі ідеальної промови, мені важливий її сенс, глибина. Другий варіант – це коли ми маємо тему й розшукуємо людей. І дуже часто буває, що друзі пишуть і таким чином знаходяться ці історії. І третій варіант: я, знаючи більш відомих людей, звертаюся до них і прошу поділитися історією.

Далі людина проходить процедуру реєстрації, а далі ми працюємо вже з історією. Я розповідаю трохи теорії, а далі починаємо практикуватися. Щодо теорії, то кожна розповідь має стандартну структуру, не важливо, чи вона триває 10 хвилин на сцені, як у нас, чи це 2 години фільму, чи 1000 сторінок у книзі. Завжди є експозиція на старті, чотири частини, через які герой послідовно проходить, і в кожній із них в певному порядку даються відповіді на певні питання. І люди, навіть не знаючи, що є певна структура, все одно говорять у цій структурі. А якщо вона порушується, то історія не так цікаво сприймається.

Далі у нас відбуваються репетиції, деколи наживо, коли ми зустрічаємося із промовцем і репетируємо, щось коригуємо. Це не є індивідуальне заняття, бо є стандартний час для всіх і охочі записуються. Таким чином, люди проходять 3-4 репетиції, під час яких коригуємо структуру. Питання форми – другорядне, адже мені не важливо, як людина жестикулюватиме, я хочу, аби люди були собою, а не виглядали по-іншому, аби справити враження. Ми торкаємося душі смислом. Є люди з інших міст, із ними працюємо дистанційно, у Skype.

– Привідкрийте завісу, розкажіть принаймні про кількох героїв, які 22 березня розкажуть свої історії

Про кого точно хочу сказати – так це про Паралімпійського чемпіона Антона Дацка, він фехтує на візку. Він був звичайним хлопцем, але в 16 років отримав значну травму хребта і ось до цей день не може ходити. Але він почав займатися спортом, йому це просто подобалося. А зараз він є чемпіоном України, Європи, світу… Основне, до чого він веде, це те, що ми всі різні, в кожного є щось, що дане природою чи ситуацією. І не зважаючи на нашу різність, ми всі є рівними у своїх можливостях, кожен може досягти будь-якої мети, яку забажав.

У нас буде ще одна цікава історія від Олександра Самолюка. Насправді, вони мені всі цікаві, бо я їх сприймаю як дітей. Ця історія буде називатися «Тренінг, вартістю 1,5 мільйона» про чоловіка, який поділиться своїм досвідом. Ще в студентські роки він почав грати на гральних автоматах, у різні азартні ігри та інше, позичав гроші, перепозичав гроші, говорив неправду, аби перекривати борги… І так минуло багато років, він був уже одруженим, у нього була дитина й ніхто про це не знав, родина жила в комфортних фінансових умовах при тому, що грошей майже не було (бо він позичав і перепозичав).

Читайте також: «Час історій»: львів’ян надихатимуть реальними історіями незламності (фото)

В один день він зізнався усім, цілу ніч говорив мамі, дружині, друзям дзвонив, просто на папері писав усі неправди, які він комусь говорив. І вранці прокинувся з тим, що навіть тіло змінилося, стало легко, й він зрозумів, як це – жити без брехні. Найчудесніше в цій історії те, що він каже: якщо ви думаєте, що я такий один – то помиляєтеся; після того, як люди чують мою історію, багато хто звертається, щоб я їм поміг з тої трясовини вибратися.

– Чи маєте Ви приклади, аби такі зустрічі змінювали життя когось з тих, хто стоїть на сцені чи сидить в залі?

Після кожного заходу до мене пишуть й телефонують люди. Власне, ця ніч після зустрічі – це час, коли я отримую десятки різних повідомлень від різних людей: «зрозумів», «вирішив», «буду»… Звичайно, я не можу сказати, що вони роблять це насправді, але точно є реакція. Це зерно у будь-якому випадку посіяне й воно зійде.

А якщо говорити про історію, про яку я казала щойно, то сьогодні багато людей набирає споживчих кредитів і знаходяться на початку Олександрового шляху, хтось уже в боргах, а хтось стоїть над прірвою, і, я певна, його історія врятує багатьох. Як і кожна з тих, що прозвучать. Бо буде і про розумне волонтерство, і про силу волі, і про міць і слабкість, буде про все.

– В анонсі йдеться, що 10 гривень із кожного придбаного квитка підуть на потреби центру «Джерело». Розкажіть деталі.

Я в будь-якому випадку допомагаю «Джерелу» та підписуюсь на багато проектів, де можу допомогти організацією, руками, головою чи коштами. І я про це завжди говорю. Це не питання марнославства. Коли ти допомагаєш сам і говориш про це, то багато людей усвідомлюють, що можуть теж долучитися. Я вирішила, що люди, які куплять квитки, все одно прикладуться до допомоги і, можливо, надалі захочуть приєднатися до благодійних ініціатив, які є постійно у «Джерелі» і не лише і світ стане ще на краплину кращим.

Придбати квитки на зустріч 22 березня можна тут.

ІА Дивись.info – медіапартнер проекту.

Спілкувалася Валерія Печеник

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.