Бути у візку і жити на повну: історії людей, які не здалися після травм

19366573_1919520121667307_6944182210719080561_n
Фото: Фейсбук Оксани Кононець

Нещодавно у Львові відбувся День відкритих сердець «Живіть. Закохуйтесь. Подорожуйте». На ньому люди з інвалідністю ділилися своїми історіями і ділилися тим, як і чому вони продовжують жити далі, попри те, що мають певні травми.

Дивись.info розповідає деякі з них.

Українська модель

Модель, переможниця і володарка титулу «Міс елегантність» Всеукраїнського конкурсу краси «Краса без обмежень». Фіналістка і володарка титулу «Міс індивідуальність» першого світового конкурсу краси Miss Wheelchair World 2017, засновниця та директорка благодійного фонду «Нескорені», учасниця реаліті-шоу Нового каналу «Половинки»… Все це про Оксану Кононець — 25-річну дівчину, яка отримала травму ще у 19 років і тепер пересувається на візку.

Фото: Фейсбук Оксани Кононець

— Я була дуже активною дитиною, займалася спортом. Також з малих літ любила все, що пов’язано з модою. Пам’ятаю, коли приїжджала до бабусь, дідусів, завжди шукала у шафі якісь речі, мудрила щось із ними. Мама також згадує моменти, коли я косметику у дорослих крала. Намалююся, бувало так, що і змити не можна було, — розповідає Оксана.

Коли їй було 15, займалася туризмом. Пізніше — навчалася в університеті, працювала візажисткою. Сама навчилася цій справі, а потім це переросло й у професію. Нерідко працювала з моделями, які їй казали, мовляв, а чому би тобі не спробувати себе у нашій сфері.

— Але я завжди відмовлялася, казала їм, що не бачу себе у цьому, — додає Оксана.

Однак життя дівчини кардинально змінилося у 2012. Тоді стався нещасний випадок — вона впала з 5 поверху. В Оксани була зламана шия, як наслідок — параліч тіла.

— У момент, коли я прийшла до тями у реанімації, день на четвертий, перше питання, яке я поставила мамі, було: «Чи є евтаназія у нашій країні?». Незнання проблеми, того, що буде відбуватися далі, як жити — все це впливало... Однак мама сказала, що евтаназії немає. «Ні – то й ні», — подумала я і вже наступне питання було про те, коли я зможу приготувати борщ. Я просто дуже любила готувати, — посміхаючись ділиться спогадами вона.

Розмірковуючи, Оксана каже, що, певно, вона просто така людина — в особливу депресію не впадала і розуміла, що треба рухатися далі. Однак після травми її очікували довгі роки реабілітації. До сьогодні у дівчини повністю не працюють руки і ходити вона не може.

— Але коли потрапила в оточення людей з інвалідністю, зрозуміла, що треба розвиватися, рухатися далі, не дивлячись ні на що. Я не можу сказати, що зараз моя реабілітація скінчилася, вона продовжується. Я сподіваюся, що з часом у мене бодай руки відійдуть. Але попри неї, я не закинула активності, — каже Оксана.

Дівчина потрапила до групи активної реабілітації, де їй прививали любов до спорту. Тоді вона вперше побачила активних людей на візках і зрозуміла: життя на цьому не закінчується.

— Люди знаходять себе, улюблені справи і живуть. Я не закинула візаж після травми. Хоча зараз у мене пальці повністю не працюють, я повноцінно можу нафарбуватися сама. Так, це довго, важко, я дуже втомлююся. Але можу дозволити себе нафарбувати тільки якщо під час зйомок потрібен візажист, — наголошує модель.

Фото: Фейсбук

До слова, кар’єру моделі дівчина стала будувати не одразу після травми. Вона каже, що йшла до цього два роки. Спочатку вагалася, бо здавалося, що ще дуже слабка для цього, що не вистачає якихось навичок. Але згодом зрозуміла, що життя проходить.

— 5 років тому я побачила історію однієї дівчини, яка дуже схожа на мою. Вона так само не повністю самостійна, але це не заважає їй бути однією з перших моделей з інвалідністю у світі. Вона з 2002 року пересувається на візку — Анджела Роквуд. Я побачила, що у неї руки не діють, ноги і подумала: чому я не можу? Навіщо чекати завтра, якщо я можу спробувати вже сьогодні? — пригадує Оксана.

Так у неї почалося нове життя. Спочатку були локальні конкурси, покази мод, потім — всесвітні.

— Я слабенька, але нічого страшного — моделлю це не заважає бути. Навпаки — дуже мотивує. Наприклад, на світовому конкурсі краси були люди чи не з усього світу: хто з Південної Америки, хтось з Азії, з різних куточків Європи — звідусіль. Вони діляться досвідом, розповідають, як ставляться до людей з інвалідністю в інших країнах, це дуже круто, — каже Оксана.

Сьогодні вона також є членкинею журі на конкурсах краси і не тільки для людей з інвалідністю. А півтора роки тому Оксана Кононець вигадала всеукраїнський соціальний проект «Дівчата на візках». Вона каже, що їй дуже хотілося показати, що попри інвалідність дівчата можуть бути коханими, бажаними, можуть досягати своїх цілей.

— Візок — це лише наш засіб пересування. Незалежно від обставин, я вважаю, що дівчина має бути бодай доглянутою у першу чергу. Це якраз її самовираження і воно демонструє ставлення до себе — чи ти любиш себе, чи ні, — пояснює вона.

Фото: Фейсбук Оксани Кононець

Однак Оксана зазначає, що бувають ситуації і у її житті, коли стає важко, коли поглинають різні думки. Але це не привід зупинятися. За її словами, кожна людина у такій ситуації має поставити собі питання, яким життям вона хоче жити: повноцінним чи просто існувати.

— Враження потрібно шукати у будь-якому місці і лишати частинку собі, аби наповнювати життя сенсом. Я вірю у Бога, я дуже сильно вірю у те, що колись руки «відійдуть», а може пощастить — і я навіть піду. Як би грубо і банально не звучало, мені здається, що все, що не робиться, відбувається на краще. Можливо, життя береже для тебе інші цікаві сюрпризи. Просто потрібно прийняти себе таким, який ти є, і полюбити усі свої помилки, тому що ти не знаєш, що у тебе за рогом, — переконана Оксана.

Спортсмен і сім’янин

Павлу Козаку 35 років, з них 24 він на інвалідному візку. Травму отримав ще коли був малим хлопцем — впав із 17-метрового дерева.

— Тоді я отримав травми, які лікарі назвали не сумісними з життям: компресійний перелом грудного відділу хребта на п’ятому, шостому і сьомому рівнях, переломи рук і ребер. Мене возили по лікарнях і далеко не всі бралися оперувати. Лікарі не давали мені шансів. Але у мене на життя були свої плани, — пригадує Павло Козак.

Фото: Фейсбук Павла Козака

Після реанімації, коли хлопця перевели у палату, він попросив батька принести йому 4-кілограмові гантелі, аби відновлювати руки. Тоді він ще був у гіпсі. Павло також згадує, як до лікарні, де він лежав, приїхав лікар з Ізраїлю. Коли він побачив, що робить хлопець, похвалив його і сказав: «Ти все правильно робиш». З того часу почалася реабілітація.

— Ситуація в Україні з цим тоді була дуже складна. Були аля-фізкультурники, які боялися підходити до людини зі спинальною травмою. Таке — легеньке ЛФК і не більше. Я провів 4 місяці у лікарні, потім мене виписали додому, а далі що? Умови життя були дуже складними. Спочатку я не міг навіть сидіти. Аби зробити це, я витратив чимало зусиль. Школу довелося закінчувати на дому, — каже Павло.

Виходити з квартири на вулицю самотужки він не міг — допомагали родичі. За словами Павла, вони зверталися чи не до усіх інстанцій, аби обладнати будинок елементами доступності. Нічого не вийшло. Протягом усього цього часу хлопець тренувався — квартиру перетворили на невеликий спортзал. Він навіть досяг того, що зміг самотужки з ходунками пересуватися, але це було дуже важко, повільно, тож все-таки довелося пересісти на візок.

Фото: The Ukrainians

— Закінчивши школу, я вступив до університету на стаціонарне навчання — став першим студентом-візочником. Багато сил і здоров’я пішло на це, оскільки треба було день у день спускатися і підійматися з 5 на 5 поверх, добиратися громадським транспортом. Після того, як закінчив магістерку, вступив на аспірантуру. Але не вистачило здоов’я — був змушений їхати на операцію. Далі став почувати себе краще, пішов працювати на державне підприємство, але розумів, що час у житті щось змінювати, — пригадує Павло.

Чоловік зазначає, що шукав будь-які можливості не бути тягарем для своїх близьких, намагався будь-яким чином полегшити їм життя.

— При бажанні завжди знайдеться купа можливостей, при небажання — купа причин, щоби щось не робити, — додає він.

Павло активно займався спортом: фехтування на візку, стрільба з лука, важка атлетика. На чемпіонаті України з пауерліфтингу він потрапив у трійку переможців — виконав норматив майстра спорту по жиму штанги лежачи. У 2010 році отримав звання майстра спорту міжнародного класу. Чоловік жав від грудей 150 кілограм.

— Я ніколи не заганяв себе у рамки — виступав і зі здоровими людьми, бо не вважаю людей з інвалідністю слабкими. У нас є травма, але, як медики кажуть, здорових людей немає, є недообстежені. У кожного з нас є свої обмеження, — переконаний спортсмен.

З 2014 року Павло Козак працює у Львівському військовому шпиталі як інструктор і тренер для хлопців, які повернулися з АТО. До сьогодні вже 40 бійців пройшли його вишкіл. Своєю працею чоловік дуже пишається і каже, що бачить: все, що він робить, не дарма. Зараз Павло працює і як інструктор-ментор у приватному реабілітаційному центрі, займається активним відпочинком, екстримом і жартома каже: «Не знаю, яким буду в старості, але думаю, що це шило тільки виросте».

— Як би нам не було важко психологічно, фізично, як би не обмежувала нас травма, ми мусимо завжди пам’ятати, що є люди, які моляться за нас, ми мусимо брати себе в руки. Не треба чекати з моря погоди, нам треба самим сідати за весла, а згори подивляться на нас і дунуть нам у вітрила, — переконаний спортсмен.

Сьогодні Павло одружений і має двох дітей. Чоловік вважає, що варто себе змінювати день за днем і порівнювати свої результати з попередніми, а не дивитися виключно на інших.

Фото: Павло Козак з дружинрю / Фейсбук

— На візок раніше дивилися як на вирок: якщо ти на нього сядеш, вже ніколи не встанеш. Зараз трохи ситуація змінюється. І люди мають розуміти, що треба крок за кроком працювати над собою, зціпивши зуби вставати зранку. Займатися, попри біль. Інакше життя просто пройде повз вас, — каже Павло.

Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: