Віра Діонізівна Гупало – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича. Вона брала участь у понад сотні археологічних досліджень. Зробила чимало відкриттів, серед яких чільне місце посідає дослідження древньої княжої столиці Звенигорода.

ІА Дивись.info поспілкувалася з пані Вірою про археологію, Звенигород, унікальні артефакти і не тільки.

 

Для археолога важливий не той артефакт, який виконано з дорогоцінного металу

– Говорячи про археологію, частіше уявляється чоловік, ніж жінка. Чому Ви обрали саме цей напрямок?

– Відносно присутності жінок в археології останнім часом можна вже посперечатися, чи то геть чисто чоловіча професія. Коли я починала працювати, то було так, а зараз, якщо подивитися на гендерний склад нашого відділу, переважають жінки. Обличчя археології міняється і воно отримує жіночу зовнішність. Щодо мого шляху в археологію, мушу сказати, що належу до тієї категорії, яку називають фанатиками. Той фанатизм у мене сформувався ще у 5 рочків. Вже тоді почала збирати якісь старовинні гарні (з погляду дитини) фрагменти начиння тощо. І так це захоплення пішло далі та обумовило моє навчання на історичному факультеті. Тим більше, коли я вступала в університет, тоді вперше ввели спеціалізацію з археології. Далі була участь в експедиціях, спочатку в якості землекопа, лаборанта, набиралася досвіду, працювала на різних пам’ятках.

– Ця ж робота фізично важка, адже доводиться копати, часто під палючим сонцем…

– І не тільки копати. Спочатку доводилося копати, бо треба було мати навики землекопа. Лопата для археолога – найперше знаряддя. Це вже потім така більш лаборантська робота зі щіточками, маленькими пензликами, скальпелями.

Лопата для археолога – найперше знаряддя. Це вже потім така більш лаборантська робота зі щіточками, маленькими пензликами, скальпелями

Дуже робота специфічна. І сонце було, а коли копала на волинському Поліссі, то і комарі були, і болото, і доводилося власноруч корчувати пеньки, дерева зрізати. А сонце найбільше дошкуляло в експедиції в Каракумах у Казахстані. В тіні було 56 градусів. Крім того, там були піщані бурі, різні отруйні комахи, павуки. Але коли займаєшся улюбленою справою, палаєш нею, то всі перешкоди – це побічне. Ви це долаєте, навіть з ентузіазмом. Не знаю чи зараз би змогла це пройти заново, але замолоду якось було легко.

– А свою першу експедицію пригадуєте?

– Перша моя експедиція, очевидно, була пов’язана зі Звенигородом. Взагалі така історія, що на початку 80-их я саме закінчила університет і прийшла на роботу до Львівського історичного музею, у відділ фондів. І була тоді така практика, щоби різні культурні установи нав’язували шефські зв’язки з сільськими підприємствами – тоді ще були колгоспи. Отож Львівський історичний музей вважався шефом Звенигородського радгоспу. Восени ми поїхали до того радгоспу збирати цибульку на полях. А наш автобус зупинився біля розкопу – того відомого розкопу, де копав Ігор Кирилович Свєшніков і знайшов дерев’яні релікти. У той час там були лише два працівники – сам Ігор Кирилович Свєшніков, доктор історичних наук і завідувач відділу історії Середніх віків історичного музею Борис Васильович Мельник. Коли я побачила, що це розкопки, то яка там цибуля? Колеги мої поїхали збирати цибульку, а я – до того розкопу. Це була моя перша експедиція (не рахуючи щорічних археологічних практик в університеті). Відтоді як я почала працювати у Звенигороді, то, вважайте, працюю й досі. Цибульку я так жодного дня і не збирала (сміється – ред.). Надзвичайно цікаві були розкопки. Ігор Кирилович Свєшніков –  мій майбутній  науковий керівник –міг настільки зацікавити розкопками, вмів так розповісти, що там скрите в землі, він міг витягнути якийсь черепок і так розповісти про нього, що будив уяву молодої людини. Під його чуйним наглядом я сформувалася як вчений. Віддаю йому належне і завжди про це пам’ятаю.

– А загалом у скільки експедиціях доводилося брати участь?

– Якось, згідно із звітами, треба було написати, у скількох експедиціях брав участь, то я нарахувала близько сотні, але не у всіх експедиціях я виступала керівником. Керувала  десь понад півсотнею експедицій, а решта – була заступником керівника експедиції. Працювала багато на території Польщі – десь понад 10 років, у Словаччині. Дуже були цікаві розкопки городища у Кошице. Ми там розкопували неолітичні і епохи пізньої бронзи мегалітичні поховання – кургани на верхівках пагорбів. Доводилося працювати на Дяківських городищах у Підмосков’ї, але найбільш пам’ятні для мене експедиції в Казахстані, де ми досліджували пізньоскіфські святині, храм типу зенджана – це така округла піраміда з входом згори. Все те каміння, з якого він був складений, оздоблене різноманітними малюнками. Було надзвичайно складно, але й надзвичайно цікаво.

Найбільш пам’ятні для мене експедиції в Казахстані, де досліджували пізньоскіфські святині

– Очевидно, є якийсь віднайдений артефакт, який для Вас є найціннішим?..

– Люди часто питаються чи багато золота розкопали і срібла? Для археолога важливий не той артефакт, який виконано з дорогоцінного металу, а якийсь маленький черепок з начиння, що належить до культури, якої ніколи не було на наших теренах. Я хочу сказати, що для всіх поселень, починаючи від неоліту, типовим є присутність глиняного начиння, яке вироблялося місцевими гончарями. А ось, наприклад, у пізньоримську добу сюди потрапляли посудини, які виготовлялися у різних римських провінціях, а також на території Риму. Це червонолощена і червоновипалена кераміка з тисненими штампованими орнаментами – так звана terra sigillata – ось це є рідкість.

Для археолога важливий не той артефакт, який виконано з дорогоцінного металу, а якийсь маленький черепок з начиння, що належить до культури, якої ніколи не було на наших теренах

Що стосується знахідок, які мені доводилося знаходити, то, наприклад, пригадую таку незвичайну пам’ятку, де мені довелося побувати і частково досліджувати – це містечко Сарайчик, яке заснував хан Батий на річці Урал. Там настільки багато знахідок, що коли йдеш вулицею, під ногами трапляються великі уламки посуду, срібні монети, золоті нашивні бляшки від одягу. Вітер повіяв, і знову щось там вийшло на поверхню.

Через мої руки пройшли і скіфські золоті оздоби, коли ми розкопували кургани у казахських пустелях і степах. Але найбільше піднесення я, напевно, відчувала, коли працювали на волинському Поліссі, де мені у 80-их роках доводилося розкопувати курганні могильники Х-ХІІ століття. І ось в одному кургані ми знайшли поховання старшої жінки. Воно викликало надзвичайно багато питань, члени експедиції навіть почали робити різні фантастичні припущення, бо ця жінка мала надзвичайно гарні оздоби і була похована без голови. Це пов’язувалося з різноманітними магічними діями і трактувалося як поховання якоїсь чаклунки, зокрема ототожнювалося з вірою у вовкулаків, упирів тощо. Тим більше, що потім ми знайшли череп в іншому кургані, похований зовсім окремо. Він теж був жіночий, тому, можливо, належав саме тій жінці.

В іншому похованні ми знайшли набір прикрас, який складався зі срібних скроневих кілець і намиста. Цінне воно тим, що складалося з привізних скляних намистин – з Візантії. Скроневі кільця були завбільшки у долоню, на дротяній дузі зроблений півмісяць, в якому підвішені гроноподібні кульки. Такі оздоби відомі у Центральні Європі. Досі точаться дискусії про їхнє походження. Є поховання ювеліра на Волині, який мав формочки для виготовлення таких прикрас. Водночас подібні оздоби знайдено на території Великої Моравії, також на півдні Болгарії, тому одні дослідники пов’язують їхнє походження з візантійським колом старожитностей, інші – з великоморавським. Тобто ця дискусія досі відкрита, але знахідки надзвичайно цінні. Мені довелося їх знайти. І що я перше зробила – то сфотографувалася з ними. Це одна з найцікавіших і найперших моїх знахідок.

– Чи сьогодні ці знахідки експонуються?..

– Вони знаходяться в експозиції Археологічного музею нашого інституту. Там виставлене намисто і сережки.

На сьогодні досліджено тільки 1% загальної площі Звенигорода

– Звенигород – це практично Ваше дітище. А як все починалося?

– Мушу сказати, що Звенигород – це насамперед дітище Ігоря Кириловича Свєшнікова, мого вчителя. А я страшенно горда від того, що маю таке щастя продовжувати його справу. Дуже сподіваюся і вірю в те, що він це бачить, і на підсвідомому рівні відчуваю його підтримку.

До дослідження Звенигорода я долучилася у 80-их роках, якраз тоді, коли були зроблені одні з найцікавіших відкриттів – релікти дерев’яної забудови. Пам’ятаю, як ми відкривали колоди мостової, мощеної деревом, забудови садиб, будинки, майстерні. Пам’ятаю, як знаходили перші знахідки зі шкіри. Ігор Кирилович нам всім давав їх понюхати. Ми навіть знайшли там грибницю опеньків. На повітрі вона б могла, напевно, ще й розмножуватися. Пам’ятаю, ми відкрили хлів кінця ХІ століття. І там зберігся гній з тисячолітнім запахом.

До дослідження Звенигорода я долучилася у 80-их роках, якраз тоді, коли були зроблені одні з найцікавіших відкриттів – релікти дерев’яної забудови

Працювали там ентузіасти, які день і ніч могли сидіти на тих розкопках. Коли ми поверталися вже після завершення експедиції додому, то розпочинався наступний етап – опрацювання матеріалів. Наша археологічна експедиція мала свою лабораторію на вулиці Курській. Там відбувалося чаклунство з артефактами і матеріалами з органіки. У великих ємностях Ігор Кирилович разом зі Сашком Овчінніковим варили шкіру, дерево,  щоб законсервувати знахідки, а згодом представити в експозиції. Зараз усі ці речі знаходяться в музеї нашого інституту і виставлені для огляду.

– Чому дослідження зупинилися?

– Так склалося, що археологи копали, робили підсумки кожного року досліджень, і ще в 90-их роках Ігорем Кириловичем була задумана велика монографія «Літописний Звенигород», яка мала підбити підсумки усім тим дослідженням. Ми готували узагальнюючу працю про місто. Та не судилося книжку написати і видати. Ігор Кирилович помер 1995 року, експедиція наша розпалася, потім – політичні пертурбації в країні теж не давали можливості проводити дослідження. Одне слово, все, що було накопано і накопичено – знання, матеріали за майже 250 років вивчення Звенигорода, лежали і чекали часу, коли це все треба буде підсумувати.

Як результат, про Звенигород багато не говорилося, а історики дотримувалися панівної думки, нав’язаної російськими імперськими, а потім радянськими вченими, що Звенигород був невеличким містом – центром локальної економічної округи. На сьогоднішній день, коли всі матеріали опрацьовані і підведені перші і підсумки, ми бачимо, що попередня думка про Звенигород далеко відбігає від дійсності, бо місто мало специфічну планувальну структуру, дуже подібну до волинських міст. Тобто це був пагорб серед боліт, а також серед боліт виступали острівці суші. Це все складало міську територію. На сьогодні ми порахували, що загальна площа міста у межах укріплень, зокрема і в межах легких укріплень, якими були оточені і пригороди, сягала 140 гектарів. Це величезне місто.

Всі розкриті об’єкти відображають надзвичайно високий рівень розвитку матеріальної і духовної культури. І вже ні у кого немає сумнівів, що Звенигород був столицею удільного Звенигородського князівства. Але при витоках цих досліджень стояли дослідники ХІХ століття.

– Що було досліджено раніше?

– Напевно, треба почати з того, що 1241 році прийшли монголи на чолі з ханом Батиєм. На околиці Звенигорода існує пагорб, який тягнеться аж до Шоломиї і називається Бативиця, там хан розбив свій табір. Говорячи про кінцевий результат битви, монголи захопили, знищили і спалили місто. До того ж приклали зусилля, щоб воно ніколи не відновилося.

Коли монгольська армія  пішла зі Звенигорода, вони залишили на згарищі залогу, яка пильнувала, щоб старі укріплення не відбудовувалися. Єдине – допустили мешканців впорядкувати поля по бойовищах – позбирати останки тих, хто загинув. У XIV столітті, коли терени Звенигородщини були включені до складу Польського королівства, землі почали роздавати слугам Дому польського короля. Різні шляхтичі отримували у володіння Звенигород і з XIV століття вони почали завозити сюди немісцеве населення – так звані військові трофеї, тобто полонених, які взагалі не мали жодної пам’яті про це місце. Це показує механізм, яким чином стиралася пам’ять про Звенигород.

Склалося так, що коли на початку XVIII століття, а Звенигородом на той час вже володів польний гетьман Адам Сенявський, він вирішив перебудувати рештки давньоруських укріплень і звести бастіонний замок, згідно із тогочасною воєнною інженерією. Він збудував п’ятикутні бастіони – це був верхній замок. Окольний город, який лежав довкола – це був нижній замок.  І ось коли розпочали земляні роботи, то натрапили на величезну кількість знахідок. Ніхто не знав, що це – звідки людські кістки, зброя тощо. Тоді Адам Сенявський розпорядився, аби розпочали дослідження. Якийсь придворний історик дослідив за літописами, писемними джерелами, що це було велике славне місто. Після цього Сенявський наказав, щоб на великому камені вибити текст, який би розповідав історію міста. Той камінь простояв недовго, бо вже спадкоємці Сенявського наприкінці XVIII століття спробували його віднайти, але його вже не було. Тоді історія про Звенигород знову затихла.

Лише на початку ХІХ століття, коли у Європі почалися просвітницькі процеси, дуже поглиблено стали вивчати історію окремих регіонів. У нашому випадку – Галицько-Волинської держави.  Тоді виникло питання про Звенигород, який згадувався у літописах. Саме тоді розгорілася палка дискусія, де це місто знаходилося. 1898 році Михайло Грушевський переконливо, аргументуючи археологічними знахідками, довів, що літописний Звенигород знаходився біля Львова. До того ж він довів, що це була князівська столиця. Відтоді вже сумнівів на рахунок Звенигорода не було і розпочалися археологічні дослідження. Проте вони тривали досить мляво аж до Другої світової війни. Це переважно були розвідки. Наукове товариство імені Шевченка збирало матеріали, які виставляли у своєму музеї, до речі, усі  знахідки ретельно записані в інвентарних книгах. Однак багато з тих речей згодом було втрачено. Музейні збірки поповнювали і приватні колекції. А на території самого Звенигорода проживали дві знамениті особистості. Однією з них був місцевий парох Григорій Савчинський і у нього був племінник Василь Ільницький, який 1861 року написав першу книгу «Стародавній Звенигород», яка поклала початок історіографії міста.

Після Савчинського парохом був отець Іван Билинкевич – великий ентузіаст вивчення Звенигорода. Він проводив перші археологічні дослідження на території давньоруського городища. Вивчав кожну знахідку, місця, де люди щось копали – розширяв, робив розкоп. Долучив до цього видатного дослідника, археолога Ізидора Шараневича. Потім приєднався до них і Михайло Грушевський, приїжджав Володимир Антонович. Ці люди зробили перші кроки у вивченні Звенигорода і дали нам у руки те знаряддя, яке дозволило продовжити дослідження, закроєні на більш ширший масштаб.

У 30-их роках приїжджав у Звенигород Лев Чачковський, який вивчав топографію. Він у старих людей позаписував усі мікротопоніми, які є надзвичайно важливим джерелом вивчення міста. Наприклад, є урочище Воротиська, яке свідчить, що там існували в’їзні ворота. Мостова, яку ми відкрили, зараз знаходиться в урочищі За Хмільником, бо в радянські часи там були плантації хмелю, але воно має іншу, стару назву – На Греблі. Ці дослідження були підосновою наших досліджень.

– Чи можна стверджувати, що на сьогоднішній день історія Звенигорода вивчена грунтовно?

– Тут розходиться в тому, що археологічно ми маємо надзвичайно багаті матеріали, колекції. Розкопи закладені фактично у кожній структурній ділянці міста. Ми можемо сказати, як місто було розплановане. Але річ у тім, що в ідеалі все це мало б бути підтверджене писемними джерелами. Наразі писемними джерелами виступають лише давньоруські літописи, і хоча там про Звенигород згадано 15 разів, але ніде він докладно не описаний.

По Звенигороду археологічно ми маємо надзвичайно багаті матеріали, колекції. Але річ у тім, що в ідеалі все це мало б бути підтверджене писемними джерелами

Щоправда, дослідження останніх років переконують, що ще можна знайти невідомі писемні джерела. Нещодавно в архівах Угорщини о виявлено багато матеріалів по Галицько-Волинському князівству. Не виключено, що ще щось знайдеться і про Звенигород, оскільки Володимирко, який тут князював з 1121 по 1141 рр., був одружений з угорською принцесою Софією. Якщо вдасться віднайти писемні згадки, то це буде нова сторінка в історії Звенигорода.

Але насамперед ми опираємося на археологічні матеріали, які доповнюють те, що нам не дали писемні джерела. Зокрема нема потреби шукати підтверджень, що це була княжа столиця, оскільки у 60-их роках працівник нашого інституту Олексій Онисимович  Ратич розкопав будівлі, які сколихнули археологічну спільноту. Він виявив релікти білокам’яного ансамблю. Це був княжий палац, рештки фундаментів, що поєднувалися з церквою і поряд знаходилася княжа усипальниця. Це найдавніші кам’яні будівлі на території Українського Прикарпаття. Вони свідчать про те, що властиво тут була княжа столиця. Появу цього комплексу пов’язують з іменем князя Володимирка. Він тут облаштував нову князівську адміністрацію. Інший кам’яний палац мав би бути у Галичі, який теж пов’язаний із Володимирком і який переніс свою столицю зі Звенигорода у Галич.

Ми багато знаємо про Звенигород, але ще більше матеріалів криється у землі. На сьогоднішній день досліджено тільки 1% загальної площі Звенигорода. Нові дослідження можуть нам принести геть несподівані матеріали, оскільки 2010 року ми вперше натрапили на ділянку з матеріалами другої половини ХІ століття, які свідчать про зародження Звенигорода. Знайдено найдавніші житла, які показують, як люди туди приходили і починали заселяти місто.

Ми багато знаємо про Звенигород, але ще більше матеріалів криється у землі

Якщо ми подивимося на початки Звенигорода, то треба сказати, що Звенигород, Перемишль і Теребовля були найдавнішими містами на території Українського Прикарпаття, які функціонували у добу розвиненого Середньовіччя, тобто княжу добу. Щоправда, Перемишль і Теребовля існують зараз. Але ці два міста розвивалися на основі ранньослов’янських племінних центрів, а Звенигород був збудований з чистого аркуша, на порожньому місці. І це якраз дуже цікаво, бо ми можемо дізнатися про ґенезу урбаністичних процесів на території України, містобудування, як воно починалося, розвивалося і яким шляхом йшло. Думаю, що у землі приховано ще багато таємниць.

– Очевидно, зараз чимало труднощів, з якими доводиться стикатися археологам, адже на цій території є село, де мешкають люди…

– Я дивуюся, як вдавалося домовлятися моїм попередникам? У 60-их роках велися в основному розкопки на території центральної частини Звенигорода, де були княжі палати. Пізніше там зробили колгоспну ферму, побудували корівники. І доводилося мати справу з колгоспом, хоча домовитися було цілком реально.

А в 70-их роках велися розкопки на території приватної садиби, в урочищі П’ятницьке, де Ігор Кирилович Свєшніков, Олег Іоанісян і Іван Могитич розкрили рештки дерев’яної церкви святої Параскеви, що знаходилася на розі торгової площі. Сьогодні там все зайнято людськими садибами, городами. Щоправда, посеред городу, на місці цієї церкви встановлено хрест. Люди його не чіпають і гарно оборюють. Але про продовження досліджень зараз говорити не доводиться.

Водночас ми маємо центральну частину Звенигорода – городище, яке на сьогодні є пам’яткою національного значення, де був радгосп. Він розпався, ферми люди розібрали до фундаменту і тепер там пустище, заросле кущами і самосівними деревами. Туди звозять сміття, вибирають землю з бастіонів. Зараз нагальною справою є зберегти городище, щоб воно не знищувалося, і впорядкувати його. Тому у нас зародилася думка – створення заповідника. Наразі ми знаходимося на стадії оформлення документації.

Зараз нагальною справою є зберегти городище, щоб воно не знищувалося, і впорядкувати його. Тому у нас зародилася думка – створення заповідника

Дуже сподіваємося, що оскільки це пам’ятка національного значення, то заповідник отримає теж статус національного.

Є ще музей, але він у надзвичайно занедбаному стані. Тож наразі ми тільки одну кімнату змогли адаптувати під сучасні умови. Крім того, нам вдалося зробити 3D реконструкцію боярського кварталу, укріплень, як виглядала забудова усередині дитинця. На підставі цих реконструкцій ми зробили перший документальний фільм про Звенигород. І в контексті створення майбутнього заповідника також у нас є ідея створити історико-культурний парк «Древній Звенигород». Суть проекту полягає у тому, щоб облаштувати цю території, почистити, щоб було видно укріплення, площу, зробити оглядові майданчики,підготувати територію городища до того, щоб вона була збережена, щоб її можна було охороняти, зробити доступною і привабливою для туристів, а це означає пропагувати історію Звенигорода. Парк мав би стати підосновою для майбутніх планомірних широкомасштабних археологічних досліджень, які будуть поповнювати експозицію музею новими експонатами, музей теж буде перебудовуватися і матиме інтерактивний характер, як це популярно у Європі.

Чорна археологія – це лихо нашого століття, і найцікавіше – роблять це не дилетанти

– Поряд з археологією існує таке явище, як чорна археологія, яку за масштабами порівнюють із торгівлею наркотиками та зброєю. Наскільки це явище поширене на наших теренах?

– Чорна археологія – це лихо нашого століття, чума, тому що грабують усе, і найцікавіше – роблять це не дилетанти, а люди, які вивчають наукові праці, зокрема каталоги пам’яток. Вони обирають ті, які найбільш багаті на знахідки, до того ж ефектні, спектакулярні, за які можна вилучити великі кошти. Вони працюють на замовлення колекціонерів, а також продають знахідки на аукціонах вітчизняних і за кордон.

Ця чума має надзвичайно величезні масштаби. Розкопують пам’ятки усіх епох, усіх археологічних культур і всіх різновидів – кургани, поховання, городища тощо. Ось приклад, з яким я зіткнулася у Звенигороді. Місцевий бізнесмен самовільно вирішив облаштувати собі ділянку на території городища і бульдозером її почали вирівнювати. Бульдозер працював три тижні, і за ним день та ніч ходили люди з великими мішками, металодетектором і збирали знахідки. Назбирали десятки мішків, а знищено 3 гектари поверхні. Тепер на цьому місці ми робимо заповідник і маємо підбирати ці рештки і досліджувати їх. Була завдана непоправна шкода для науки, а верхні культурні нашарування назавжди втрачено. Коли дійде справа до розкопок на цьому місці, то ми зможемо дослідити лише те, що там дивом уціліло.

І таке явище є скрізь. Часто ті, хто знищує пам’ятки, мають високопосадових покровителів, які їх захищають і археологи безсилі проти чорних археологів. Добре, що хоч можна знайти управу на офіційні установи.

– Але ж є законодавство, покликане охороняти пам’ятки…

– Є закон про охорону культурної спадщини, де передбачена кримінальна відповідальність за нищення пам’яток. Але потрібно, щоб закон діяв, а цього не відбувається.

Оксана ДУДАР

Фото: Микита ПЕЧЕНИК, Віталій ГРАБАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.